Під час тимчасової окупації Ізюму волонтерка Марина Алфьорова допомагала сусідам вижити. Лише дивом їй вдалося приховати від росіян інформацію про те, що вона допомагала військовим і уникнути репресій.

Майже пів року без води, електрики і з постійною загрозою опинитися "на підвалі" Марина Алфьорова допомагала сусідам одягом, медикаментами і харчами. Волонтерці з восьмирічним стажем неодноразово вдавалося обманювати росіян — ховати в них попід носом "коктейлі Молотова",  ящики з гуманітарною допомогою та смс-повідомлення тероборонівцям.

"Не боялися, що нас можуть вбити — це було очевидно"

Ізюмчанка Марина Алфьорова почала допомагати армії та переселенцям ще вісім років тому, коли росіяни вперше вторглися на Донбас. Пункт допомоги переселенцям "Під арочкою", яким керувала жінка, був добре відомий далеко за межами міста, там знаходили допомогу ті, хто в перші роки війни тікав із Слов'янська, Донецька та Луганська. Згодом Марина почала передавати гуманітарну допомогу не тільки цивільним, а й військовим, брати участь в організації патріотичних заходів та концертів. 

Початок війни міг застати її за кордоном, але так вийшло, що 14 лютого жінка повернулася до Ізюму з Польщі, куди тимчасово виїздила у робочих справах.

"Не було навіть думки евакуюватися, бо в нас були голі-босі тероборонівці, потреб було багато, про себе якось не думали. Нас до ТРО офіційно не взяли, і це врятувало, бо якби ми були в списках, нас би не врятувало ніщо", — згадує Марина Алфьорова.

Разом з іншими волонтерами з організації "Слов'янське серце" Марина допомагала землякам з евакуацією. Її розпочали 27 лютого — росіяни вже підступались до міста, але жорстких обстрілів ще не було. Тоді були великі складнощі з автобусами та пальним, в міськраді не змогли організувати транспорт, тож волонтерським бусикам доводилось відвозити людей у Cвятогірськ і повертатися назад — так кілька разів на добу.

7 березня, коли біля міста вже точилися жорстокі бої, Марина з чоловіком Олександром повинні були евакуюватися, але не встигли — у той день Ізюм накрили з артилерії, автобус не зміг проїхати. Зв'язок із центральною частиною міста був втрачений ще двома днями раніше.

"Ми тоді сховались у льох, а вилізли з нього лише 15 березня в іншій реальності", — згадує волонтерка.

Кілька днів вони з сусідами жили, наче між двома світами — на тому березі річки вже висів триколор, вже видно було російських військових, але частина Ізюму лишалась вільною, хоч і під обстрілами. Росіяни перейшли річку 21 березня, а наступного дня вже завітали на подвір'я до Марини та її чоловіка. Жінка згадує, що дуже злякалася, бо до цього передавала нашим військовим деякі координати, мала багато фотографій у телефоні і не встигла їх видалити.

"У них однострій був схожий на наш, з жовтою стрічкою-скотчем. А я думаю — наші чи ні? Коли вони кажуть: "Женщина, не волнуйтесь". І тут я розумію, що пропала, бо в мене фотографії, у мене їхні координати в смс, я вже мовчу за контакти. Ми збирали інформацію та передавали її нашим підрозділам. Не боялися, що нас можуть вбити — це було очевидно. Шкода було, що з донькою не поговорила востаннє, і шкода, що через мене постраждають інші люди, бо знайдуть їхні контакти", — згадує Марина одну з найстрашніших хвилин життя.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Уже місяць удома. Як змінилося життя в деокупованих містах Харківської області

Поки росіяни заходили, вона встигла перемішати фотографії в галереї та прибрати з екрану вхід до смс-повідомлень. Її чоловік у цей час заблокував свій телефон. У двір подружжя набилося приблизно 50 російських військових, перекинули в хаті усе догори ногами, пішли з обшуком у сарай.

"Там у нас стояв ящик, пляшки з "коктейлями Молотова", накритий чимось був. Думаю — ну, все. А вони по дровах, по каністрах пошаруділи, а повз цей ящик просто пройшли. І ми тоді вперше подумали, що в нас є шанс тут вижити", — згадує Марина.

Коктейлі довелося закопувати чи по одному викидати в сміття. Два тижні поспіль росіяни приходили з обшуками щодня, але нічого не знайшли.

"Тих, хто міг мене здати, ми вивезли з міста"

У Марини залишалось кілька ящиків з одягом та ліками, які вона перед війною не встигла відправити за призначенням — у госпіталі та переселенцям. Вони знадобилися самим ізюмчанам — було дуже багато погорільців, люди взагалі не мали одягу. Вони скооперувалися з сусідами та допомагали один одному продуктами та водою. Один місцевий дідусь знайшов спосіб добувати знеболювальне — просив його у російських військових на блокпостах. Часто давали, а також іноді ділились сигаретами та хлібом, бо намагалися встановити зв'язок із місцевими, аби через них дізнатись якусь інформацію. 

Безліч знайомих Марини Алфьорової — волонтерів, членів родин учасників АТО та військових, активістів — загинули в катівнях окупантів. По місту було 12 таких приміщень, куди звозили людей на допити, і далеко не всі виходили звідти живими. Когось знайшли, хтось досі значиться таким, що пропав без вісті, бо ховали людей у лісі під номерами, записи були хаотичні. Саму Марину ніхто із знайомих не "здав" окупантам.

"Тих, хто міг мене здати, ми вивезли з міста першими. Мені пощастило з сусідами, вони мені дуже допомагали приховати якісь ознаки того, що я займалась допомогою військовим, якісь ящики, де було написано призначення — для такої-то бригади. Іншим ми допомагали, ділилися харчами, медикаментами, і вони розуміли — якщо мене здадуть, їм буде гірше. Тому вони мовчали", — розповідає волонтерка.

В Ізюмі постійно змінювались підрозділи окупаційної армії. Найжорстокішими, за спогадами Марини, були СОБРівці та ЛНРівці, хоча серед останніх траплялися і зовсім невійськові люди — одного разу вони зустріли професора Луганського університету, якого схопили на вулиці та мобілізували. На пів року довелося забути про українську мову та навіть суржик — незнайомі слова окупантів дуже дратували, могли за них штурхнути або вдарити. Важко було боротися з інформаційною блокадою. У Марини і її чоловіка був радіоприймач, іноді вдавалося зловити українські програми. Раз на тиждень вона йшла на гору, аби подзвонити донечці в Харків — потім розповідала сусідам новини. Більшість ізюмчан, які не мали змоги отримувати інформацію, були впевнені в тому, що Київ і Харків захопили росіяни.

За 9 днів до звільнення Ізюму окупанти оголосили цілодобову комендантську годину — і тоді, каже Марина, усі зрозуміли, що наші вже близько. Напередодні визволення почули з російської бази страшний сморід — виявилось, що росіяни потікали і забули на плиті кашу, вона згоріла. А вже 10 вересня вранці люди, що жили найближче до гори Кременець, вийшли туди і вивісили прапор України.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Люди з деокупованої Харківщини потребують продуктів, буржуйок та будматеріалів

Зараз життя в місті потроху налагоджується, працюють кілька магазинів, подекуди є світло та газ. Але справ для волонтерів ще дуже багато. Потрібні ковдри, бо в будинках дуже холодно. Найбільша потреба зараз — миючі засоби, особливо пральні порошки та засоби для чищення посуду. Пів року ізюмчани готували їжу на вогнищах, тому і одяг, і посуд дуже забруднилися. Купити все це можна, але в людей немає грошей — пенсії отримали далеко не всі, а люди молодшого віку взагалі не мають засобів до існування, бо втратили роботу. Вони з ризиком для життя ходять по гриби у заміновані ліси, щоб потім продати їх.