"Ходиш і боїшся". Історії про порятунок з окупації жителів Харківської області
Гвинтокрили над селами, пограбування місцевих фермерів та загрози україномовним мешканцям. Вовчанськ російські військові заняли в перший день війни. Усе більше жителів правдами та неправдами намагаються вирватися з окупації.
Катерина з двома дітьми молодшого шкільного віку виїхала з міста на початку червня через Печенізьку дамбу і розповіла KHARKIV Today про життя в окупації. Ми не називаємо прізвище жінки та місця її роботи.
Повіджимали джипи і катались на них
Перший день війни, як і для всіх жителів прикордоння, для Катерини розпочався з вибухів за вікном. ЇЇ рідне село у передмісті Вовчанська знаходиться усього в кількох кілометрах від російського кордону, тож скоро повз хату на Харків поїхали колони російських танків. А Катерина поїхала на роботу до Вовчанську. Перші дні, згадує жінка, було відносно тихо, бо всі сили російської армії проходили транзитом до обласного центру. Війна давалася взнаки тільки панічними настроями. Місцеві мешканці розібрали всі продукти в магазинах та по 6-7 годин стояли в чергах до банкоматів.
За кілька днів російські війська підтягнулися до Вовчанська у більшій кількості. У селах поставили блокпости, де чергували, як правило, мобілізовані з "ДНР" і "ЛНР", яких місцеві прозвали "республіканці", бо вони з невизнаних республік. Вже потім, коли українські війська взяли Старий Салтів, блокпости познімали, а замість цього позиції почали облітати гвинтокрили з РФ.
"Російські військові зайняли поліцейський відділок, приміщення ДСНС, будинок культури, прикордонний загін. Спочатку їх було не так багато, потім прийшло підкріплення. Першим ділом пройшлись по великих фермерських господарствах, повіджимали джипи і катались на них", — згадує Катерина.
Спершу з продуктами у місті було скрутно, але поступово місцеві підприємці налагодили постачання з Куп'янська та російського Шебекіно. Час від часу заїжджали пропагандисти з гуманітарною допомогою, щоб зняти роздачу на камери, але це, за словами Катерини, робилося швидше "для картинки", ніж аби задовольнити реальні потреби людей, бо запаси харчів у більшості були, а потім місцеві підприємці відновили торгівлю. Хліб на ринку продавали по 25-40 гривень, цукор був по 70, потім ціна впала до 45 гривень, ковбасу, найдешевшу та несмачну, продавали за 150-200 грн/кг. У комунальній сфері все було дещо гірше. З 7 квітня у місті та селах навколо не стало електрики і, відповідно, води. У лікарні та на комунальних підприємствах були генератори, але іноді просто ніде було дістати пальне, щоб заправити їх.
А потім розпочався терор. На жаль, у Вовчанську є любителі "руського міра", які вітали загарбників та радісно роздавали їм адреси місцевих патріотів та ветеранів АТО. Почалися візити непроханих гостей.
"Вони підганяли БТР, наводили пушку на будинок, заходили і перелопачували все. У знайомої поцупили комп'ютер, інші речі вдалося вчасно переховати", — розказує жінка.
Дуже страшно було, коли над головами летіли російські винищувачі: за 3-5 хвилин вони починали безжалісно знищувати Харків. За словами Катерини, це відчуття збивало з ніг.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Війна сенсів. Як працює російська пропаганда на окупованих територіях
І Катерина, і її діти говорили українською мовою, тож з часом вона почала боятися залишатися.
"Ходиш і озираєшся, бо можуть зловити. Одного чоловіка забрали за проукраїнську позицію. Він абсолютно звичайна людина, просто говорив українською, у нього була вдома якась патріотична символіка. Його звинуватили у тому, що його батько-лікар колись начебто лікував Шухевича. Потримали тиждень, зняли сюжет для російського телебачення і випустили", — згадує Катерина.
Після цього випадку вона прийняла рішення тікати з дому. У цей час змістилася лінія фронту, ВСУ пішли у контрнаступ, і у Вовчанську стало небезпечно.
4 000 гривень до дамби
Від початку війни і дотепер з Вовчанська можна виїхати в Шебекіно, а звідти — до кордону з країнами Балтії, перевізники брали за такий вояж 350 євро з людини. Цей варіант був неприйнятний — одного чоловіка на пропускному пункті побили мало не до смерті за якийсь контент у соцмережах, що здався окупантам підозрілим. У перші дні війни хтось проривався до Харкова через Верхній Салтів, але зараз це — лінія фронту. А потім з'явилась "дорога життя" через Печенізьку дамбу — про ініціативу порятунку від п'яти волонтерських груп KHARKIV Today писав на початку червня. До такої групи вирішили доєднатися і Катерина з подругою, знайомий якої час від часу вивозив людей за блокпости і дізнався, що є можливість дістатися до Харкова. Звичайна вартість за проїзд від Вовчанська до дамби — 3 000-4 000 гривень. Їхати довелося дві доби.
"Ми поїхали до Великобурлуцького району, там переночували і рано-вранці приєднались до колони, яка вже прямувала на дамбу. Біля першого блокпосту чекали 6 годин, казали, що не дадуть нам коридору. Ми з 4:30 там простояли до початку 11-ї. На одному з блокпостів російський вояка нам сказав "Все хорошо. Скоро Харьков будет русским" Ми розуміли, що це провокація. Тож просто мовчали", — згадує жінка.
До дамби доїхали без пригод, пішки перейшли кілометр "сірої" зони між блокпостом окупантів та позиціями українських військових. На тому боці вже чекали наші волонтери та поліцейські — вони перевірили документи та сумки.
"Щойно дісталися нашого блокпосту та перевірили документи, почався обстріл. Наші військові та волонтери зреагували злагоджено - була дана команда лягти всім на землю та прикрити руками голову. Волонтери прикривали своїми тілами наших дітей. На жаль, частина речей так і лишилася під обстрілами На щастя, вдалося виїхати, ніхто не постраждав. Щойно ми побачили наших хлопців, емоції взяли верх. Це були наші, рідні, в очах яких відображений весь біль та співчуття. Почувши рідну мову, я розплакалася", - згадує Катерина.
Скоро мати з дітьми вже була в Печенігах, звідти дісталася до Харкова і зараз живе у родичів на Волині, шукає роботу вже на новому місці.
Надії на швидке повернення додому втікачка з Вовчанська не плекає. Як і на те, що ті її земляки, що підтримували росіян, змінять свою думку.
"Зараз їх обробляє ще й російська пропаганда. Вони кажуть: українці вважають вас усіх зрадниками, вас в Україні нічого хорошого не чекає. Це стандартна схема на усіх окупованих територіях. Страшно бути чужою серед своїх за проукраїнську позицію та мову, щоразу оглядатися та боятися їх, "братів", які прийшли нас "звільняти". Вони нас звільнили від усього: від цивілізації, від світла, від зв'язку. Жити в повному вакуумі було нестерпно. Нам говорили прямо чи опосередковано, що нас забули, що ми зрадники. Таке чути та розуміти було нестерпно.", — каже Катерина.
