Бюджет 2017: чи вистачить грошей на пенсії?
В більшості країн ЄС або США пенсійні фонди є стратегічними інвесторами в національні економіки. В Україні - найбільшою дірою бюджету. Жоден уряд за останні 25 років так і не спромігся зробити хоч щось для вирішення цієї проблеми. Кожен рік діра збільшувалась і її латали за рахунок всієї системи. Проте, чи вистачить ресурсів у держави зараз, під час війни та економічного спаду - відкрите питання.
В бюджеті України 2017 року насправді багато "котів у мішку". Проте головний із них і, схоже, один з найдорожчих - це Пенсійний фонд. Його прогнозований дефіцит на наступний рік - 156 мільярдів гривень. Утім, ця цифра дуже відносна. Так минулого року Кабмін Яценюка затвердив дефіцит ПФУ на рівні 81, 3 мільярди гривень, а вже у липні уряд Гройсмана констатував нестачу коштів на рівні 145 мільярдів гривень! Зростання майже в два рази.
При цьому в уряді наголошують: у 2017-му мінімальна пенсія зросте на 300 гривень. Такий ефект начебто станеться завдяки підвищенню мінімальної зарплатні, а разом з нею і відрахуваннями соціальних внесків у ПФУ. Цікаво, як довго «працюватиме» цей сеанс самогіпнозу? Якої ще космічної цифри має сягнути розмір «діри» у Пенсійному фонді, аби стало зрозумілим: ні зниження ставки ЄСВ, ні збільшення розміру мінімальної зарплатні не врятує стрімко тонучий корабель ПФУ?
Ситуація з пенсіями близька до катастрофи. Для розуміння розміру біди варто поглянути на цифри і дані, озвучені економістами і демографами. Вони яскраво відображають національні особливості сплати податків і демографічної ситуації в країні. Нині в Україні на 16 мільйонів працюючих припадає 12 мільйонів пенсіонерів. Однак Єдиний соціальний внесок платять лише 10 мільйонів людей. Тобто вже зараз на 10 працюючих припадає 12 пенсіонерів. Перспектив того, що цей показник зміниться у кращий бік жодних: згідно Демографічного прогнозу ООН до 2050 року кількість населення віком від 15 до 59 років скоротиться на 10 %, а кількість тих, кому за шістдесят, сягне 30% від населення України. Це означатиме, що на кожного працюючого (що платить податки в ПФУ) буде припадати два пенсіонера.
Не варто забувати і про катастрофічний рівень трудової міграції. За даними Міжнародної організації трудової міграції 12 % українців працюють на благо інших країн. І ця цифра буде тільки зростати.
Зрозуміло, що нинішньому уряду перспективи існування країни через тридцять років ні до чого. Їм би до весни протриматися. Однак навантаження на солідарну систему пенсійного забезпечення зростає такими вражаючими темпами, що видатки на забезпечння пенсій у кілька разів перевершили видатки на освіту і медицину.
Утім, навіть з глухого кута є вихід. Перш за все треба визнати, що українська солідарна система виплати пенсій фактично не є такою. Адже ПФУ платить не лише тим, хто йде на пенсії за віком. А й тим, хто отримує пенсії за вислугою років, інвалідністю, а також пільгові, чорнобильські та військові пенсії. Та нарешті так звані спецпенсії екс-чиновників, розмір яких може довести до інфаркту будь якого звичайного пенсіонера. Їх треба веріфікувати, тобто перевірити та привести до адекватного рівня, та перевести на окремі цільові програми. Тоді реальну кількість пенсіонерів, а значить і необхідну сумму на їх утримання можна було б передбачити. А значить і розмір дефіциту ПФУ не шокував би фінансистів своїм стрімким зростанням. Але це короткострокова перспектива. Стратегічна мета - навчити українців у старості сподіватися не лише на державу і дітей, але й на самих себе.
Сьогодні словосполучення «пенсійна реформа» девальвоване. Перш за все силами політиків, які роками переконують громадян, що зміни в системі - це підвищення пенсійного віку і зростанная пенсій на кілька десятків чи сотень гривень. Але щойно заходить мова про серйозні зміни - верифікацію пенсій, її параметричний розрахунок і запуск накопичувальної системи - політикам відбирає мову. Хто ж зважиться на такі кроки, якщо й далі можна їхати вперед на популістичних лозунгах?
Проте час такого популізму закінчується. Адже солідарна система, навіть в українському вигляді, працює лише за двох умов: стабільної економіки і демографії. І в разі кризи у будь-якій із цих сфер, виникає фінансова прогалина. Ось тут і варто було б запустити систему накопичення пенсій, що визнана ефективною у багатьох країнах світу, де діють повноцінні пенсійні ринки.
Існуюча система накопичення в Україні вже не перший рік проходить випробування на витривалість. Добровільне пенсійне накопичення діє з 2004 року. Не всі приватні фонди мали чисту репутацію. Жертвою махінацій, наприклад, став НПФ Нацбанку України. За даними правоохоронців, попереднє керівництво фонду нанесло збитків у розмірі 900 мільйонів гривень. Однак на сьогодні регулярну фінансову звітність подають 63 НПФ, а обсяг активів досягає майже двох мільярдів гривень. Недержавним пенсійним фондам довірили свої кошти понад 800 тисяч осіб. Експерти визнають: пенсійне накопичення - це додаткова пенсія для людини, мотиваційний інструмент для бізнесу і довгострокові інвестиції для економіки. Її запровадження - це не тільки і не стільки соціальна реформа, а і економічна і антикризова. Бо можна довго і голосно говорити, що накопичення обов'язково з'їсть інфляція, а банки - зберігачі збанкрутіють, але альтернативи немає. Зрештою, аби уникнути фінансових колапсів на ринку накопичень, держава повинна буде максимально ефективно регулювати діяльність НПФ, а громадяни мають навчитися обирати, куди вкладати і контролювати свої накопичення.
Одночасна реформа солідарної системи і запуск другого рівня пенсійного забезпечення означали б, що в Україні нарешті реалізується справжня пенсійна реформа. Не замилювання очей, а створення справжнього потужного драйвера української економіки.
