Натисніть "подобається", щоб слідкувати за KHARKIV Today на Facebook

21 жовтня, 2020 - 17:26

Закохався у феномен конструктивізму та ходить містом пішки. Харків очима тернопільського письменника

Фото: Сергій Козлов/KHARKIV Today.

Перекладач і письменник із Тернополя Юрій Матевощук, який уперше потрапив до Харкова, в ексклюзивному інтерв’ю поділився враженнями про місто, розповів про особливість польської літератури та звичайних антигероїв, яким є місце під час кожної війни.

Сучасні антигерої

— Ви вже четвертий тиждень у Харкові…

— Так, завдяки літературній резиденції, яка відбувається за організації Харківського літературного музею за підтримки Українського культурного фонду. Щоб потрапити сюди, пройшов відбір серед перекладачів. Окрім мене, у другій зміні, яка триває з 15 вересня по 15 жовтня, опинився письменник Банди Шолтес із Ужгорода.

— Умови конкурсу були суворі?

— Одна з важливих вимог — щоб в учасника на момент подачі заявки було три видані книжки. Ну і, звісно, під час резиденції ми маємо написати есей про перебування у Харкові.

— Мабуть, не кожен, хто хотів потрапити у творчу резиденцію до Харкова, мав такий доробок?

— У мене з цим проблем не було, бо я мав три перекладних і чотири особистих книги. У 2015 році я переклав першу книжку польського письменника Корнеля Філіповича "Провінційний роман", у 2017-му — "Отець відходить" Пйотра Черського — про останні дні Івана Павла ІІ. І третя книга у моєму перекладі — це роман письменника Конрада Янчури "Контрабандисти", який вийшов в Україні наприкінці 2019 року. Автор каже, що це художня книжка про українсько-польську контрабанду. Але там є чимало реальних речей та подій, і Янчура навіть сам брав у них участь.

— Ваша робоча мова — польська?

— Так, і ще я трохи перекладаю з білоруської.

— Зараз у творчій резиденції ви працюєте над чим?

— Перекладаю ще одну книгу класика польської літератури Корнеля Філіповича, який народився в Тернополі, але про нього незаслужено мало інформації в Україні, хоча він письменник такого самого масштабу для Тернополя, як, наприклад, Станіслав Лем [автор "Солярісу" — ред.] для Львова. Перша книга Філіповича, яку я переклав, мала досить непоганий успіх — видавництво продало весь наклад за 1,5 року, і зараз надрукувало додатковий. Тому я вирішив ще раз повернутися до його доробку.

– Про що ця книга?

– У ній буде дві психологічні повісті, які стосуються Другої світової війни: "Щоденник антигероя" і "Сад пана Нічке". Перший твір про людину, яка під час війни максимально намагалася уникнути її, армії, яка ставала під різні знамена. Етнічний поляк один рік був за поляків, другий — за німців, і знову перефарбовувався, аби врятуватися.

— Цікавий вибір теми…

— Зазвичай говорять та пишуть про героїв, які віддали життя за країну, але замовчують про антигероїв, яких насправді більше. І ця повість цікава для сучасного читача тим, що у нас в Україні так само триває війна, і ті події можна перенести на сучасні реалії. Є багато людей, які захищають країну, а інші на цьому просто заробляють та піаряться.

"Польська література вільніша за українську"

— Наскільки Корнель Філіпович популярний у Польщі?

— Він автор 40 книжок, сценарист чотирьох польських фільмів. Був цивільним чоловіком нобелівської лауреатки з літератури Віслави Шимборської, яка дуже високо цінувала його твори.

— Не помилюсь, якщо скажу, що більшість українських читачів не знає польської сучасної літератури. Як би ви її охарактеризували?

— Я би не сказав, що вона типова західна чи схожа до німецької. Польська література має свою родзинку. В ній мені дуже подобаються тексти, які балансують на межі правди і вигадки. Я сам підбираю такі, щоб читати та перекладати. Польська література набагато вільніша від української, і її читач краще пристосований до культурних викликів. Там є книжки на важливі суспільні теми. Тут, в Україні, книгу на важливу тему можуть видати, але вона не матиме попиту.

— Наскільки польська література релігійна? Адже країна католицька…

— Так, у Польщі є потужні видавництва, які пропонують книжки тільки на тему релігії. Якось у 2015 році на Краківській книжковій виставці я спостерігав величезну чергу на автограф-сесію до минулорічної нобелівської лауреатки Ольги Токарської — і таку ж саму чергу до сусіднього намету, де продавалися книги католицького автора, який пише про бога. Українському читачеві це було б дивним. Але водночас є твори та автори, у кого мінімальна згадка про релігію чи навіть критичне ставлення. Так у книзі "Отець відходить" головний герой — атеїст, і він взагалі не розуміє, навіщо люди ставлять фото Івана Павла ІІ у ковбасній крамниці.

— Наскільки польська література сильніша за українську? Адже в них є аж п’ять нобелівських лауреатів…

— Не треба бути меншовартісними, наша література не гірша за польську. От отримає Сергій Жадан Нобелівську премію — і ми також будемо щасливі. На мою думку, він має всі шанси. В Україні інша проблема — наш читач радше купить розтиражовану перекладну книгу, ніж вітчизняного автора, хоча він буде йому ближчий.

Екскурсія сторінками та вулицями

— До речі, про Жадана — він влаштував вам екскурсію Харковом…

— Маршрут був культурними місцями, згадуваними у книжці «Месопотамія» Жадана. А попри це він розповідав про меценатів Алчевських і перший пам’ятник Тарасу Шевченку, який стояв у їхній садибі. Частково розповідав історії, пов’язані з українськими письменниками початку двадцятого століття.

— Харків вас розчарував?

— Навпаки. До Харкова я їхав із пересторогою як до великого міста. Бо, окрім Тернополя, я мешкав у Києві, Одесі, Львові, трохи в США та Польщі — і я ненавиджу великі міста. Я не надто люблю Львів, мені не подобаються Краків та Вроцлав, і я практично ненавиджу Київ, окрім Андріївського узвозу — мене нервує весь цей шалений рух, а подобається щось спокійніше і променадне. Але натомість мені тут дуже комфортно. Харків не є максимально претензійним, тут немає якихось викликів, які є в інших великих містах.

— Що вас вразило?

— Я закохався в феномен конструктивізму, бо люблю тему футуризму в літературі. І ці місцини нагадують мені 20–30 роки минулого століття. Це все єднання Михайля Семенка, Леся Курбаса, Миколи Хвильового, Володимира Сосюри, Павла Тичини. Того ж самого Володимира Маяковського, який приїздив сюди з Хлєбніковим та програв у більярд Майку Йогансену. Я у Харкові весь час ходжу пішки — жодного разу ще не їздив маршруткою. Спочатку це було досить далеко, але я вже звик. І ще мені подобається, що тут не так багато політичної реклами, як в інших містах — вона не дратує.

2

Труднощі перекладу

— Майже ідеальне місто...

— Єдиний момент, від якого мені не так комфортно, — це те, що я абсолютно не вмію говорити російською. Я до неї ставлюся абсолютно нормально, розумію її, але не вмію говорити нею взагалі. І не намагаюся, бо звучатиме жахливо. Інколи через це мені важко порозумітися в ресторації чи в таксі, де подекуди не розуміють мою українську.

— Вас сприймають з агресією, вимагають, щоб ви "разговаривали на нормальном языке"?

— Ні-ні, взагалі не відчуваю. Був випадок із таксистом, який спочатку не зрозумів, куди везти, але потім ми знайшли спільну мову. Він навіть казав, що любить україномовні пісні…

— Що ж ви за адресу таку важку загадали йому?

— Нетеченську набережну. Нібито російською це якось інакше звучить…

— Насправді так само. Ви, до речі, завжди знаходите меню українською?

— Здається, 50 на 50. Але я із цього скандалів не роблю, принесли російською — показав, що хочу замовити. Але хочу дещо пояснити: я народився у 1991 році, телебачення часто говорило російською, і мені, принаймні, ця мова знайома. Але в мене є дочка, і я розумію, що от молодше покоління вже може просто не розуміти російської. Зараз діти замість телевізора обирають інтернет, і там чимало контенту англійською. Я не закликаю, щоб усі відразу перейшли на українську. Але якби я був міністром культури, я б промоціював українську культуру і мову, показував, що це не тільки шаровари і вишиванки. У нас за 30 років багато цікавого з’явилося — ті ж американці нашу країну сприймають не лише як батьківщину боксерів Кличків, а й гурту "ДахаБраха".

— Який Харків на смак? Адже гарної української їжі в Харкові, на відміну від тієї ж Полтави, немає.

— Так, зазвичай тут ми харчуємося у грузинському ресторані. Але я не гурман. На крайняк, завжди можна піти у "Макдональдс". До речі, у Тернополі він також відкрився, але туди майже не ходять, бо є чимало місць, де смачніше і дешевше. Так, у Тернополі засилля гарної кулінарії, розвинений гастрономічний туризм, і це мені вже трохи приїлося. Але тут, у Харкові, я шукав гарну каву — і знайшов її у невеличкій кав’ярні.

Простий текст

  • No HTML tags allowed.
  • Lines and paragraphs break automatically.
  • Web page addresses and email addresses turn into links automatically.