Кому потрібна така "Дружба"
Як вже зазначалось раніше, у другому читанні Законопроекту № 7163 «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», народні обранці пропустили лише 1 поправку з 673-х, підготовлених до тексту цього проекту, - № 650.
Серед поправок, за які не вистачило голосів у сесійній залі, була і поправка № 652, яка передбачала надання доручення Кабінету Міністрів України у місячний строк з дня набрання чинності цим Законом:
- розробити та подати на розгляд Верховної Ради України законопроект про денонсацію Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією відповідно до ст. 60 Віденської конвенції про право міжнародних договорів та ст. 2, 18, 24 Закону України «Про міжнародні договори України»;
- затвердити постанову та вжити заходів щодо припинення дії Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації про безвізові поїздки громадян України і Російської Федерації відповідно до статті 24 Закону України «Про міжнародні договори України» та статті 8 Угоди.
Результати голосування за цю поправку (за - 104 голоси, проти - 3 голоси, утрималось - 106 депутатів, не голосувало - 150 депутатів) дають змогу зрозуміти позицію діючої влади як таку, що має на меті збереження дії цього Договору.
Чи справедливе таке рішення Парламенту?
Єдине пояснення провладної більшості з цього питання полягає у тому, що Договір 97-го року містить дуже важливе на сьогодні положення для нашої держави – це визнання кордонів між Російською Федерацією та Україною.
У статті 2 Договору зазначено, що Сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобов'язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів.
Ми не можемо сприймати цю позицію як адекватну і ось чому.
Що нам насправді дає чинність цього положення Договору?
Нічого, адже низка актів міжнародного права, зобов’язання за якими брало на себе ще СРСР, визнають територіальну цілісність держав та непорушність їх кордонів.
Так, Статут Організації Об'єднаних Націй у статті 2 декларує, що всі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються в їх міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яких інших дій, несумісних з Цілями Об'єднаних Націй.
Нагадаємо, що Російська Федерація як правонаступник СРСР є постійним членом Радбезу ООН.
В Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 року проголошено, що держави-учасниці розглядають як непорушні всі кордони одна одної, і тому вони будуть утримуватися зараз і в майбутньому від будь-яких зазіхань на ці межі. Вони будуть, відповідно, утримуватися також від будь-яких вимог або дій, спрямованих на захоплення і узурпацію частини або всієї території будь-якої держави-учасниці (стаття ІІІ).
Держави-учасниці зобов’язуються поважати територіальну цілісність кожної з них. Відповідно до цього вони будуть утримуватися від будь-яких дій проти територіальної цілісності, політичної незалежності або єдності будь-якої держави-учасниці і, зокрема, від будь-яких таких дій, що представляють собою застосування сили або загрозу силою.
Держави-учасниці будуть рівним чином утримуватися від того, щоб перетворювати територію одна одної в об'єкт військової окупації або інших прямих або непрямих заходів застосування сили в порушення міжнародного права або в об'єкт придбання за допомогою таких заходів або загрози їх здійснення. Ніяка окупація або інші дії такого роду не будуть визнаватися законними (стаття ІV).
Важливо знати, що РФ так само є учасником цього міжнародного документу за правонаступництвом Радянського Союзу.
Підтверджують такі міжнародні зобов’язання і інші конвенції та угоди міждержавного рівня.
А що ж ми спостерігаємо фактично? Те, що Російська Федерація всупереч положенням чинного міжнародного Договору з нашою державою протиправно їх порушила. Спочатку анексією Криму, а потім початком військової агресії на Донбасі.
Віденська конвенція про право міжнародних договорів встановлює добре відоме всім правило Pacta sunt servanda – кожен чинний договір є обов'язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватись.
А ми ж можемо констатувати порушення з боку Російської Федерації, зокрема:
• статті 1 Договору (Високі Договірні Сторони як дружні, рівноправні і суверенні держави засновують свої відносини на взаємній повазі та довірі, стратегічному партнерстві та співробітництві).
• статті 2 Договору (Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобов'язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів).
• статті 3 Договору (Високі Договірні Сторони будують відносини одна з одною на основі принципів взаємної поваги суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або загрози силою, …, невтручання у внутрішні справи, …, сумлінного виконання взятих міжнародних зобов'язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права).
• статті 4 Договору (Сторони докладають зусиль до того, щоб врегулювання всіх спірних проблем здійснювалося виключно мирними засобами, і співробітничають у відверненні та врегулюванні конфліктів і ситуацій, які зачіпають їхні інтереси).
• статті 6 Договору (Кожна з Високих Договірних Сторін утримується від участі або підтримання яких би то не було дій, спрямованих проти іншої Високої Договірної Сторони…).
• статті 9 Договору (Високі Договірні Сторони, підтверджуючи рішучість прямувати шляхом скорочення збройних сил і озброєнь, сприятимуть процесу роззброєння і взаємодіятимуть у справі неухильного виконання угод у галузі скорочення збройних сил і озброєнь, в тому числі ядерних)
та інших його положень.
У статті 52 Статуту ООН визнано можливість укладення та дії так званих регіональних угод, до яких належить і двосторонній Договір між Україною та РФ 1997 року.
Тобто, цей Договір жодним чином не скасовує та не суперечить зобов’язанням, взятим на себе обома державами в рамках членства в ООН. Більше того, статут ООН заохочує вживати заходів до мирного врегулювання спорів, що виникають та стосуються цих угод. Заохочує до мирного врегулювання конфліктів і стаття 33 Статуту.
Але Статут дозволяє також Україні звернутись до уповноважених органів ООН з повідомленням про застосування РФ агресії щодо неї.
Так, стаття 35 зазначає, що будь-який член Організації може довести до відома Ради Безпеки або Генеральної Асамблеї про будь-яку суперечку або ситуацію, що має характер, зазначений в статті 34.
Стаття 34, у свою чергу, встановлює, що Рада Безпеки уповноважується розслідувати будь-який спір або будь-яку ситуацію, яка може призвести до міжнародних незгод або викликати суперечності. А на підставі статті 39 Статуту Рада Безпеки визначає існування будь-якої загрози миру, будь-якого порушення миру або акту агресії і надає рекомендації або вирішує, яких заходів слід вжити відповідно до статей 41 і 42 для підтримки або відновлення міжнародного миру і безпеки.
Тобто, норми міжнародного права надають можливість кваліфікувати певні дії актом агресії, і це положення може бути застосовано і до військової агресії з боку Російської Федерації.
Таким чином, денонсація Україною Договору 1997 року не позбавила б нас права звернутися до ООН та її уповноважених органів із заявою про вжиття відповідних міжнародно-правових заходів, передбачених Статутом ООН, у зв’язку із застосуванням Росією військової агресії на Сході України.
Але вирішення ситуації на Донбасі вимагає від влади дій, а не бездіяльності.
Відповідно до статті 39 Договору 1997 року він набуває чинності в день обміну ратифікаційними грамотами. Згідно з інформацією, розміщеною на сайті Верховної Ради, Договір є чинним з 01.04.1999.
Стаття 40 Договору визначає, що він укладається терміном на десять років. Його дія буде потім автоматично продовжуватися на наступні десятирічні періоди, якщо жодна зі Сторін не заявить про своє бажання припинити його дію не менше ніж за шість місяців до закінчення чергового десятирічного періоду.
Тобто, 31 березня 2019 року має сплинути другий десятирічний період дії Договору, а «останній шанс» влади оголосити про його денонсацію – 30 ВЕРЕСНЯ 2018 РОКУ.
Та чи спроможеться влада зупинити ці «дружні стосунки», нарешті зваживши на численні порушення з боку Росії українських кордонів та територіальної цілісності України?
Чи може насправді владі це невигідно?
Офіційні показники товарообігу між Україною та Російською Федерацією протягом 2014 – 2017 років, взяті з веб-сайту Державної служби статистики України, красномовно свідчать, що його обсяги залишаються найбільшими за аналогічні показники щодо інших країн світу.
У 2014 році загальна вартість експортованих до Росії товарів сягала 9798226,2 тис.дол. США, а імпортованих з РФ – 12699989,1 тис.дол. США. Протягом двох наступних років ми можемо спостерігати зрозуміле, але все ж незначне зменшення таких обсягів. Але вже за період січня-листопада 2017-го показники щодо експорту товарів є майже рівнозначними показникам цілого 2016 року, а імпорт навіть перебільшує попередній рік!
Для порівняння:
експорт – 3583780,8 тис.дол. США за 11 місяців 2017-го року та 3592917,9 тис.дол. США за 12 місяців 2016-го, що становить відповідно 111,6% до попереднього року;
імпорт – 6331621,7 тис.дол. США за 11 місяців 2017-го року та 5149313,5 тис.дол. США за 12 місяців 2016-го, що становить відповідно 138,2% до попереднього року.
Тобто, за 2017 рік знову відбулась активізація товарних відносин з Російською Федерацією порівняно з 2-ма минулими роками після їх незначного спаду.
