Гідність чи приниження волонтерів

Зранку розбудив телефонний дзвінок моїх друзів із ДерКачів ( принципово з буквою К, бо така історична назва міста, яка пов'язана з легендарним козаком на прізвисько Деркач)– їдемо на фронт. Все і всі справи відкладені на потів. Поломаний паркан коло будинку почекає, а теза дружини, - «… коли ти вже перестанеш світ рятувати», залишилась без відповіді, бо кохана ще спала… 

Світлодарська дуга. 53-я окрема механізована бригада. Деркачівці, а це - голова районної спілки ветеранів (принципово не буду писати АТО) російсько-української війни на Донбасі, Сергій Рустілін, його вірний заступник Олександр Карпенко і голова ветеранського осередку селища Пересічне, Роман Святенко, їдемо на схід. Цього разу хлопці везуть на фронт всілякі господарські речі, - лопати, сокири, мило, пральний порошок і кучу всілякий потрібних господарських дріб'язок.

- Насправді, сьогодні волонтерство, говорить Сергій Рустілін, перетворилось в суцільне приниження. Коли звертаєшся за допомогою для фронту, чуєш одну і ту ж відповідь – ми відшкодовуємо військовий податок, і телевізор показує, що армія «сита та обута».

- Це далеко не так, додає Олександр Карпенко. – я на фронті буваю кожного тижня, їжджу туди на власному автомобілі, і далеко все не так, як показують по тому «ящику». Хто зараз в окопах, той знає про що я говорю…

- Роман Святенко, - у нас, в районі, залишився чи не останній наш спільник у волонтерському русі, це бувший голова райдержадміністрації, чорнобилець Сан Санич Політуха.

Того дня, ми зустріли іще одного побратима-волонтера із Куп'янська Володимира Курило. Здається, що це останні ідеалісти-романтики волонтерського руху. Всі заморились від війни, але вона продовжується. Продовжують гинути справжня українська еліта, а не ті багаті сявки, які себе так називають.