Гідність чи приниження волонтерів
Зранку розбудив телефонний дзвінок моїх друзів із ДерКачів ( принципово з буквою К, бо така історична назва міста, яка пов'язана з легендарним козаком на прізвисько Деркач)– їдемо на фронт. Все і всі справи відкладені на потів. Поломаний паркан коло будинку почекає, а теза дружини, - «… коли ти вже перестанеш світ рятувати», залишилась без відповіді, бо кохана ще спала…
Світлодарська дуга. 53-я окрема механізована бригада. Деркачівці, а це - голова районної спілки ветеранів (принципово не буду писати АТО) російсько-української війни на Донбасі, Сергій Рустілін, його вірний заступник Олександр Карпенко і голова ветеранського осередку селища Пересічне, Роман Святенко, їдемо на схід. Цього разу хлопці везуть на фронт всілякі господарські речі, - лопати, сокири, мило, пральний порошок і кучу всілякий потрібних господарських дріб'язок.
- Насправді, сьогодні волонтерство, говорить Сергій Рустілін, перетворилось в суцільне приниження. Коли звертаєшся за допомогою для фронту, чуєш одну і ту ж відповідь – ми відшкодовуємо військовий податок, і телевізор показує, що армія «сита та обута».
- Це далеко не так, додає Олександр Карпенко. – я на фронті буваю кожного тижня, їжджу туди на власному автомобілі, і далеко все не так, як показують по тому «ящику». Хто зараз в окопах, той знає про що я говорю…
- Роман Святенко, - у нас, в районі, залишився чи не останній наш спільник у волонтерському русі, це бувший голова райдержадміністрації, чорнобилець Сан Санич Політуха.
Того дня, ми зустріли іще одного побратима-волонтера із Куп'янська Володимира Курило. Здається, що це останні ідеалісти-романтики волонтерського руху. Всі заморились від війни, але вона продовжується. Продовжують гинути справжня українська еліта, а не ті багаті сявки, які себе так називають.
Під час нашого перебування у розташуванні 43-го окремого мотопіхотного батальноу «Патріот», два сапери підірвались на розтяжках. Мене туди не пустили, але ще не вечір…
Оригінал: Юрій Ворошилов/ Facebook