Натисніть "подобається", щоб слідкувати за KHARKIV Today на Facebook

Олег Сенцов: "Ми не біжимо в Європу, але ми туди повзем"

Фото: пресслужба ХНУ ім. Каразіна
Письменник і кінорежисер зустрівся у Харкові з шанувальниками.

Олег Сенцов зустрівся з читачами і глядачами в Університеті ім. Каразіна. Він привіз у Харків чотири книги і розповів про те, як прийняли його фільм "Носоріг" на кінофестивалі у Венеції. Колишній в'язень російської тюрми, за звільнення якого боролися правозахисники усього світу, зараз намагається рідше згадувати про п'ять років "у Путіна в гостях", як він називає своє ув'язнення, та більше говорити про майбутнє. Майбутнє своє Сенцов бачить в кіно.

Усі книжки, які Олег Сенцов привіз до Харькова, — "Жизня", "Маркетер", "Другу також варто придбати" і "Хроніки одного голодування" — були написані російською мовою. Але на зустріч принесли лише українські переклади. Сам Олег, який народився та вчився в російськомовному Криму, зараз спілкується лише українською. Він розповів харківським шанувальникам, що мріє нарешті перестати бути відомим політв'язнем і стати відомим режисером. Попри побоювання модератора зустрічі Сергія Жадана, читачі мало питали Сенцова про тюрму та політику, більше про книги і фільми, як він того й хотів. Втім, не обійшлося і без спогадів та планів на майбутнє.

Про книги в тюрмі

Дві книги написані до арешту, а три вже у в'язниці. У в'язниці багато чого немає, але часу вистачає, тож я писав, було натхнення. Я не вважаю, що ці пять років у тюрмі втратив. Сподівався на краще, написав три книжки, три сценарії повністю готових. А зараз таке швидке життя іде, несеться як потяг, тому я нічого не написав за два роки на волі. У мене є одна книга, роман, написаний, але ще не виданий, і є ще одна книга, теж роман, до якого я тільки підступаюсь.

книги
Книги Олега Сенцова. Фото: KHARKIV Today

"Чотири з половиною кроки" — це тюремні оповідання, там 12 оповідей коротких про людей у в'язниці, з якими я познайомився в різних камерах. Я тисячі людей зустрів і чув їхні історії, але в книгу увійшли саме ці — трагічні, драматичні, і веселі, і плачеш, і смієшся, коли їх читаєш, бо це життя. Друга книжка велика — це щоденник, який я вів у тюрмі. Я вирішив його писати, коли розпочав голодування, бо розумів, що це буде довго. Коли ти голодуєш, тебе ізолюють, починається психологічний тиск. Тобі постійно приносять їжу. Сніданок приносять і залишають на цілий день, щоб ти увесь час відчував запах їжі. От я й попросив зошит, ручку і почав писати цей щоденник. Думав, як це можна зробити, бо там постійно обшукують, у тебе там нічого немає, ти нічого не можеш сховати. У мене й так корявий почерк, а я навмисно писав ще гірше, суцільним текстом без абзаців і пробілів. Вони відкривали й питали: “Що це за каляки-маляки?” Я казав , що пишу роман фантастичний, щоб відволіктись. Ці щоденники допомагали  мені протриматись: було, про що думати і чим займатися.

Про російську в'язницю

Там сидять такі самі люди, як і ми. Хтось оступився, хтось побився десь, хтось за наркотики. Середовище в російській тюрмі дуже токсичне, кислотне, агресивне. Ти увесь час мусиш захищатися. Там слабких не люблять, це дуже жорсткий світ. Люди попадають у в'язницю і стають хижими, їх там перетворюють на злочинців.

Тюрма показує, як працює російська система, державна система взагалі. Я читав Шаламова, читав Солженіцина до того, як потрапити у тюрму. Солженіцин сів у тюрму в 1946 році. Він тоді писав, як в'язнів перевозили у столипінських вагонах, вагонзаках. З решіткою, стінкою замість вікна, нари без матраців, там у купе їдуть 14 людей — всі курять, їдять, дихають, пітніють. І ти їдеш так день, два, чотири. Вагонзаки досі існують, мене возили ними. Це — приклад того, що нічого не змінюється в Росії, до тебе досі там ставляться, як до скотиняки. 

Я більше не хочу бути політв'язнем. Я хочу це питання закрити. Я не хочу більше згадувати в'язницю, зараз іде інше життя, інші виклики, інші цілі. Я викинув усі речі, які були в мене в тюрмі. Щось спалив, інші передав у музей.

Про фільм "Носоріг"

Це не просто кримінальна драма, де стріляють. Це історія нашої країни, і всі ці поняття, увесь цей стиль життя на нас вплинув, все це десь залишилось. Тоді, у 90-х бути бандитом — це був не романтизм. Це було от як от зараз люди служать у поліції, займаються бізнесом, або працюють айтішниками. Це така робота була. І їх було багато, кожен третій чоловік. Я зовсім не прикрашаю ці роки, нічого там хорошого не було, і в цих хлопців потім почалися серйозні проблеми — і зовнішні, і внутрішні.

Відгуки критиків були переважно хороші, а як сприйматимуть глядачі, я поки що не знаю. Думаю, хтось плакатиме у фіналі, а хтось скаже: “Що це таке за кіно?”

носорог
Фото зі сторінки Олега Сенцова в Facebook

Чому 90-ті? Стосовно героя — я багато що бачив і знаю, я 90-ті роки прожив. Знімати про сучасне мені дуже важко. Зараз у нас іде війна, є болючі проблеми, був Майдан, є захоплення Криму. По-перше, ці проблеми ще не вирішені. По-друге, щоб про це знімати чесно, треба, щоб все закінчилось чимось, щоб зняти про це правдиво. Я не знімаю на цю тематику, хоча розумію, що вона більш очікувана і отримає більше підтримки.

Про кінофестиваль у Венеції

Для мене важливо бути там як режисеру, а не як людині, яка була у в’язниці. Круто, що мене визнали як режисера, і мій фільм був серед найкращих фільмів. Фестиваль у Венеції вважається другим за престижем кінофестивалем після Канського. Дуже приємно, ще цей фільм там сприйняли, бо у них 90-ті роки були зовсім іншими, тому вони дивилися на це як на таку кримінальну драму. Там є жорсткі сцени, на які не дуже приємно дивитись, але це правда про наше життя.

У нас є дистриб'юція в європейські країни, фільм купили іноземні канали. Ми сподіваємося, що зможемо повернути гроші державі.

Про українське кіно

У нас мало кінотеатрів. Десь 300 екранів на країну, причому по чотири-п'ять в одному кінотеатрі. Це дуже мало. Наше кіно слабке. Воно неконкурентоздатне, а грає на одному полі з великими гравцями. Як у футболі: уявіть, що "Ворскла" грає з "Реалом" в одному чемпіонаті. Ось щось таке приблизно відбувається. У кінотеатрі завжди  йде якийсь блокбастер — Джеймс Бонд або фільм із всесвіту Марвел. Це дуже потужні конкуренти У них є досвід, у них бюджети у 30-40 разів більші. Щоб конкурувати з ними, потрібна державна підтримка кіно,  вона є у кожній країні. У Франції вона величезна: там 60% усього прокату — вітчизняне кіно.

сенцов
Сенцов у Харкові. Фото: пресслужба ХНУ ім. Каразіна

Україна зараз стає на цю стежку і знаходить ці гроші. Я пам'ятаю себе в 2012-му році. Тоді ми, аматори із Сімферополя, зняли дуже дешеве кіно на фотоапарат (перший фільм Олега Сенцова "Гамер" мав бюджет 20 тис. доларів, — ред.) Зараз почалося державне фінансування, незалежні пітчинги, і зараз, через 10 років, майже на кожному фестивалі представлене наше кіно. У Венеції було три українських фільми, і це дуже круто.

Про Україну і майбутнє

Коли я повертався у 2019-му, мені було дуже цікаво подивитися, як змінилась Україна за  п'ять років. Бо я з тюрми приїхав наче в капсулі з минулого. На жаль, я не побачив в Україні великих змін. Пройшовся Києвом — майже нічого не змінилося. На жаль, не можу сказати, що тут відбувся якийсь ривок. Звісно, у нас була проблема, що Янукович нам тут все розрушив, у нас є війна, у нас людські втрати. Але це не головна наша проблема. У нас досі немає правової держави, немає верховенства права, чесних судів, чесної поліції, прокурорів. Ми більш-менш відновили армію, але я спілкуюся з людьми на фронті, і вони кажуть, що знову пішов відкат в таку "паперову" армію.

Є проблеми і, зрозуміло, що  ми не біжимо в Європу, але ми туди повзем. Потрошку, потрошку — але в правильному напрямку.  

Простий текст

  • No HTML tags allowed.
  • Lines and paragraphs break automatically.
  • Web page addresses and email addresses turn into links automatically.