«Українська філологія проживе без мене, а війна продовжиться», - парамедик Настя Подобайло
Анастасія Подобайло зараз могла би бути успішним літературознавцем і навчатися на III курсі української філології в Університеті ім. В. Н. Каразіна, але ще на першому зрозуміла, що наразі є важливішим. Настя – доброволець. Уже 2 роки працює парамедиком у складі медичної служби 1-ї окремої штурмової роти ДУК ПС «Ульф» на фронті, за 293 кілометрів від Харкова.
– Настю, чому у тебе з’явилася потреба присвятити своє життя Україні?
– Навряд чи тут буде доцільно сказати «присвятити своє життя», бо, зрештою, життя – це не якийсь вірш або пісня. Коли ти народжуєшся в якійсь країні, ти вже так чи інакше хоча б громадянством пов’язаний з нею. У моєму випадку мені важливо бути пов’язаною не тільки громадянством, а тим, що тут живуть усі мої родичі без винятку. Для мене дуже важливо розуміти, що всі зміни залежать саме від нас. Не від якихось там абстрактних питань типу влади, ретроградного меркурію чи як там стоять зірки, а від наших конкретних дій.
– Важко було залишати близьких і навчання?
– Мені завжди смішно чути, коли люди кажуть, що їм нема чого кидати та втрачати. Кидати та втрачати завжди є що. У мене був достатньо високий рівень у навчанні та діяльності, пов’язаній із українською літературою. Але для мене це було принципове рішення. Я для себе визначила пріоритети: що важливо на певний момент, що може бути важливим потім. Із цієї ж причини я пішла у добровольчу структуру, а не до Збройних сил України, бо не хочу бути кадровим військовим. Я хочу приносити користь на цей момент. А після війни повернутися до свого звичайного життя.
Українська філологія проживе без мене, а війна продовжиться. Тут куди важливіше розуміти, що для тебе є важливим зараз.
– Як ти зрозуміла, що твоє призначення саме на війні?
– Мені здається, що людям притаманно відчувати своє призначення саме там, де вони можуть бути корисними. Певний час я бачила своє призначення у розвитку культури на території АТО. Поїздки з різними мистецькими проектами, відвідання інтернатів. За можливості більша частина зусиль була спрямована саме на дітей, оскільки це важливо. І тут навіть не варто пояснювати, чому. Потім, із часом, ти починаєш розуміти, що робиш недостатньо і можеш робити більше. Для мене робити більше – це якраз і був вибір стати парамедиком. Я не знаю, як це для держави у її загальних масштабах, але це для мене важливо, і це має значення. Мені важливо бачити, що є чимало таких людей. Тобто зміни починаються з активних, а не з пасивних. Якщо ти робиш свою маленьку роботу, це вже краще, аніж ти будеш засуджувати й нічого не робити.
– Чи складно було перелаштуватися з мирного та спокійного життя на таке, в якому подальша секунда навіть невідома?
– Ні, абсолютно ні. У мене завжди було усвідомлення, що десь зовсім недалеко від Харкова відбувається війна. Там були мої знайомі, друзі. Тому з часом ти себе перестаєш відокремлювати від війни.
Дуже важливе усвідомлення того, що війна – це не проблема Донецької та Луганської областей. Це проблема у масштабі не те що країни, а у масштабі цілого світу. Для мене, скоріше, важко налаштуватися на розуміння тих людей, які цього не усвідомлюють.
ВІД МИСТЕЦТВА – ДО ПОРЯТУНКУ ЖИТТЯ
– Як відреагували твої батьки на рішення піти на фронт?
– У нас і до цього рішення доволі різнилися погляди. І, на жаль, у той самий момент, коли я пішла, підтримки не отримала. Перші п’ять місяців вони взагалі не знали про це. Потім почали виходити на контакт. Наразі я дуже пишаюся тим, що ми якось вибудували наші стосунки. І часом я відчуваю від них підтримку, якої мені дуже не вистачає. Просто важливо і їм, і мені зрозуміти, що навіть близька людина, якою б дорогою і коханою вона не була, завжди може зробити вибір не на твою користь. І я сподіваюся, мені вдається їм донести, що я їх дійсно люблю, бо вони чи не найважливіші люди в моєму житті. Я рада, що після етапу постійних сварок і непорозумінь цей момент настав, коли ми можемо відверто поговорити про будь-що.
– Що для тебе буденність в умовах війни?
– Це можливість виконувати кожного дня свою роботу, за потреби їхати на чергування або о четвертій, або о п’ятій ранку. Для мене буденщина – бути готовою завжди надати допомогу людині, з якою ти півгодини тому спілкувався і жартував, а зараз вивозиш пораненого бійця. І вже дивишся на нього не як на побратима, а як на людину, якій ти повинен терміново надати допомогу. Для мене буденщина – це прийняти, що людина, з якою ти жив, прокидався кожного ранку, тепер, на жаль, загинула. Я не можу сказати, добре це чи погано. Просто це ті реалії, які є, і які доводиться приймати.
– Де проходять ваші чергування?
– Це якась мінімальна, незначна відстань (від роти – прим. «ХН»), щоб завжди була можливість швидко відреагувати та виїхати на евакуацію.
– Скільки вас людей у команді?
– Зазвичай медичним екіпажем їде троє людей, але коли треба водночас чергувати на кількох позиціях, цілком можливий варіант «водій і одна людина».
– Чи часто доводилося забирати поранених із поля бою?
– На щастя, для мене це були поодинокі випадки, і більше винятки, ніж правила. Останній раз для мене був доволі тяжким, оскільки це був мій хороший друг, один із перших, із яким я познайомилася, коли прийшла сюди. У таких ситуаціях дуже важливо опановувати себе, відкинути всі емоції та почуття й просто робити свою роботу.
– Як війна впливає на тебе?
– Мені важко повірити, що війна на когось, навіть попри його волю, не вплинула. Війна вчить певної витримки й якось інакше сприймати певні речі, під іншим кутом дивитися на те, що здавалося тобі раніше важливим, і дійсно розуміти, які цінності у пріоритеті. У мене відбулося тотальне переосмислення саме у стосунках із людьми. Сприймати та цінувати, бо раніше я пофігістично ставилася до тих, для кого дійсно була важлива. До цінності спілкування. Зараз, коли ти спілкуєшся з людиною і ловиш себе на думці, що можеш бачити її востаннє, це змушує дійсну цінність зрозуміти.
– Як ти вважаєш, що зараз є найважливішим для України?
– Про це дуже складно говорити. Але що є найважливішим у країні, в якій триває війна? Звісно, закінчити війну. Але от так просто сказати – це буде нерозумно. Бо не може бути такого, що одним днем все закінчиться те, що триває місяці й роки. Мабуть, зараз найважливіше для країни – здоровий глузд і свідомість. Бо не може вилікуватися країна, яка не прагне того, яка не знає, чого сама хоче. Тобто якогось визначення потребує країна, самоідентифікації.
БЛІЦ
- Настю, чого тебе навчила війна?
– Вона навчила мене цінувати людей та їхні життя, цінувати взаємини та не розмінювати дружбу на якісь дрібні побутові непорозуміння. Усвідомлення, що кожна розмова з людиною може бути останньою, вчить інакше дивитися на світ і справжню цінність життя.
- Яким було найважче поранення у бійця, котрого тобі доводилось рятувати?
– Це був 300-й із складним пораненням ноги та контузією.
- Коли плануєте повернутися додому?
– Більшість людей пафосно кажуть: «Разом і до кінця!», але значуща частина зраджує цій позиції. Мені ж важливо йти не до кінця, а до перемоги.
- Продовжите навчання на філфаці чи пріоритети змінилися?
– Неодмінно продовжу! Мені це буде цікаво і після війни, я й надалі планую займатися українською культурою.
- Коли в Україні, на вашу думку, скінчиться війна?
– Це риторичне питання. На закінчення війни в першу чергує має її остаточне визнання, як на територіях України, так і у світових масштабах. Адже війна в Україні – це не проблема в межах Луганщини та Донеччини. Це проблема ще цілої низки країн світу, які, на жаль, не завжди усвідомлюють це.
