"Якщо у мене закінчаться патрони, буду гризти зубами і душити руками", — "рядовий" підполковник Олександр Кисіль
На захист України від російських агресорів стали люди різного віку та різних професій. Олександр Кисіль проміняв серйозну посаду старшого офіцера, але адміністративну, на передній край оборони Харкова.
48-річний Олександр Кисіль із сім'ї військових. Ким бути після закінчення школи — питання не стояло, каже він. Два його старші брати теж були військовими. Олександр теж виходив на пенсію, причому двічі, і обидва рази знову одягав форму — щоб захищати Батьківщину. Зараз у нього те саме звання, якого свого часу досяг батько, — підполковник.
Олександр наприкінці 1990-х закінчив Харківський військовий університет (колишня академія ім. Говорова), служив у бригаді ППО під Харковом. Розлучився з погонами, бо, як каже, на його очах знищували армію.
— Я був свідком того, як ріжуться ракети нашого дивізіону, як нашу частину ППО, що Харків захищала, із бригади полком зробили. Якби вона була у такому складі, як я лейтенантом туди прийшов, — дванадцять дивізіонів навколо Харкова було, а не два — то й літаків стільки не прилітало б на Харків (як зараз — ред.), одразу б збивали. Тож, у 2014 році армії фактично не було. Ми ж агресію "рашки" тоді зупинили за рахунок патріотизму, сили волі та козацького духу українського, — каже Олександр.
У 2014 році він уже чотири роки як був цивільною людиною, працював у престижній компанії та отримував дуже хорошу зарплату. Коли Росія анексувала Крим та розв'язала війну на Донбасі, Олександр Кисіль одразу пішов у військкомат, але йому відмовили — військові його спеціальності, пвошники, тоді були не потрібні. Професійний військовий ще двічі був у військкоматі, просився на будь-яку посаду, але в армії його присутність не вважали за необхідну.
Нарешті наприкінці березня 2015 року під час четвертої хвилі мобілізації він досяг свого, його призвали, а ще через рік Олександр безпосередньо брав участь в АТО на Донецькому напрямку. Був у Зайцевому, на Промзоні під Авдіївкою, як каже, "скрізь по передку туди-сюди. На офіцерській посаді виконував завдання Збройних сил України, дуже потрібні завдання". По мобілізації Олександр йшов на рік, але затримався в армії на три з половиною.
Цей етап військової кар'єри Кисіль закінчив підполковником, начальником одного з районних військкоматів Харкова. І знову — цивільне життя, і знову, як виявилося, недовге.
— Я думав, війни вже не буде, поступово вирішимо питання з Донбасом та Кримом дипломатичним шляхом, не думав, що цей божевільний довбаний карлик нападе на нашу країну, але, бачите, я помилявся. Тому першого ж дня війни сім'ю відправив в евакуацію, а сам прийшов у свій військкомат. Мене відразу ж хотіли поставити на колишню посаду або навіть вищу. Але я сказав, що не буду у військкоматі, а піду у війська з бійцями захищати Батьківщину на передку. Військкомати теж дуже важливе завдання виконують, бо треба мобілізувати величезну кількість людей та багато інших завдань. Але я прийшов сюди — у Нацгвардію.
Коли почалися обстріли о 5:10 ранку 24 лютого, я по звуку почув, я ж пвошник, що мою частину, в якій я служив, розбомбили. Я одразу пішов на заправку, заправив повний бак і повіз сім'ю на евакуацію. По обіді я повернувся назад, причому таксист підвіз мене безкоштовно, коли дізнався, що у військкомат їду. У військкоматі допоміг організувати оборону та поїхав на передок, взявши із собою добровольців, запитав: "Хто зі мною поїде?". Викликалося чотири людини, вони й досі служать, лише у різних підрозділах, зв'язок підтримуємо, дуже хороші хлопці.
Приїхали у частину, першого ж дня почався обстріл. Пам'ятаєте, як Харків крили тоді. Я отримав автомат і все, що можна, і ми у напівцивільному одязі, не говоритиму де, зайняли позиції. І я скажу вам, нормально. Ось уже два місяці не сплю у ліжку на простирадлі, на подушці нормальній, весь час, як говорю, на свіжому повітрі, на природі зі своїми товаришами по службі.
Наразі Олександр Кисіль знову на офіцерській посаді. Коли він почав підказувати молодим офіцерам, як поводитися у тій чи іншій ситуації, відразу стало зрозуміло, що він, як висловлюється сам Олександр, не просто "дядько з досвідом".
— Ми воюємо розумом, а орки воюють м'ясом, вони не перелаштувалися. Вони кидають кренделів своїх, і ми їх просто розстрілюємо. А ми цінуємо кожного бійця. Ось у мене завдання, щоб серед людей у моєму підпорядкуванні не було жодного трьохсотого (пораненого), жодного двохсотого (убитого) — ось це моє першорядне завдання. Ну і, звичайно, перемогти. І ось я роблю все, може, іноді суворо з ними, може, надмірно ганяю, щоб вони могли вчасно впасти, якщо бомбардування, вчасно атаку відбити. Я намагаюся їх максимально навчити, щоб вони могли все це пропустити через себе і перемагати у подальшому. Хлопців багато і молодих, і старших — вікова категорія тут така, що… Дуже багато тих, хто добровільно прийшли, з ними просто приємно бути тут: нейрохірург у нас є, уявляєте, і бізнесмени, які залишили бізнес.
На рахунку хлопців, із якими доля нас пов'язала, серед них навіть молоді є, 18-19 років, є підбита техніка. У перші дні війни ці хлопці відбили перші ж атаки, підбили певну кількість техніки, це навіть у новинах було. Навіть зараз, поки ми з вами говорили, дещо сталося.
Ми виконуємо специфічні завдання Сухопутних військ, охороняємо Харків. Вони ж не можуть пройти до Харкова. Чому? Тому що тут низка ешелонованої оборони. Якщо навіть намагатимуться, не зможуть — ми їх вбиватимемо. Я вам скажу: навіть якщо раптом якимось чином вони пройдуть повз нас, то позаду за нами стоять хлопці, які точно їх уб'ють, і навіть голими руками, бо ненависті дуже багато. Якщо у мене закінчаться патрони, буду гризти зубами і душити руками.
Автор: Філіп Дикань
