12 грудня (старого стилю, по новому, прийнятому в більшості європейських країн, було 25-е) 1905 року в Харкові повторилися події жовтня: солдати знову стріляли в мирних громадян.

За що боролись

У 1905 році Російська імперія перебувала в глибокій політичній кризі, яу незабаром назвуть Першою російською революцією. До вимог суто економічних — поліпшити умови праці робітників — після кривавої неділі додалися політичні аж до "Геть самодержавство!".

Харків активно включився до революційного руху восени. Тут було чимало фабрик і заводів з жахливими практично скрізь умовами праці: навіть там, де адміністрація піклувалася про працівників, робочий день був не менший 11-12 годин, допомоги на випадок хвороби, пенсії видавали на одиничних підприємствах, про такі поняття, як гігієна праці та санітарія, часто взагалі не йшлося, основна частина робітників отримувала копійки — відтак, було за що боротися.

Пролетаріат підтримали різночинці — представники так званих інтелігентних професій від лікарів і юристів до, скажімо, телеграфістів і залізничних службовців — ті, хто не займалися важкою фізичною працею, але не мали іншого джерела доходу, крім професійної діяльності, а гроші це були невеликі. Не було у них і політичних прав, участі в житті величезної імперії вони брати ніяк не могли за тодішніми законами.

У жовтні харківські робітники приєдналися до всеросійського політичного страйку, 10 і 11 жовтня в місті пролилася кров. 

Солдатський бунт

Після цього життя в місті начебто почало налагоджуватися, але повного заспокоєння не було, страйкували то одні, то інші. В кінці листопада, побоюючись нового масового бунту, влада ввела до Харкова додаткові війська. І дійсно, 23 листопада (старого стилю) близько 400 солдатів розквартированих в місті полків вийшли з петицією до начальства. До них приєдналися робітники різних заводів і просто співчуваючі і найдопитливіші, так що в цілому на вулицях було не менше 10 тисяч чоловік.

У центрі Харкова, як у жовтні, стояли війська в повному озброєнні, на Павлівській площі, куди прямували демонстранти, недалеко від нинішнього "Макдональдса" виставили кулемет ... Солдати, які мітингували, теж були зі зброєю, однак того дня все закінчилося мирно — ходу зустрів начальник загону і умовив солдат розійтися. За ними пішли й інші.

Однак ситуація в Харкові не заспокоїлася, в місті постійно було, за словами очевидців, "загальний тривожний і гнітючий настрій". Невизначеності і страху сприяли радикальні партії, які вели агітацію за відстоювання щойно отриманих свобод збройним шляхом.

"Напруженість і знервованість суспільства"
 

7 грудня 1905 року в Москві почався страйк, метою якого було збройне повстання по всій імперії. 10 грудня по всьому місту стали зводити барикади.

У Харкові на початку грудня страйкували службовці пошти і телеграфу, однак частина з них злякалася і повернулася на роботу. Посилювало ситуацію вбивство 5 грудня учнем реального училища Степаненком поліцейського пристава 4 ділянки Харкова — на сучасний лад, начальника райвідділу — Колтуновського. За законами воєнного часу, які діяли тоді в імперії, вбивцю повинен був судити військово-польовий суд, але громадськість заступилася за нього, вимагаючи віддати суду присяжних і висловлюючи йому співчуття "як жертві напруженості і знервованості суспільства". Учні всіх гімназій —чоловічих і жіночих— реального училища мітингували на захист товариша кілька днів поспіль, до них приєднувалися викладачі, студенти трьох харківських вишів, батьки.

Нарешті, 9 і 10 грудня, розпорядженням харківського тимчасового генерал-губернатора Вікентія Сенницького були закриті кілька друкарень, де, на думку влади, могли друкувати антиурядові прокламації, і заарештовано понад 60 осіб, серед яких був редактор щойно відкритої і відразу закритої газети "Мир", професор, декан юридичного факультету університету Микола Гредескул.

В очікуванні гарячих подій

11 грудня на підтримку товаришів застрайкували всі друкарні Харкова, за винятком губернської, яка друкувала офіційні видання "Харківські губернські відомості". На центральних вулицях стали збиратися жителі міста, вони висловлювали підтримку друкарям, а ввечері на Сумській молодь навіть співала революційні пісні. У місті з'явилося передчуття значних подій. Газети ж знову вийшли тільки 20 грудня, тоді ж і описали події попередніх днів.

У ніч з 11 на 12 грудня заводи давали тривожні гудки. Вони схвилювали харків'ян — це було вкрай незвично, 11-е число була неділя, неробочий день. Вночі пройшло кілька мітингів, зокрема в Народному домі (на його місці знаходиться ДК "ХЕМЗ"), замість вистави. З ранку заводи також почали переклик гудками. Влада, розуміючи неминучість, як тоді говорили, вуличних занепокоєнь, зупинили конку. Поліція пішла по магазинах, банках, конторах та інших закладах, пропонуючи власникам негайно закритися і розійтися по домівках, "бо, можливо, що війська будуть застосовувати вогнепальну зброю".

Вікна нижніх поверхів спішно забивали дошками, але вулиці наповнювалися народом. Центр міста був повністю перекритий військами, піхота, драгуни й козаки оточили Московську вулицю (зараз проспект) від Перовського провулку (нинішній Короленка), Миколаївську (Конституції) і Павлівську площі з провулками, Університетську гірку і Купецький узвіз (зараз Соборний) до Клочківської вулиці. На Університетській гірці у напрямку на Катеринославську (тепер Полтавський Шлях) і на початку Московської до мосту поставили кулемети. Від Петровського провулка і далі вниз рух не забороняли, тому тут зібралася велика кількість народу: хтось спілкувався з козаками, які повинні були не допускати скупчення людей, хтось приходив подивитися і йшов далі, тут були і панянки з кавалерами, і няні з дітьми — газети потім відзначили, що це нагадувало таке собі гуляння.

Перестрілка на Кінній площі

Водночас з раннього ранку на заводі товариства "Гельферіх-Саде" на Кінній площі зібралися близько 500 осіб. В основному це були студенти, гімназисти і гімназистки, учні реального училища, безпосередньо робочі заводу, за твердженням преси, було до 160 чоловік. Серед них була відмінно підготовлена ​​і добре озброєна бойова дружина, створена більшовиком Федором Сергєєвим (Артемом), що став згодом відомим більшовицьким діячем. Її учасники посилено готувалися до збройного наступу: оглядали зброю, готували перев'язувальні матеріали і носилки.

Влада, знаючи про те, що готується наступ,і, оточили завод військами і запропонували здатися. Частина людей, які перебували на підприємстві, вирішила дослухатися до пропозиції. Солдат, які виходили, обшукували і відпускали, але деяких, в основному незаводських, заарештовували. Як повідомляли пізніше газети, інших обложених це обурило і вони вирішили боротися.

Начальнику загону, що оточив завод, повідомили, що на підмогу обложеним йдуть товариші з паровозобудівного заводу. Командир дав 10 хвилин, щоб здатися, після чого обіцяв почати обстріл. Ті у відповідь почали вибивати вікна, готуючись до відсічі вогнем.

Коли робітники-паровозобудівники підійшли до кута Кінної площі (зараз площа Захисників України) і однойменної вулиці (тепер Богдана Хмельницького), з кутового будинку по них відкрили стрілянину, поранивши кілька чоловік. Робітники пальнули у відповідь, а потім увірвалися до будівлі і заарештували чотирьох типів.

У цей момент час на роздуми для тих, хто знаходився на заводі Саде, сплив. Війська дали по заводу по залпу з двох гармат і вогонь з гвинтівок по тих, хто йшов на підмогу. Ті у відповідь кинули кілька бомб (гранат), але вони нікого не зачепили. Війська знову дали залпи з гвинтівок і кулеметів по заводу і робітникам, які підійшли, — декого поранило, були й убиті. Почалася перестрілка. Війська зробили по заводу двадцять залпів з гармат, звідти з вікон стріляли з гвинтівок і револьверів. Так тривало близько 8 хвилин, після чого обложені викинули білий прапор. Частині з них, зокрема і членам бойової дружини, вдалося втекти дворами. Під час обшуку будинку там знайдуть пристойний арсенал різного озброєння — від револьверів до бомб (гранат). При обстрілі заводу загинули двоє людей, шестеро були поранені, серед військових поранено двоє козаків (один помер наступного дня) і піхотинець.

Не зрозуміло, скільки людей було до кінця на заводі: газети написали: "обложених виявилося 134 людини, з числа робітників". З приблизно 500 чоловік, які були на початку подій, віднімемо 41 чоловіка, які здалися до початку бою. Але достеменно невідомо, скільком вдалося сховатися.

Бійня на Московській вулиці

Поки йшов бій на Кінній площі, в центрі Харкова відбувалися не менш драматичні події. Як тільки почулися перші залпи з площі, козачий офіцер запропонував людям розійтися з Московської вулиці — був наказ відкрити вогонь з кулеметів в бік Харківського мосту, якщо на ньому з'являться робітники. Однак народ не реагував — бо, як писали газети, була велика впевненість, що війська стріляти не стануть.

Але солдати відкрили вогонь. Після ще кількох попереджень і триразового сигналу трубача (а чи розуміли люди, що він означає? — запитував журналіст "Південного краю"), почали стріляти в беззбройних людей, які не вживали ніяких активних дій щодо військ, хіба що лаяли ...

Чрезъ мгновенiе Московская улица на всемъ протяженiи совершенно опустѣла, но только въ разныхъ мѣстахъ лежали неподвижно трупы убитыхъ, да корчившіеся въ мукахъ раненые. Покрытая снѣгомъ мостовая заалѣла отъ горячей крови!.... Прошелъ ужасъ момента, и на улицѣ появились добровольцы санитары, безстрашно подбиравшіѳ раненыхъ и убитыхъ и доставлявшіе ихъ въ наскоро организованные медицинскіе пункты — въ общественную библиотеку, службу сборовъ Х.-Н. жел. дороги, лечебницу Кривопускова, аптеку Коха и др. мѣста. Вскорѣ прибыла карета скорой помощи и еще карета отъ г. Боннота (Grand-Hotel). 

Въ то время, когда забирались казаками и полиціей изъ службы сборовъ два трупа убитыхъ, съ противоположной стороны улицы раздались два револьверныхъ выстрѣла, никого не ранившіе. Казаки отвечали также выстрѣлами по Петровскому переулку на Рыбную улицу, гдѣ одна шальная пуля ранила женщину.

Въ это же время ва Павловской площади драгуны выстрѣлами изъ винтовокъ „снимали“ съ крышъ зданій взбиравшихся туда любопытныхъ, такъ какъ опасались, что будутъ бросать оттуда бомбы. Здѣсь убитыхъ и раненыхъ не было.

Так описував події "Південний край" 20 грудня.

Читаєш ці рядки і думаєш, що солдати зривали злість на мирних жителях Харкова — під кулі потрапили зовсім невинні люди.

Большая часть пуль попала въ уголъ Московской и Петровскаго, около Дирберга. Здѣсь больше всего раненыхъ и оказалось. Армянина, торговца сластями, убило, когда онъ перебѣгалъ съ лоткомъ на головѣ улицу... Разсыпались его сласти и ихъ съ жадностью расхватали...

Страшна картина: людина з лотком солодощів переходить вулицю, куля влучає в нього, він падає замертво, солодощі розсипаються по снігу — люди кидаються їх розбирати ...

Въ Петровскомъ переулкѣ, около типографіи „Губ. Вѣд.“, раненъ, между прочимъ, однимъ изъ солдатъ, стоявшаго здѣсь патруля, почти въ упоръ, мальчикъ печатникъ, не ушедшій по требованію солдата съ тротуара такъ скоро, какъ тотъ того желалъ... Много здѣсь пролито было крови, но и ее оказалось мало. Къ половинѣ третьяго проскакалъ по Московской драгунъ съ винтовкой на изготовку. Какой-то парнишка показалъ ему… кукишъ. Драгунъ, ничтоже сумняшеся, выстрѣлилъ въ озорника, раздробилъ ему палецъ, а пуля-дура ранила затѣмъ послѣдовательно двухъ Николаевъ, вышедшихъ изъ дома Покъ полюбопытствовать: дворника Филатова (въ челюсть) и кондитера Шишкина (въ лапатку). Первый раненый былъ перевязанъ у Покъ кондитерами, а Филатовъ и Шишкинъ отправлены въ больницу… Вообще въ этотъ кровавый день смерть носилась по городу. Заслышавъ канонаду, фельдшеръ Общества покровительства животнымъ, Бондаревъ, сѣлъ на заборъ лечебницы (Старомосковская ул.) и пуля угодила ему прямо въ переносицу, — онъ умеръ вскорѣ въ Красномъ Крестѣ... 

Поранених доставляли до лікарень на каретах і конці — під перевезення було зайнято сім вагонів. Всього 12 грудня 1905 року в Харкові було вбито і померло від ран близько 20 осіб, поранено близько 90. Загиблих поховали на міському Усікновенському кладовищі, зараз на його місці Молодіжний парк, але їх могили збереглися.

Більше в Харкові не було ніяких зіткнень, життя більш-менш увійшло в звичну колію до Різдва. Після 1905 року воно вже не було колишнім: з'явилася Державна дума, хоч і миршавий, але парламент, політичні партії. Влада більше не допускала повторення ситуації — аж до 1917 року, коли почалася Лютнева революція.