Імена Харкова. Тарас Редькін — льотчик, який врятував село ціною життя
Тарас Редькін загинув за тиждень до свого 26-річчя. Юний льотчик-винищувач виконував бойове завдання — знищував ворожі системи ППО в Миколаївській області. Росіяни підбили його літак, Тарас міг катапультуватися, але натомість відвів літак подалі від населеного пункту, ціною свого життя врятувавши багатьох людей.
Майор Тарас Редькін героїчно загинув 25 вересня 2022 року. Через рік на фасаді салтівської школи, де він навчався, відкрили меморіальну дошку, а в 23 травня 2024 року на честь льотчика перейменували вулицю Пєшкова.
Що це за вулиця?
Вулиця Тараса Редькіна знаходиться на Салтівці. Вона розташована у приватному секторі між станціями метро "Академіка Павлова" та Студентською".
У ХІХ сторіччі у цьому районі знаходилася дорога, яка вела від Харкова до Салтова — через це й увесь район згодом отримав назву Салтівського. Сусідня з вулиця Академіка Павлова почала розбудовуватися ще в середині позаминулого сторіччя, але — лише на початку, в районі, де зараз розташовані "Французький бульвар" та психіатрична лікарня. У 1846 році в цьому районі побудували міські конюшні, через що вона отримала назву Конюшенної.
Але далі, на тому місці, де зараз знаходиться колишня вулиця Пєшкова, довгий час були звичайні хутори. За генеральним планом реконструкції Харкова 1934 року, неподалік планувалося будівництво Салтівського селища, але не встигли, почалася Друга світова війна. У 1943 році в районі майбутніх вулиць Академіка Павлова, Партизанської та Редькіна точилися важкі танкові бої. Тоді радянська армія програла, а німцям вдалося вдруге окупувати Харків.
До розбудови Салтівського житлового масиву повернулися через багато років після завершення війни, у 1963 році. Лише на початку 70-х років вздовж вулиць Академіка Павлова та майбутньої Валентинівської, а тоді ще Газової почали з'являтися перші багатоповерхівки. Довгий час Салтівка була віддаленим та важкодоступним районом Харкова з майже відсутньою інфраструктурою. Але в 1986 році, нарешті, провели Салтівську лінію метро. У районі з'явилося аж дві станції — "Академіка Павлова" та "Студентська", що отримала назву на честь студентського містечка, що розташоване поруч.
На тлі цього бурхливого розвитку у районі між річкою Харків та Гвардійців-Широнінців лишався величезний приватний сектор з маленькими одноповерховими вуличками. Такий цей район і дотепер.
Між водою та небом
Тарас Редькін народився 2 жовтня 1996 року у родині авіабудівельників. Батько Віктор Редькін працював на Харківському авіазаводі і часто брав малого Тараса на роботу. Там хлопець вперше побачив, як злітають літаки. Разом з татом він також часто бував на аеродромі Коротич. Хлопці з такою біографією здебільшого закохуються в небо з раннього дитинства. Але — не Тарас.
З дитинства хлопець був дуже активним: у три роки вже займався спортивною гімнастикою, з 9 років марив навколосвітніми подорожами на воді. Вітрильному спорту майбутній герой присвятив кілька років життя: постійно їздив на змагання, отримав звання кандидата в майстри спорту та навіть входив до резерву юнацької збірної України. Але, врешті, небо перемогло.
Стати льотчиком Тарас Редькін вирішив іще в середній школі. Для цього йому треба було посилено займатися точними науками, тож хлопець, який навчався в 142 школі на Валентинівській, вирішив перейти у фізико-математичний клас. Пізніше, на церемонії відкриття меморіальної дошки Тарасу, на фасаді цієї школи його колишній вчитель Андрій Кошовий згадуватиме хлопця як дуже зосереджену та серйозну дитину.
Редькін після закінчення школи вступив до ХНУПСу на спеціальність "Льотна експлуатація та бойове застосування літаків", успішно пройшовши всі вступні випробування. Довелося навіть зробити дві операції, аби за станом здоров'я бути придатним до льотного навчання. Тарас усе витримав. Вчився добре і успішно виконував усі тренувальні польоти. Вперше піднявся у небо на ХАЗ-30 з аеродрому в Коротичі.
"Оскільки мій цех обслуговував "ХАЗики", я туди привозив хлопців. Керівник льотної підготовки мені сказав, щоб я не підходив, не нервувався. А я сидів на лавочці в районі зони парашутистів і спостерігав, як вони літають. "Спалив", що він курить ще, насварив. А в них традиція була, що на першому вильоті вони клали пачку сигарет під передню стійку, колесом проїжджали і викладали сигаретами позивний. І після прильоту всі розбирали і курили сигарети", — згадував згодом батько Тараса Віктор Редькін.
Згодом з "ХАЗика" курсант пересів на МІГ-29 і так успішно, що йому пропонували стати інструктором в рідному університеті, але Редькін мріяв лише бути льотчиком. У 2019 році він закінчив навчання та став штурманом авіаційної ескадрильї 204-ї бригади тактичної авіації Повітряних сил України, що базувалася у Луцьку. Того ж року познайомився з майбутньою дружиною — Катерина служила в тій самій бригаді на посаді дешифрувальниці польотів. Роман між молодими людьми розпочався влітку 2021 року. А потім була війна.
Рішення ціною в життя
До 24 лютого 2022 року льотчик із позивним "Тарасик" здійснив уже понад 350 вильотів на своєму МІГ-29, дослужився до заступника командира ескадрильї. У ніч на 24 лютого 2022 року Тарас Редькін був на чергуванні. За наказом командування разом з іншими пілотами підняв літак у небо та передислокувався на інший аеродром. Тоді вдалося вивести бойові машини з-під російських ударів.
Наступні чотири місяці, згадуватиме потім наречена Катерина, вони майже не бачилися, а у травні 2022 Тарас нарешті приїхав у відпустку та зробив Каті пропозицію. Розписувалися через два місяці скромно, без білої сукні та урочистостей: обидва молоді були в однострої, з рідних на свято приїхав лише батько Тараса, бо мама була за кордоном з молодшим братом, а рідні Катерини не змогли приїхати з Миколаївської області. Молоді мріяли після війни відгуляти справжнє пишне весілля. Але не судилося.
Подружнє життя пари тривало лише два місяці. 25 вересня 2022 року Тарас загинув під час виконання бойового завдання.
"О 7:40 ранку мені зателефонували. Коли я побачила, хто дзвонить, у мене перехопило подих. Я вже розуміла, що трапилося щось страшне — те, чого я так боялася", — розповіла Катерина Редькіна в інтерв'ю Telegraf.
Згодом вона дізнається, що вранці того дня її чоловік вилетів на бойове завдання. В офіційному зведенні про це напишуть так:
"На траверзі населеного пункту Калуга, виконав пуски 2-х протирадіолокаційних ракет AGM-88 "HARM" по засобах ППО та РЛС противника, виконав розворот на зворотній курс зі зниженням висоти, після чого візуально виявив пуски ракет противника, доповів на ПНА, випустив кілька теплових пасток, та розпочав маневрування. Приблизно о 04:04 зв'язок з екіпажем було втрачено".
Пошуково-рятувальна команда встановила, що літак "Тарасика" був збитий ворогом та впав в районі населеного пункту Володимирівка Баштанського району Миколаївської області. Редькін міг катапультуватися, але не став цього робити — він мав відвести літак від населеного пункту і зробив це ціною власного життя.
"Дії Тараса Редькіна та усіх українських пілотів, які виконують місії по пошуку та ураженню російських радарів — це справжній героїзм, враховуючі, що вони воюють за великої переваги російської авіації у повітрі, і під час місій по знищенню радарів ППО їм доводиться інколи виходити на самий передній край, навіть викликаючи тим самим вогонь ворога на себе....Так, можна пускати ракети з найменшим ризиком, щоб ракета сама шукала ціль та навелась самостійно, але це не забезпечує максимальної точності. Якщо хочеш домогтися гарантованого влучання, то треба дочекатись, коли російський радар буде захоплений системою наведення. Для цього і доводиться зближуватись з ворогом, як це і зробив Тарас Редькін", — писав після загибелі героя військовий оглядач Юрій Бутусов. За його словами, аби пілот летів на F-16, йому не треба було б наближатися до ворожих засобів ураження, його б не збили.
Тарас Редькін теж мріяв про американські винищувачі, посилено вивчав англійську мову, аби поїхати на навчання. Не встиг. Його поховали на Алеї Героїв у Харкові. Вдова льотчика подала петицію про присвоєння Тарасу Редькіну звання Героя України — адже він відвів палаючий літак від населеного пункту. Петиція набрала необхідну кількість підписів і потрапила на розгляд президента України. Відповідь була: Тарас Редькін вже має нагороду за свій подвиг — орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
