Питання далеко не лише в тарифах
Не занурюючись у цифри, про що буде сказано й написано різними експертами та псевдоборцями, хочу поділитися іншим. Безумовно, розмір тарифів – тепер найчутливіша тема, але все значно глибше.
Насправді, якби українці мали гідні європейські доходи, якби держава надавала достатню соціальну підтримку безробітним, молодим сім’ям та інше, що є абсолютно звичайним для навіть не передових європейський країн, тема тарифів не сприймалася б так гостро. Але наші тарифи мають ще одну національну специфіку: абсолютну непрозорість їхнього формування. Ну здавалося б, вийди прем’єр-міністр до людей і на пальцях поясни головні складові собівартості. А ні, наш прем’єр робить ті самі помилки попередників, промовляючи, що наші тарифи ринкові та максимально обґрунтовані. І крапка.
Переконаний, що найголовніша проблема – це тотальне зубожіння й те явище, яке в усьому світі називається просто і водночас принизливо – бідність. Уряд хвалиться, що понад 50% отримають субсидію, але реальність така, що майже 75% людей уже із жовтня опиниться за межею бідності. Бо їхніх доходів, у найкращому разі, вистачить лише на сплату комунальних послуг і дешевих продуктів харчування.
На мою думку, Уряд разом із Верховною Радою насамперед мають зосередитися на найважливішому: знаходженні фінансових джерел наповнення державного бюджету для термінового підвищення мінімального прожиткового мінімуму, мінімальної пенсії та мінімальної заробітної плати до реально необхідного рівня. Переконаний, що такі джерела існують. Так, наприклад, за різними оцінками, тільки одна митниця дає приблизно 40 % державного бюджету, але реальним розпорядником і «господарем» митниці є не держава, а та ж сама людина, що й у часи Януковича.
Насправді, чим обернеться нова тарифна політика вже з листопада, не знає ніхто, але ще є час спуститися з печерських пагорбів і повернутися обличчям до людей. Доки не пізно.
