"Піти на якісь перемовини з ворогом — означає програти", - парамедик Настя Подобайло про "формулу Штайнмаєра"
Парамедик 1-ї окремої штурмової роти ДУК ПС "Ульф" Настя Подобайло розказала про ставлення до можливого відведення військ, про те, чому частині людей мир важливіший за перемогу і про настрої на фронті.
- Настю, як людина, яка вже два роки на війні, як ти вважаєш, чи доцільне рішення про відведення військ? Яка твоя думка щодо цієї можливості?
— Безперечно, це рішення є абсурдним для мене. Це настільки нерозумно, що гірше нічого й неможливо було б придумати. Таке рішення особисто для мене означає зрадити кожного бійця, який загинув, захищаючи ті території, з яких буде виведено наших військових.
- Які настрої у твоїх побратимів?
— Люди, з якими я зараз перебуваю на фронті і яких я маю честь називати своїми побратимами, адекватно оцінюють цю ситуацію. Звісно, вони не сприймають відведення військ, амністію бойовикам тощо. Адже так само, як і для мене, для кожного з них це буде не тільки особиста зрада, а й зрада тих людей, які захищали країну і які поклали за неї свої життя. Вони загинули не за відведення військ, а за вільну і незалежну Україну. Кожен з нас розуміє, що і своїми діями, себто тим, що він робить сьогодні та буде робити завтра, представляє не тільки себе та підрозділ. Він також представляє честь кожної тієї людини, яка віддала своє життя, будучи у лавах нашого підрозділу і захищаючи країну. Для мене і кожного з нас позиція відведення військ є цілком неприйнятною.
- Яка обстановка на фронті там, де ти зараз перебуваєш?
— На щастя, у нашій роті немає поранених, але є постійна робота. Що стосується загальних масштабів фронту, що відбувається у нас, фактично, на очах, то на передовій майже кожного дня є поранені та загиблі. Це не дивно, бо зазвичай так було і є під час кожного перемир’я, чергового обговорення питань вирішення війни на рівні «верхівок» тощо. І тут нема чому, власне, дивуватися.
Які б події не відбувалися в Україні, на фронті завжди без змін. Тут кожна людина знає, заради чого знаходиться і яку роботу має виконувати. У неї немає якихось ілюзій чи відговорок, ефемерних планів на майбутнє чи порожніх дій. Вона має мету і докладає всі можливі зусилля, щоб вона справдилася. Тобто просто бере і робить. У цьому, власне, для мене і є перевага фронту. Саме тому я і маю колосальну повагу до кожної людини, яка зараз стоїть і захищає цю країну, бо, на відміну від більшості депутатів, має певну ціль і діє, аби досягти її.
"ГОЛОВНА МЕТА - ПЕРЕМОГА"
- На твою думку, Україна воює чи відстоює свої території?
— Для мене ці слова фактично є синонімами. Як показує наша історія, свою країну, свою свободу та незалежність треба відстоювати. А відстоювати яким чином? Тільки захищаючи її.
- Яка для тебе головна мета у цій війні?
— Звісно, у кожного в цій війні головна мета — перемога. Але особисто для мене важливо ще й не втратити своє обличчя, не сплюндрувати честь тих, хто заплатив за цю війну найдорожчим — власним життям чи життям близької людини.
- Що ти маєш на увазі під «втратити обличчя»?
— В першу чергу піти на поступки та перемовини з ворогом. Коли мені хтось каже, що треба домовлятися, щоб перемогти, відверто смішно це чути. Це все одно, що хтось приходить на твою територію, відбирає у тебе якусь її частину, котра належить тобі. Точніше кажучи, частину твого майна. А «добрі люди» пропонують тобі домовитися, себто віддати своє та ще й подякувати, що не забрали більше.
Також для мене втратою обличчя є зрада. Зрадити тим людям, з якими ти пліч-о-пліч маленькими кроками здобуваєш перемогу. Зрадити ідеї, заради якої ти стоїш.
- Чи можливо виграти цю війну дипломатичним шляхом?
— Піти на якісь перемовини з ворогом — означає програти. Принаймні собі. Принаймні своїй честі та гідності. І чи буде це дійсно перемога, маю великий сумнів. Якою ж ціною вона тоді буде? Якщо ціна кожного загиблого є меншою за цю ціну, то, можливо, для когось це і буде перемога. На мою особисту думку, ні.
- У чому для тебе різниця між бажанням миру і бажанням перемоги?
— Миру можна прагнути в цілому світі. А перемога – це коли тобі є за що боротися і є що захищати. Перемога – це як необхідний наслідок боротьби. Мир та перемога для мене відрізняються методами здобуття. Здобувати мир можна якимись мирними акціями, протестами. А здобувати перемогу можна тільки військовим вирішенням конфлікту, тільки боротьбою.
- Чому певний прошарок населення в Україні хоче миру, а не перемоги?
— Тому що їм насправді потрібен не мир і не те значення, яке в принципі в нього вкладається. Тим більше їм потрібна не перемога. Їм потрібна певна зона комфорту. Щоб було, що поїсти, попити і їх ніхто зайвий раз не штурхав. А чи буде годувати їх з рук добрий господар, використовуючи, чи будуть вони самі вільною працею заробляти на цю умовну їжу, - не має жодного значення. Тобто для них важливо, аби був комфорт. А мир насправді не є зоною комфорту. Мир - це те, заради чого треба докладати титанічних зусиль.
- Для країни у стані війни чи є це проблемою?
— Звісно. Війна вчить не думати про свої інтереси. Вона вчить мислити більш широкими та глибокими категоріями. Наприклад, якщо раніше я думала про власний розвиток та власну вигоду від тієї чи іншої ситуації, то зараз інші пріоритети. Ти для себе обираєш, що важливіше для тебе на даний момент. Не в розумінні конкретно тобі. А що ти можеш зробити важливого, щоб отримати результат у подальшому. Цей результат буде стосуватися твоєї Батьківщини, твого народу, твоїх близьких. Тобто, ти мислиш зовсім інакше. Якщо, звісно, ця війна має на тебе якийсь вплив і існує для тебе.
"ВІЙНА - ЦЕ ПРО ВІДДАВАТИ, А НЕ ПРО БРАТИ"
- Чому для людей, які хочуть комфорту, немає війни?
— Тому що війна - це не зручно. Тому що війна – це не про брати, а про віддавати. А багатьом не підходить таке.
- Чому, на твою думку, став можливим такий варіант як відведення військ? І чим загрожує для України так звана сіра зона?
— Відведення військ – це, як на мене, поняття з дуже розмитими кордонами і, насправді ж, без жодної конкретики. Радше за все відведенням військ воно буде називатися на словах. Бої ж так і будуть продовжуватися, як і зараз. Просто питання буде полягати в тому, що зможе зробити ворог на тому місці і якнайбільше використати це положення на свою користь. Для мене відведення військ звучить так само, як просто здати території.
Чому постало таке питання і така альтернатива – доволі очевидно. Хтось бачить у цьому якийсь уявний мир, завершення війни і думає, що так буде краще. Здебільшого, так вважають ті, хто взагалі не розуміється на ситуації. Вони просто бачать красиву картинку, яку їм подають. Слухають, як їм кажуть, що от так і так буде краще. І вони в це свято вірять.
Більшість, особливо ті, хто не бере участь у війні, вже втомилися від неї.
- Яка позиція місцевого населення? Чи вони думають однаково чи нарізно?
— Здебільшого в мене нема можливості спілкуватися з місцевим населенням, але буває, коли ти стоїш у магазині в тій самій Авдіївці, підходять люди, питають, з якого ти підрозділу, дякують тобі і просять обійнятися. Буває таке, що услід кричать щось з іронією на кшталт: «О, защітнічкі!». Було кілька випадків, коли під час роботи, знаходячись на чергуванні, місцеві жіночки просто обкладали триповерховими матами, звинувачуючи нас.
- Чи збирається ваш батальйон та інші військові верифікувати свою позицію?
— Ми збираємося не говорити про свою позицію, а відстоювати її. Як працювали, так і будемо далі працювати. Адже тільки зусиллями та наполегливою працею можна здобути те, заради чого ми стоїмо - перемогу.
Як писав KHARKIV Today, студентка філологічного факультету ХНУ ім. Каразіна Настя Подобайло пішла на фронт на першому курсі, і залишається там уже більше двох років. Вона вважає, що літературознавство може почекати, а війна - ні.
