"Донбас" без ООН
Тези про дипломатичну підготовку України до розгортання миротворчої місії ООН на Донбасі протягом останнього півріччя активно лунають у виступах як Президента, так і Міністра закордонних справ України. Розглядаючи наявність третьої сили як один зі шляхів врегулювання конфлікту, близько 60% українців підтримують ідею проведення операції підтримання миру ООН на Донбасі.
Зазначимо, що до цієї мети Україна прямує з початку 2015 року - фактично з моменту укладання мінських домовленостей. 18 лютого 2015 року РНБО ухвалила рішення «Про звернення до Організації Об’єднаних Націй та Європейського Союзу стосовно розгортання на території України міжнародної операції з підтримання миру та безпеки», що Президент України 02 березня увів в дію своїм Указом. А вже 17 березня ВРУ прийняла відповідну постанову.
У жовтні 2015 року члени Генеральної Асамблеї ООН обрали Україну непостійним членом Ради Безпеки ООН на 2016-2017 рр. Ця подія стала символічним карт-бланшем, який світ надав Україні для подальших дій та ініціатив на міжнародній дипломатичній арені. Незважаючи на це, протягом двох років питання введення миротворців на Донбас так і не було винесено Україною на розгляд Ради Безпеки ООН.
Перше, що дивує у цій ситуації, так це фактично дворічне очікування включення даного питання Україною до порядку денного РБ ООН. Цілком зрозумілим є існування загрози вето від РФ і її союзників, проте положення Резолюції 377 (V) Генеральної Асамблеї ООН «Єдність на користь миру» надають Україні можливість для дипломатичного маневру. Згідно з нормами цієї Резолюції, коли Рада Безпеки в умовах порушення миру або акту агресії буде неспроможна діяти через відсутність єдності серед її постійних членів, Генеральна Асамблея повинна негайно переглянути це питання з метою зробити членам необхідні рекомендації щодо колективних заходів, включаючи - в разі порушення миру або акту агресії - застосування, коли це необхідно, збройних сил для підтримки або відновлення міжнародного миру і безпеки. Окрім цього, дана резолюція передбачає механізм скликання надзвичайних спеціальних сесій протягом двадцяти чотирьох годин з моменту надходження вимоги.
В доповіді щодо ситуації з правами людини в Україні Управління ВК ООН з 14 квітня 2014 року до 15 серпня 2017 року задокументовано 34 766 постраждалих на Донбасі, серед них - військові, цивільні і члени збройних груп. Всього за цей період було вбито понад 10 000 людей і понад 24 000 поранено. Тим часом, спеціальна моніторингова місія ОБСЄ щотижня фіксує в зоні проведення АТО тисячі порушень режиму припинення вогню бойовикам. Чи варто додати, що ситуацій (задокументованих ОБСЄ чи Управлінням ВК ООН), які слід розглядати в якості індикаторів порушення миру в Україні або актів агресії РФ, на жаль, більше ніж достатньо.
Як бачимо, норми міжнародного права надають можливість Україні зробити дипломатичний маневр задля пришвидшення початку міжнародної операції з підтримання миру та безпеки ООН на Донбасі. Статут ООН, зокрема ст.18 засвідчує, що кожен член Генеральної Асамблеї має голос, а відповідні рішення приймаються більшістю у дві третини присутніх членів Асамблеї, що беруть участь у голосуванні. Така норма дає Україні впевнену перспективу обійти вето РФ у Раді Безпеки ООН і не втрачати час. Проте, на жаль, рух української дипломатії у цьому напрямку досі відсутній.
Чи варто дивуватись такому станові речей, якщо українській владі знадобилось більше, ніж три роки для того, щоб законодавчо визнати факт військової агресії РФ на Донбасі, а саму захоплену територію України – тимчасово окупованою агресором.
Наразі ж перспектива підписання Президентом України Закону «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях» взагалі ставить під сумнів перспективу розгортання на території України міжнародної операції з підтримання миру і безпеки миротворчим контингентом ООН.
Річ у тім, що даний закон визнає Російську Федерацію державою-окупантом, непідконтрольні території – тимчасово окупованими, а метою державної політики із забезпечення державного суверенітету України визначає звільнення тимчасово окупованих територій у Донецькій та Луганській областях та відновлення на цих територіях конституційного ладу. Відновлення територіальної цілісності України має бути досягнуто шляхом відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації. Таким чином, цей закон підриває засади мінських домовленостей, які встановлювали «режим тиші» і зобов’язання сторін щодо мирного урегулювання конфлікту. Незважаючи на те, що мінські домовленості багато в чому суперечать національним інтересам України, вони є визнаними на рівні норм міжнародного права – визнані міжнародним співтовариством (Резолюція №2202 від 17.02.2015 «Комплекс заходів щодо виконання Мінських домовленостей» Ради Безпеки ООН).
Аналіз резолюцій Ради Безпеки ООН, спрямованих на запровадження поточних операцій ООН з підтримання миру, свідчить, що такі операції здебільшого спрямовані на сприяння припиненню війни, створенню умов для мирного розв’язання конфлікту, не допущення його ескалації (!). Згідно з Доповіддю групи по операціях ООН на користь миру від 21.08.2000, операції ООН на користь миру пов’язані з трьома головними видами діяльності: попередженням конфліктів і встановленням миру; підтриманням миру і миробудівництвом. Річ у тім, що при проведенні миротворчих операцій ООН дотримується принципу спрямованості операцій на припинення вогню та на відтворення умов мирного розв’язання конфлікту. Окрім цього, миротворчість означає операції збройних сил без застосування зброї, за винятком випадків самооборони, які здійснюються за згодою основних сторін конфлікту і призначені для спостереження за дотриманням угод про перемир’я. Уявлення про те, що миротворці ООН братимуть участь у відсічі і стримуванні збройної агресії РФ щодо окупованої території є міфом, оскільки застосування сили в ході операції ООН з підтримання миру допустимо виключно як крайня міра, що найчастіше зумовлює непередбачувані наслідки .
Незважаючи на те, що Україна згідно зі статтею 51 Статуту ООН має право на індивідуальну самооборону, очевидною є неузгодженість мети Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях» з принципами діяльності операції ООН з підтримання миру. Уявити, яким чином «блакитні шоломи» будуть формувати мир під час відсічі і стримування збройної агресії РФ, погодьтесь, доволі складно.
Окрім того, Парламентська асамблея Ради Європи нещодавно закликала Україну переглянути зазначений вище закон, щоб він ґрунтувався на Мінських угодах і повністю гарантував соціальний захист та виконання основних гуманітарних потреб цивільного населення на тимчасово окупованих територіях Донецької і Луганської областей. Отже, підписання закону у чинній редакції суттєво послабить дипломатичну позицію України на міжнародній арені в ухваленні рішення як щодо самого факту розгортання миротворчої операції, так і щодо визнання «українських умов» її проведення.
У разі ж підписання даного Закону Президентом, Україна може посилатись на норми Розділу VII Статуту ООН «Дії щодо загрози миру, порушень миру та актів агресії». Чітке визначення країни окупанта дає додаткові підстави розглядати цю ситуацію як міжнародний конфлікт, активніше залучати до його розв’язання не лише регіональні організації (ОБСЄ), а й ООН. У VII розділі Статуту ООН йдеться і про різного роду санкції, і про військові операції Ради Безпеки ООН, необхідні для встановлення і забезпечення миру. Але такий шлях розвитку подій є утопічним, оскільки саме операції з підтримання миру стали найрозповсюднішою практикою діяльності ООН з підтримання миру і безпеки у світі. Закордонні дослідники зазначають, що, незважаючи на норму статті 47 Статуту ООН, наразі ООН не має компетентного, професійного військового органу, який би діяв на постійній основі.
Підсумовуючи, зазначимо, що українська дипломатія безповоротно втратила серйозний шанс підтримки українського вектору повернення захоплених РФ територій протягом 2016-2017 у статусі непостійного члена ООН. Відсутність суб’єктної та ініціативної позиції, яка б спиралась на увесь спектр норм міжнародного права, позбавила Україну можливості розгортання операції ООН з підтримання миру відразу після підписання мінських домовленостей. У той же час, виступи перших осіб держави щодо перспектив початку роботи місії вже цьогоріч продовжують лунати у медійному дискурсі, вводячи українців в оману.
