Страшний рік. Перемоги і втрати Харкова

У 2022-му році життя кожного жителя Харкова та області було у тій чи іншій мірі зруйноване. Війна перекреслила минуле життя, ми втрачали домівки, роботу, рідних та друзів. Але Харків вистояв та не потрапив в окупацію, майже всю територію області вдалося звільнити від росіян, ворожі обстріли не змогли занурити регіон у темряву та холод, подекуди починається відбудова.

Кожного грудня, починаючи з 2016-го, KHARKIV Today підбиває підсумки року, що минає, аби передбачити, яким буде рік прийдешній. У 2022-му все інакше: кожен день визначав життя міста та області не на рік, а на десятиліття вперед. Тому зараз ми відмовимось від традиційних номінацій і не будемо визначати людину року, головну перемогу чи втрату, а згадаємо основні фази нашого опору.

Підготовка до війни

Січень для харків'ян почався з нового терміну: "тривожна валіза". Мережею ширилися поради про те, що слід покласти в сумки і рюкзаки на випадок евакуації. На площі Свободи стояла найвища в Україні ялинка, біля неї гудів ярмарок, місто мерехтіло святковими вогниками, але тінь війни вже лежала на місті.

"Харків, який перебуває під контролем української влади, може бути окупований. Росії потрібен привід: скажуть, що захищають російськомовне населення. Після окупації та анексії Криму ми вважаємо, що це ймовірно і може статися", — заявив Володимир Зеленський в інтерв'ю The Washington Post 21 січня. 

Десь у цей же час почалося формування загонів територіальної оборони та мобілізація до добровольчих батальйонів. Як виявилось — надто пізно, бо до початку війни вони не встигли пройти навчання та злагодження, на це потрібно було хоча б два місяці. Але навіть таких заходів вистачило, аби суттєво посилити сили опору. Разом із професіоналами 92-ї бригади та Нацгвардії у бій із російською армією вступили учорашні цивільні, які 24-го лютого вперше взяли до рук зброю. Тож, незважаючи на хаос процесу, військову підготовку Харкова до оборони можна назвати більш-менш задовільною, адже за результатом ворога не пустили до міста.

Цього не скажеш про підготовку цивільну. 

"Прошу вас бути спокійними. У Харкові війни не буде", — сказав міський голова Ігор Терехов за два дні до війни.

Готувалися відповідно до цього припущення. Міськрада звітувала про "найвищий ступінь готовності" усіх сховищ, а це — 300 укриттів на підприємствах, а також станції метро, переходи, паркінги та понад чотири тисячі найпростіших укриттів — підвалів. ДСНС навіть зробила інтерактивну мапу, але, як виявилось уранці 24 лютого, усі ці підвали були закриті, та навіть коли їх відкрили, допомогли вони мало, бо були не пристосовані до перебування там довгий час, деякі не мали освітлення, в інших стояла вода. Єдиним надійним укриттям для тисяч харків'ян на довгі місяці став метрополітен. Досі невідомо, скільком людям метро стало домівкою у перші тижні війни, але  працівники підземки зорієнтувалися досить швидко та змогли організувати там більш-менш прийнятний побут, з доступом до води з фонтанчиків, туалету (щоправда, у перші дні в черзі до вбиральні треба було стояти годину) та обідами, які привозили волонтери. 

Загалом, попри недостатній рівень підготовки до війни, у перші дні російського наступу Харків згуртувався: працювали комунальні служби, більшість багатоповерхівок мали тепло, світло та воду, з міста прибирали сміття, працювали лікарні і навіть пологові будинки. "Укрзалізниця" організувала евакуаційні рейси у західному напрямку, із 3 березня вони були безкоштовними, тисячі людей змогли залишити небезпечне місто. Люди самоорганізувалися: у місті з'явились десятки волонтерських груп, які возили продукти з гуманітарних складів до людей у віддалені райони міста або вивозили харків'ян автівками у тилові міста, жителі будинків створювали стихійні загони самооборони для боротьби з мародерами.

Оборона Харкова

З 24 лютого і аж до кінця березня Харків знаходився на межі окупації. У перші дні війни ворогу вдалося прорватися до Окружної і закріпитися там, диверсійні групи проникали у місто з різних напрямків — бої точилися на Північній Салтівці, у П'ятихатках та в районі "ХТЗ. Вирішальна битва сталася 27 лютого, коли диверсанти змогли кількома групами заїхати в місто, а одна з них навіть закріпилася у 134-й школі. Тоді спецпризначенцям Корду", добровольцям "Фрайкору", бійцям Нацгвардії, 92-ї бригади і спецпідрозділу Kraken спільними зусиллями вдалося знищити окупантів. 

28 лютого стало остаточно зрозуміло — перша атака ворога не вдалася, Харків залишився під українським прапором ( про оборону цих днів ми детально писали в матеріалі "Чому Харків встояв проти російської навали?").

"Судячи з усього, окупанти видохлися та призупинили наступальні сухопутні дії по Харкову. Зараз перегрупуються, чекають резервів, палива, їстівні припаси та БК... І ще. Це не перемога. Це тільки видохшийся ворог, який чекає резерви. І цей ворог близький до відчаю. Якщо не буде "підмоги" (а її судячи зі всього не буде) вони здатні на любі самі жорстокі вчинки", — написав у цей день у Facebook  волонтер Роман Донік.

Його передбачення справдилось — почався артилерійський та авіаційний терор. Від цього дня і в найближчі два тижні над містом щодня літали ворожі бомбардувальники. Окупанти закріпилися у передмістях — Циркунах, Малій Рогані, Питомнику, Липцях, звідти вони діставали будь-який район Харкова навіть з "Градів", не кажучи вже про "Урагани". У березні була зруйнована будівля Обласної ради, пошкоджено міськраду та пам'ятки архітектури в центральній частині міста, практично знесено найближчі до Окружної вулиці Північної Салтівки. 

Оборона Харкова тривала увесь березень. Лише в кінці цього місяця росіян вибили з Малої Рогані та Вільхівки, отже, південно-східну частину міста більше не діставала ворожа артилерія. Для північних районів загроза тривала аж до середини травня, доки ЗСУ не звільнили Циркуни, Черкаські та Руські Тишки, Байрак, Рубіжне, Питомник. Саме битва за обласний центр фактично була виграна — обстрілів стало значно менше. Харків вистояв, не потрапив до окупації, частково зберіг комунальну та транспортну інфраструктуру і підприємства. До міста почали повертатися люди, що виїхали на початку війни.

Трагедія окупації

Куп'янськ, Вовчанськ, Балаклія, Ізюм та менші містечка і села області на довгі пів року потрапили до російської окупації. Близькість до кордону не дозволила організувати лінію оборони Вовчанська і Куп'янська, біля Ізюму місяць йшли жорстокі бої, але завдяки зрадникам із числа колишніх поліцейських росіянам вдалося перебратися через Сіверський Донець та закріпитися на території усього міста.   

За перші два місяці війни окупантам вдалося захопити 572 населених пункти у складі 28 територіальних громад — майже третину (32%) Харківщини. Процес окупації відбувався по-різному: Вовчанськ майже не чинив спротиву, Куп'янськ виходив на демонстрації протесту під українськими прапорами, але завдяки зраді мера Геннадія Мацегори росіяни швидко встановили контроль над територією. Ізюм практично знищили артилерією та авіацією — це місто зазнало більше ракетних атак, ніж Маріуполь (476 ударів). Але в іншому окупанти в усіх захоплених населених пунктах діяли схоже. Спочатку шукали зрадників серед місцевих — найчастіше ними ставали нинішні та колишні поліцейські та інші правоохоронці, співробітники органів влади та системи освіти. Завдяки ним налагоджували роботу органів окупаційної влади. Тим часом військові зі списками, які в них були складені заздалегідь, виявляли ветеранів АТО, активістів, волонтерів та забирали їх до своєрідних концтаборів.

У кожному великому місті було кілька катівень. В Ізюмі їх нарахували щонайменше 12, у невеличкій Козачій Лопані — три. Потрапити туди можна було і просто тому, що людина здалася підозрілою військовому на блокпосту. 

"У кожній катівні ми вилучали електричний струм. У деяких катівнях пиляли зуби напильником, ми це знаємо з показів свідків. У туалет водили максимум раз на день, не давали спати — усе, що ви бачили в кіно про Другу Світову війну, все є", — розповів начальник поліції Харківщини Володимир Тимошко.

Після звільнення у населений пунктах знаходять стихійні поховання замордованих місцевих мешканців. Найбільше таке кладовище було в Ізюмі — 450 могил. Досі криміналісти встановили не всіх загиблих. 

Зараз 29 населених пунктів Харківської області все ще знаходяться в окупації (це 1,6% территорії регіону).  

Історичний Харківський контрнаступ

Вересневу операцію ЗСУ по звільненню Харківської області будуть вивчати як зразкову в усіх військових академіях світу — вважають військові історики та аналітики. Вона дійсно стала унікальною — протягом п'яти днів, із 6 по 11 вересня, від окупантів звільнили  421 населений пункт та понад 8 тисяч квадратних кілометрів — територію, що можна порівняти з площею Люксембургу.

До Харківського прориву вважалося, що для наступальної операції такого масштабу необхідна перевага в чисельності збройних сил та перевага в повітрі. ЗСУ обійшлися і без першого, і без другого. Ретельна підготовка і аналіз, дезінформація, ефект несподіванки та мобільні підрозділи Десантно-штурмових військ на легкій і швидкісній техніці, що глибоко вгризалися в тили окупантів — такі були передумови блискавичної перемоги.

Завдяки дезінформації противник перекинув близько 10 тисяч чоловік з Харківщини на посилення угрупування в Херсоні, розвідка виявила слабке місце в обороні біля Балаклії, усе літо артилерія "виносила" ворожі склади з боєприпасами. Прорив ділянки під Балаклією перерізав ланцюги постачання між Ізюмом та Куп'янськом, недоцільно стало утримувати й північ області, тож росіяни швидко відступали, аби не потрапити в котел і кидали техніку. 

"Втрати противника становили 86 танків та 158 бойових броньованих машин, 106 артилерійських систем, 159 автомобілів, 6 літаків, 7 гелікоптерів, 6 систем ППО та 62 одиниці іншої техніки", — підрахували у Forbes.

"Україна фундаментально змінила сучасну війну", — таку високу оцінку дав операції голова Військового комітету НАТО адмірал Роб Бауер під час пресконференції у Таллінні.

Блекаути та незламність

У відповідь на нищівну поразку в Харківській області Росія вдалася до своєї звичної тактики — терору мирного населення. 11 вересня почалися масові удари по об'єктах інфраструктури. Росіяни обстріляли Зміївську ТЕС та три підстанції високої напруги, влучили у ТЕЦ-5, почалася велика пожежа. Тоді Харківська область на пів доби залишилась без світла.

Після цього росіяни щонайменше сім разів обстрілювали енергетичні об'єкти України, востаннє — 16 грудня. У Харкові після таких обстрілів зупинялося метро та наземний електротранспорт, припинялось водопостачання, зупиняли роботу теплові мережі. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Пережити воєнну зиму в Харкові. Корисні адреси та телефони

Як і в усій Україні, в місті та області почали розгортати "пункти незламності", підприємці масово перейшли на генератори, в цілому, після кількох атак бізнес уже пристосувався до ситуації, більшість крамниць не зачинялися, працювали деякі банки. Зараз комунальники вже заздалегідь готуються до блекаутів — встановлюють генератори на підприємства та про всяк випадок прогрівають будинки, щоб довше тримали тепло. Розрахунок Путіна та його посіпак на комунальну катастрофу в Україні не виправдався. 

Втрати та відбудова

Протягом року Харківщина втрачала людей, житловий фонд, пам'ятники архітектури та підприємства. З 24 лютого в області загинуло понад 1600 цивільних, зокрема 74 дитини, більше 2500 людей отримали поранення, змушених виїхати з дому досі не порахували.

Величезні руйнування житлового фонду та інфраструктури. За даними Харківської обласної військової адміністрації, від обстрілів постраждали 14 630 об'єктів, з них найбільше — житлових будинків, закладів освіти, об'єктів життєзабезпечення. 154 пам'ятки архітектури у Харківській області зазнали пошкоджень внаслідок російських обстрілів. Приблизно 40 сіл поблизу кордону з Росією та біля лінії фронту практично знищені. 

"Є села, в яких не залишилось жодного цілого будинку. Наприклад, Мала Комишуваха – 178 будинків було до війни, знищено повністю 176 будинків", — розповів Володимир Тимошко. 

Зруйновано більше 1000 кілометрів доріг, 30 мостів на дорогах державного значення і 24 — на місцевих. Це позначилось і на громадському транспорті: в області відновили лише половину від довоєнних автобусних маршрутів. Уся звільнена територія щільно замінована.

"Близько 12 тисяч квадратних кілометрів на Харківщині забруднені вибухонебезпечними предметами. Це все потребує значного розмінування. Інтенсивність замінування набагато вища, ніж була в Київській. Велика кількість протипіхотних мін. Вони буквально розсипані вздовж доріг", — повідомив голова Державної служи України з надзвичайних ситуацій з питань цифрового розвитку Роман Примуш.

Найгірша ситуація у тих містах та селах, які побували в окупації, там досі не відновили 33% об'єктів газопостачання та 20% — електропостачання. 

Цифри втрат не остаточні, бо війна триває, щодня під обстрілами опиняються Куп'янськ і навколишні села, Вовчанськ та населені пункти на кордоні, дістається ракетних ударів і Харкову. Але шрами війни потроху затягуються: у Харкові відбудували 66 багатоповерхівок, законсервували будинок обласної ради та кілька пам'яток архітектури, жителі Салтівки отримали безкоштовні вікна. Це, звісно, краплина в морі розрухи, але основні роботи плануватимуть вже на мирні роки. Можливо, вони почнуться вже з наступного, 2023-го. 

Дерусифікація. "Геть від Москви"

Доки Збройні сили відвойовують Харківщину на фронті, у тилу триває своя боротьба з "руським міром". Після того, як з Росії на Харків полетіли ракети, харків'яни більше не схотіли жити у Московському районі та їздити по Московському проспекту та Бєлгородському узвозу. Міськрада з перейменуваннями зволікала, аж нарешті у травні депутати спромоглися перейменувати аж 4 топоніми:

• Московський проспект — проспект Героїв Харкова;
• узвіз Бєлгородський — вулиця Героїв рятувальників;
• Бєлгородське шосе — Харківське шосе;
• Московський район — Салтівський район.

У Харківській топонімічній групі такі рішення розкритикували, бо з топонімічної точки зору постійне повторювання у назвах слів "Харків" та "харківський" створює плутанину і заважає орієнтуватися в місті, а з ідеологічної — позбавлене конкретики і не вшановує визначних діячів України та Харкова.

"Так вже склалося, що топоніміка — це про пам'ять і вшанування. У Харкові 3150 вулиць. Знаєте скільки з них названо на честь загиблих Героїв російсько-української війни? Чотири... Так не має бути у Харкові. Місто-залізобетон закрили собою і мертві, і живі. Живих вітаємо, даруємо усмішки і квіти, обійми і піклування. Щодня. Загиблі заслуговують на пам'ять і належне вшанування", — заявила начальниця північно-східного відділу Українського інституту національної пам'яті та дослідниця топоніміки міста Марія Тахтаулова.

У центрі Харкова досі лишаються вулиці, названі на честь російських письменників, що не мають до міста жодного стосунку: Пушкінська, Лермонтовська, Маяковського. На відміну від Харкова, міста та селища області дерусифікують свої топоніми значно активніше. Колоніальних назв позбулися Первомайський, Люботин, Нова Водолага, Мерефа, Зміїв та інші населені пункти, але лідером цього процесу став Ізюм, місто, що найбільше постраждало від війни. Там більше немає ніяких Пушкінських, зате є вулиці Степана Бандери, Івана Мазепи, Романа Ратушного та Героїв Крут.

Та навіть у Харкові, заповіднику російських символів, перейменування триває, хоч і під великим тиском громадськості. Як не впиралися депутати обласної ради, але змушені були на вимогу колективу театру та харків'ян з четвертої спроби прибрати з назви "Харківський академічний російський драматичний театр імені Пушкіна" слова "російський" та "Пушкіна". Як би мер міста Ігор Терехов не запевняв, що "Пушкін не винен в тому, що народився Путін", він змушений був прибрати пам'ятник поету Російської імперії з вулиці до складу на зберігання. Харківський міський голова сам поступово дерусифікується, хоч і з певним супротивом: Ігоря Терехова все ще штрафують за російську мову в публічному просторі, але він усе частіше користується українською.