Імена Харкова. Микола Хвильовий — більшовик, націоналіст та особистий ворог Сталіна
"Імена Харкова" — новий проєкт KHARKIV Today, в якому ми розповідаємо про людей, чиїми іменами названі вулиці міста. Сьогодні наш герой — Микола Хвильовий, якого вважали генієм навіть його сучасники, письменники епохи Розстріляного Відродження.
Він передбачив Незалежність України, а памфлетами про другорядність російської культури зумів розлютити навіть Сталіна. Зараз іменем Хвильового називається одна з центральних вулиць Харкова.
Що це за вулиця?
Від Сумського ринку до Молодіжного парку, перетинаючи Сумську, простяглася шумна та яскрава вулиця Хвильового, раніше знана як вулиця Маяковського — сповнена гамірних кафе, магазинів та брязкоту трамваїв. Минуле її таке ж неспокійне, як і теперішнє.
Вулиця Хвильового неодноразово змінювала назву. Наприкінці ХІХ сторіччя тут закінчувався Харків, стояли поодинокі будинки. Тоді вулиця називалася Шматьківська, за іменем тодішнього власника земельної ділянки. Але вже 1884 року її перейменували на Шпитальну, через військовий шпиталь, що й досі розташований неподалік. Більшовики довго цю назву не чіпали, але в 1935 році вулицю вирішили перейменувати на честь російського поета Володимира Маяковського, що часто виступав у Харкові.
А далі почалися топонімічні пригоди. Коли німці під час Другої світової війни окупували Харків, вони повернули вулиці стару назву. Але Шпитальною вона пробула лише рік, з 1942 по 1943. У серпні того року радянські війська відбили місто та повернули назву Маяковського. Та й на цьому круговерть топонімів не скінчилася: у 1945 році міськвиконком з невідомих зараз причин повертає вулиці назву Шпитальна, але ненадовго, бо вже в 1950-х роках вона знову носить ім'я російського поета-футуриста, і носитиме його аж до наших днів.
18 серпня 2023 року у рамках деколонізації вулицю перейменували на честь Миколи Хвильового, сучасника Маяковського, без перебільшення геніального прозаїка, засновника української постреволюційної літератури та автора гасла "Геть від Москви". Достеменно невідомо, чи був Хвильовий знайомий із Маяковським особисто, але це цілком імовірно, адже російський поет був знайомий з багатьма українськими літераторами, зокрема, з Майком Йогансеном, сусідом Миколи Хвильового по будинку "Слово".
Дещо схожа у двох письменників і доля: обидва щиро вірили в комунізм, але згодом розчарувалися в ідеї та покінчили життя самогубством: Маяковський застрелився у 1930 році, Хвильовий — за три роки по тому.
Червоний командир Фітільов
Справжнє прізвище Миколи Хвильового — Фітільов. Він був сином сільського вчителя, що не закінчив навчання у Харківському імператорському університеті (ХНУ ім. Каразіна) та поїхав викладати в школі селища Тростянець на Сумщині. Мати, теж вчителька, невдовзі йде від батька через його зловживання алкогольними напоями, і малий Микола зростає в оточенні материних родичів.
Зараз його б назвали важким підлітком — був двічі виключений з гімназій, Охтирської та Богодухівської, за революційні погляди, після чого став фактично волоцюгою — переїжджав з міста в місто та брався за будь-яку роботу: був чорноробочим котельного цеху у Дружківці, вантажником у Таганрозькому порту, вантажником коксу в Горлівці.
А потім почалася Перша світова війна, у 1915-му році 21-річний Микола досяг мобілізаційного віку та пішов у військо. Воював у Галичині, Карпатах, Польщі та Румунії.
"Три роки походів, голодовки, справжнього жаху, який описати я ніяк не ризикну", — так згодом писав про цей досвід Микола Хвильовий.
Він цілком міг би стати українським Ремарком, але, вочевидь, спогади про війну були надто болісними для того, аби викласти їх на папері. Сучасники згадували, що він дуже не любив говорити ані про свою участь у війні, ані про те, як під час Визвольних змагань воював на боці більшовиків.
Микола Фітільов в окопах великої європейської бійні став переконаним комуністом. У 1917 році після більшовицького перевороту майбутнього українського класика обрали депутатом на армійський зʼїзд. Тоді він починає вести просвітницьку роботу в армії, пише перші вірші. У 1917 році Микола Фітільов отруївся газами і повернувся до матері у село Демʼянівка на Полтавщині. Через рік разом з братом створив загін "вільних козаків" і деякий час воював на боці Директорії проти гетьмана, але невдовзі їх наказали роззброїти за симпатії до більшовиків. Фітільова з товаришами засудили до розстрілу, але завдяки втручанню побратимів йому вдалося втекти, аби згодом приєднатися до Червоної армії. До розстрілу майбутнього Хвильового ще засудять неодноразово і під час його "служби" у лавах більшовицької армії на Кавказі — ймовірно, це була одна з причин того, що цю сторінку свого життя письменник волів не згадувати взагалі — як і війну. В армії — царській та червоній — Микола Фітільов прослужив загалом 7 років. Демобілізувався у 1922-му, переїхав у Харків і почав публікувати вірші. Перебрав кілька псевдонімів — і так перетворився, врешті, на Хвильового.
Голос національного спротиву
Письменник мав талант організатора — він об'єднував людей навколо себе, у нього було безліч наслідувачів, їх так і називали жартома — "хвильовісти". Він був ініціатором заснування творчих об'єднань Гарт та ВАПЛІТЕ. У 20-ті роки Хвильовий створює свої найкращі твори: новелу "Я (Романтика)", повісті "Санаторійна зона" та "Сентиментальна історія", роман "Вальдшнепи", а також памфлет "Україна чи Малоросія?".
Публіцистика Миколи Хвильового цих часів фактично стала голосом українського національного спротиву московській експансії.
"Від російської літератури, від її стихії українська поезія повинна втікати як можна швидше. Справа в тому, що російська література віками тяжіє над нами, як хазяїн положення, який привчив психіку до рабського наслідування. Москва сьогодні є центр всесоюзного міщанства", — писав літератор в одній зі своїх статей. В іншій — взагалі оголосив культурний "сепаратизм":
"Росія ж самостійна держава? Так! Ну та і ми — самостійна".
Обурений антиросійським настроєм публіцистики Хвильового, Йосип Сталін у 1926 році написав листа тодішньому керівнику ЦК ВКП(б)У Лазарю Кагановичу, де звинуватив Хвильового у буржуазному націоналізмі. З цього часу письменника фактично не видавали. Не допомогло навіть те, що він публічно зрікся своїх слів — усі двері перед Хвильовим були закриті.
"Хвильовий — це певна сукупність рис, це озброєний ворог, це поза всім іншим розгорнений націоналізм, це явище, що має свою вагу і тим дуже небезпечне", — так писав про письменника Станіслав Косіор, тодішній секретар ЦК ВКП(б).
Остаточну крапку у стосунках Миколи Хвильового та більшовиків поклав Голодомор 1932-33 років. Разом з письменником Аркадієм Любченком він побував на Полтавщині, де на власні очі побачив, що вийшло з його мрій про торжество комунізму. Останньою краплею став арешт сусіда по дому "Слово" Михайла Ялового. 13 травня 1933 року Микола Хвильовий застрелиться у своїй квартирі, у присутності дружини та колег. Перед цим він спалив свій недописаний роман.
Загибель Миколи Хвильового стане кінцем українського культурного Відродження 1920-х років. Далі почнеться Великий терор.
Сім цікавих фактів про Миколу Хвильового
1. Найбільше любив число "13". Письменник народився 13 листопада, а датою самогубства обрав 13 травня.
2. Був одружений двічі. Перша дружина Катерина народила йому доньку Іраїду, але подружжя невдовзі розлучилося — жінка застала свого чоловіка з коханкою і не пробачила. Коли вийшла заміж удруге, змінила дочці прізвище та по-батькові. Вдруге одружився з комуністкою Юлією Уманцевою, яка на Кавказі врятувала його від розстрілу — з нею письменник зійдеться через багато років після знайомства. Виховував її дочку Любу як рідну.
3. Свого часу жив у гуртожитку в нинішньому Палаці праці, коли одружився вдруге — переїхав на Римарську.
4. Захоплювався полюванням. Його хобі поділяли інші письменники того часу — Микола Куліш, Майк Йогансен, Остап Вишня та Аркадій Любченко.
5. Сучасники згадують Миколу Хвильового як дуже неврівноваженого чоловіка, з яким повсякчас траплялися напади гніву.
6. Твори Хвильового переклали німецькою ще за його життя.
7. У середині 1920-х Хвильовий добре заробляв літературною працею. Він їздив лікуватися в Берлін та Відень, а одного разу купив дочці Іраїді білий рояль — щоправда, її мати, ображена на колишнього чоловіка, так і не дозволила занести інструмент з вулиці.
