Отець Віктор Маринчак - про кіно, шлях до віри, відносини з владою та прихожанами
Фото: Константин Чегринский/KHARKIV Today
Настоятель храму Іоана Богослова отець Віктор Маринчак відомий у Харкові як «батюшка Євромайдану» – у 2013 році він почав проводити молитви біля пам’ятника Шевченку, де збиралися прихильники Євроінтеграції. До річниці Революції гідності студія «Док.Кіно.Трансформація» презентує фільм «Ловець душ», в основі якого перебуває біографія відомого харківського священика та філолога. Напередодні прем’єри ми поговорили з отцем Віктором про кіно, шлях до віри, відносини з владою та прихожанами.
«Я був комсомольцем»
– Отче Вікторе, як ви взагалі поставилися до ідеї зняти кіно про вас?
– А це не про мене кіно. Це – про долю мого покоління, я до цього так і ставився. Коли мені запропонували взяти участь у цьому фільмі, я подумав і вирішив: «Добре!». Моє життя – це проблема, цікава для всіх. У мене є певний досвід: я пережив навернення (до віри – прим. «Харьковской недели») свого часу, а потім сам став навертати людей до Бога. Мені зрозуміло було, що мій досвід навернення, досвід людини, яка походить з тоталітарного суспільства, з атеїстичного середовища, буде корисним. Мої батьки були вчителі, і вдома почути про Бога можна було хіба щось іронічне.
– Батьки були комуністами?
– Батько був членом партії, а мама – слава Богу, ні. Мої батьки були вчителі. Мене хрестили у 1946 році. Тоді щойно пройшла війна і ще якось дітей хрестили. Кінець-кінцем я зрозумів, що мама моя була віруюча людина, тільки прихована, дуже прихована. І молитви «Отче наш» вона мене навчила. Але все одно коло – була школа, університет. Я був комсомольцем, але не був комуністом – Бог мене зберіг від цього. Досить швидко я зрозумів хибність цієї ідеології, вивчаючи марксизм, я зрозумів, що це неспроможна філософія. Найбільше, що мене почало вражати в цьому режимі, – його фальшивість. Там говорять: «Дружба, рівність, братерство». А насправді – відсутність свободи і нерівність.
– Коли ви це зрозуміли? В університеті?
– Я почав це розуміти ще із старших класів. У мене з батьком були серйозні суперечки. Але в університеті я не вчився на стаціонарі, я вчився на вечірньому відділенні, і там взагалі не займалися нашим вихованням. На стаціонарі були усі ці збори, заходи комсомольські, морально-політична єдність мала бути продемонстрована. Завдяки цьому мене і взяли в університет працювати – я до того часу не виявив себе ніяк. А якби я був на стаціонарі, то потрапив би під підозру, тому що я не сприймав такі речі, як засудження дисидентів, наприклад.
– А чому ви обрали філологічний факультет? Доволі таки дивний вибір для радянського хлопця, бо він завжди вважався таким собі «факультетом наречених».
– Я люблю слово і словесність. Та й самому хотілося писати, і спроби були. Я закохався у філологію, це – центр гуманітарної освіти, у ній все перетинається (отець Віктор – доцент кафедри російської мови ХНУ ім. Каразіна – прим. «ХН»).
– У 80-ті роки ви вже були викладачем, у вас була родина – тобто ви вели цілком світське життя. І раптом зрозуміли, що хочете бути священиком – як це сталося?
– До того довела мене несвобода існування. Ти – хочеш чи не хочеш – мусив співпрацювати з режимом. Ти мусив викладати дітям твори Леніна і Маркса, і так, щоб вони не відсахнулися з огидою, а щось винесли з того і принесли на іспит. Ти мусив на політгодинах тлумачити матеріали чергового з’їзду – а ми мусили це робити. Це було роздвоєння свідомості.
– І тому ви вирішили ходити до церкви?
– Не те, щоб вирішив. Мене привели до церкви особисті гріхи. Я – грішна людина і зазнав дуже великих прикростей у цьому розумінні. Вляпався я в якусь історію і відчув, що я вже не є вільною людиною, втрачаю свободу. А втрачаючи свободу – втрачаю себе. У мене була дуже палаюча совість в один такий страшний рік. До храму мене привів мій колишній учитель. Я в храмі якось відразу зрозумів, що річ – не в релігійній організації, не в інституції, а річ в тому, що тут є духовна спільнота і духовна дія, і вони впливають на тебе.
«Верхівка сперечається за владу»
– А чому ви обрали саме українського церкву?
– Це було свідоме рішення. Московський патріархат мене сам відкинув, бо якщо я б захотів там бути, мені треба було б поглибити свою співпрацю з режимом. А я цього не хотів. З іншого боку, із самого початку перебудови почалися національні рухи: Прибалтика, Південь, Схід, Україна. І моя християнська свідомість сказала, що я маю бути зі своїм народом, бо Христос на боці тих, хто гноблений. Я пішов працювати в Товариство української мови, ходив на збори «Руху». А потім з’явилося Українське православне братство, тоді почала вже діяти Українська автокефальна православна церква у Львові, ми познайомилися з першими священиками цієї церкви, вони вже відчули цю свободу від тиску кегебістської структури – і як було до них не приєднатися? Я висвятився на священика в автокефальній церкві 91-го року. І першу свою службу відслужив ось тут, під мурами храму – це дуже значуща деталь. Це був свідомий вибір. Я знав, як структура Московського патріархату просякнута зв’язками з КДБ і пануючою системою, я не хотів такого.
– Українська православна церква зараз поділена між кількома патріархатами. Довго ведуться розмови про об’єднання, але воно ніяк не відбудеться. Це заважає служити?
– Я підтримую добрі стосунки і з нашими священиками Київського патріархату, і з автокефальними священиками, з якими ми починали разом, яких я дуже поважаю. Ніяких проблем у нас не буває, а верхівка сперечається за владу – хто на себе що перебере, які повноваження.
– В Києві, до речі, зараз більшість храмів належать Київському патріархату, а в Харкові – Московському. Це завжди в нас були такі храми, до яких ходили представники влади. Вам не заважає таке становище?
– Треба віддати належне – теперішня обласна влада до нас приходила кілька разів. Раніше таке було лише за часів президентства Ющенка. До нас зараз добре ставлення. Не можу сказати, що ми отримуємо якісь преференції, але не заважають – і слава Богу, у нас же церква відділена від держави.
«Я прийшов на Євромайдан як приватна людина»
– Останні роки багато харків’ян знають вас як батюшку Євромайдану. Як ви туди потрапили?
– Я туди прийшов тому, що особисто підтримував Євроінтеграцію. Європейська цивілізація ґрунтується на християнських цінностях, тому шлях до Європи – це шлях до християнських цінностей. Я прийшов на Євромайдан як приватна людина, не в священицькому вбранні і якось там виступив. А коли вже почалося загострення ситуації у грудні, мені якось сказали: «Треба помолитися». Ну я вдягнув вбрання і поїхав молитися. По дорозі набираю патріарха, і він мене благословив, сказав: «Ідіть, моліться, і скажіть, що треба стояти, треба бути мужніми і сильними».
– Священик зараз не може бути поза політикою?
– Не може бути поза громадою. Я не підтримую політичних партій. Майдан – це ж громадянське суспільство, партії там були на других ролях, примазувалися.
– Після цього зросла кількість прихожан у вас?
– Трішки – так. Але головним чином склад змінився. Раніше переважно ходили місцеві, або приїздили прихильники саме Київського патріархату, і були випадкові люди. І частина тих людей, що сюди ходили випадково, відійшли, коли зрозуміли нашу позицію, а на їхнє місце прийшли люди з Майдану.
– А як змінився склад прихожан, якщо порівнювати з початком, з 90-ми роками?
– Знаєте, у перші роки тут не було опалення. Узимку тут температура була мінус п’ять градусів. Я пам’ятаю: хор співає на кліросі, а над ним – пара підіймається, як паровоз точно. Треба було мати мужність тут встояти. Основою приходу тоді були колишні політичні в’язні – ці люди вже зараз відійшли. Вони мали величезний авторитет у громаді і абсолютно не були схильні до екстремізму в національному питанні. А ще у 90-ті роки було багато молоді.
– Це було модно?
– Думаю, що на нас ніколи не було моди, ми – на відшибі. До того ж 26 років ми тут стоїмо, і 26 років ведуть пропаганду проти нас, кажуть – це неправильна церква, неканонічна церква.
– Зараз дуже в багатьох церквах християнських ідуть дискусії про те, як зробити церкву ближчою до сучасного суспільства. Обговорюють і те, в якому одязі пускати в церкву, і як ставитися до контрацепції, до жінок-священиків, які почали з’являтися в деяких протестантських церквах. Як ви ставитесь до осучаснення християнства?
– Церква або осучасниться, або стане осередком бабусь. Церква повинна відповідати на виклики суспільства. Вона завжди на них відповідала, але зараз вони дещо специфічні. Теперішні виклики – інші, треба думати, як брати участь у громадській діяльності. Наш другий священик дві ротації пробув капеланом – біля Донецького аеропорту, зараз у прикордонників капеланом працює на півставки. У нас сітки маскувальні плетуть.
Що стосується одягу в церкві – у нас ніхто не вимагає вдягати хусточку, ходять і в штанях жінки. Якщо мені хтось каже: от дивіться, у чому вони прийшли – я завжди відповідаю: «Ви сюди прийшли дивитися на жінок чи на ікони? Вам свічку треба поставити чи на жінку подивитися?». Я, наприклад, не помічаю, в чому вдягнені жінки, які прийшли на службу. У священика мають бути важливіші завдання.
