Сашко Положинський: «Мені б не хотілося брати участь у конкурсі, де в журі сидить Вєрка Сердючка»
Минулого тижня до Харкова завітав лідер гурту «Тартак» Олександр Положинський. Цього разу візит музиканта був дещо незвичним – Положинський, який зазвичай відвідує місто з концертами, приїхав, щоб взяти участь у культурній ініціативі письменника Сергія Жадана «П’ятий Харків».
Співак виглядає трішки стомленим – погано спав у поїзді. Попри це на кожне запитання відповідає дуже докладно: каже, стисло не вміє. «ХН» поспілкувалася з Сашком про його ставлення до Євробачення, квот на українську музику та цукерок Roshen.
– Минулого року гурт «Тартак» відзначив 20-річчя. Як еволюціонував колектив за ці роки?
– Ми ще продовжуємо відзначати. Це святкування триватиме до кінця року, доки нам не виповниться 21. За цей час багато що змінилося. «Тартак» починався доволі авантюрно, можна сказати, з Харкова. Гурт було створено наприкінці 1996 року заради участі у відбірковому турі фестивалю «Червона рута-97» у Харкові. Перше наше професійне зростання відбулося саме тут. Я тоді в Харкові перебував майже два тижні, і за цей період разів 10-15 виходив на сцену. Пам’ятаю гала-концерт на вашому величезному майдані, як він називається…
– Площа Свободи.
– Так, на площі Свободи. Весь майдан був вщерть заповнений людьми, вдячною публікою. Я скільки потім після того був на концертах у Харкові, стільки людей не бачив. Вже після того, як ми перемогли на «Руті» в 97-му, почали думати, як розвиватися далі. Хоча на той момент ми й мали свій упізнаваний стиль, далі потрібно було розуміти, в якому напрямі розвиватися. Згодом до колективу прийшли нові люди, з якими ми почали пробувати вчитися робити свою музику – починаючи з кінця 97 року до сьогодні цей процес триває.
Мені приємно, що багато хто відзначає, що «Тартаку» вдалося створити свій упізнаваний неповторний стиль, так само приємно чути, що «Тартак», зберігаючи свій стиль, постійно змінюється, не топчеться на одному місці, не експлуатує ті самі теми, фішки, ходи, щоб утримувати рівень популярності, не боїться експериментувати. Не завжди ці експерименти комерційно вдалі, але, на мою думку, вони однозначно є дуже важливими – чого тільки вартий наш спільний проект із фольклорним колективом «Гуляйгород», який, на мою думку, започаткував мало не новий напрям в українській музиці. Тоді було дуже багато розмов про те, що нам із цим матеріалом треба пробувати виходити на світовий ринок. Були конкретні контакти з міжнародними рекординговими компаніями. Але треба було створити новий матеріал, щоб підтягнути під нього старий. Маючи матеріал із двох альбомів, можна було мати повноцінну програму та просувати її. Ми чесно спробували, але зрозуміли, що далі рухатися ми не можемо, тому що починаємо самі себе цитувати, повертаємося в те русло, в якому вже побували. Нам стало нецікаво і ми відмовилися від цієї ідеї. Можливо, щось втратили від того, але принаймні зберегли своє бажання, натхнення щось творити далі. Напевно це самолюбування, але мені здається, що «Тартак» створив певну нішу в українському музичному ринку, на яку зайшло доволі багато різних колективів, що рухаються у схожому ключі.
- Над чим Ви працюєте зараз?
- Зараз з «Тартаком» ми працюємо над двома альбомами одночасно, там різні саундпродюсери – одним займається наш гітарист Антон і він буде більше схожим на звичний «Тартак», більше впізнаваний по стилістиці. Інший продюсує наш хороший товариш Артур Даніелян, це буде зовсім інакша музика – всі пісні записані в дуетах з різними артистами, але щось більш електронне, значно менш схоже на той «Тартак», який є зараз.
- Тобто він буде кардинально відрізнятися від "Системи нервів" [дуетний альбом "Тартака" 2003 року виписку - ред.]?
- Артур теж брав участь у створенні «Системи нервів», якщо в когось зберігся диск чи касета, то там у списку людей, які працювали над альбомом, є «Артур Даніелян, спеціальне програмування». Фактично ми самі не робимо аранжування, ми впливаємо на них, висловлюємо свої побажання. Антон дописує гітару, але всю музичну основу створює Артур, він вкладає своє бачення, керує процесом запису всіх партій, у тому числі вокальних. Звичайно, я теж беру участь у прийняті рішень, але мається на увазі, що першість віддається йому, тому цей альбом має бути зовсім не схожим на звичний «Тартак». Але це наш звичний шлях розвитку – пошуки, експерименти.
– Яким Ви бачите вашого слухача сьогодні? Чи це людина, яка знає Вас із перших альбомів початку нульових, чи нове покоління, яке почало слухати «Тартак» із останніх платівок?
– Це дуже різні люди. Мене страшенно тішить те, що у нас на концертах можна бачити людей із різних поколінь. Часто буває, що батьки приходять із дітьми, або діти приходять з батьками – і тим, і тим однаково подобається. Мене тішить, що публіка у нас доволі неоднорідна. Є серед наших прихильників ті, для яких «Тартак» – найцікавіше з усієї музики не тільки України, але й світу, таких небагато, але вони є. Є люди, які просто люблять багато української музики, в тому числі «Тартак». Є ті, які люблять зовсім іншу музику і переважно не українську, але «Тартак» їм подобається. Є такі, які взагалі знають одну-дві пісні та заради них приходять на концерт і потім із шаленими емоціями підходять, дякують – для них це відкриття, несподівані почуття, переживання. Мене це різноманіття дуже надихає.
– Гурт O. Torvald виграв український національний відбір на «Євробачення». Як Ви ставитеся до цього конкурсу? Чи погодилися би представляти на ньому Україну?
– Взагалі це хороший промоспосіб для кожного артиста, який потрапляє на цю сцену, – навіть участь у національному відбірковому конкурсі. Це непоганий майданчик для того, щоб себе показати широкому загалу. Я вважаю, що кожен артист, який бачить себе на цій сцені і має бажання й можливість спробувати себе в цьому конкурсі, повинен це робити – це вітаю обома руками. Я радий за Женю Галича, за O. Torvald. Стосовно «Тартака» – я би не відмовився, якби не певні фактори. Нас запрошували цього року подати пісню – але, чесно кажучи, мені не дуже приємно було, що мою пісню оцінюватиме до участі у відборі Костя Меладзе – я з великою повагою ставлюся до нього як до професіонала, але я б не взявся оцінювати пісні, які він творить, тому що це не моя музика. Але ще менше мені б хотілося брати участь у конкурсі, де в журі сидить Вєрка Сердючка. Це для мене стало найбільш негативним фактором для того, щоб я прийняв рішення не подаватися.
– Чи потрібні сьогодні українському радіо квоти на українську музику?
– Упевнений, що потрібні. Якщо ми говоримо про суто меломанський погляд на речі, у сфері моїх музичних смаків мова відіграє роль, але не головну. З точки зору людини, яка сприймає музику, любить музику, цікавиться музикою і яка вважає себе меломаном, мова значення не має. Якщо ж ми говоримо про функціонування музики в публічному просторі, в межах інтересів певної держави, яка називається «Україна», якщо ми говоримо про такі поняття, як пропаганда, інформаційна війна, протистояння, зміна цивілізаційних векторів – тут квоти необхідні. Потрібно все-таки виокремлювати мову як засіб для захисту державних інтересів. Це зараз необхідний вимушений етап, можливо, в світлому майбутньому ми легко зможемо від цих квот відмовитись.
– У вашій пісні «Я не хочу» є рядок «Я не хочу бути героєм України, не цінує героїв моя країна». Від моменту минуло понад 12 років. Чи навчилася за цей час Україна цінувати своїх героїв?
– На жаль, ні. Коли ми цю пісню виконували в 2004 році і кілька років потому, я постійно перед її виконанням казав, що дуже сильно сподіваюся, що скоро вона втратить актуальність. На жаль, мої сподівання не виправдалися, натомість пісня набула нової актуальності, ще більш болючої та негативної. Завдяки деяким рядкам у цій пісні мене час від часу до пророків вписують: от, мовляв, Положинський побачив. Насправді нічого не побачив, і щоразу, коли я пишу про щось, що було у нас в минулому, воно, на жаль, повториться в теперішньому часі. Звісно, мені б хотілося, щоб так не було й актуальності набували мої веселі, позитивні, оптимістичні пісні.
– Сьогодні в Харкові [розмова відбувалася минулої п’ятниці – ред.] перебуває з візитом президент України Петро Порошенко. Яке питання Ви поставили б йому, якби була така можливість?
– Не знаю, в мене, чесно кажучи, до нього питань немає. Єдиний комплімент, який я висловлював на адресу Петра Порошенка, був пов’язаний з тим, що мені подобається, що торговельна марка Roshen (яка досі належить президенту, хоча публічно він відмежовується від цього) намагається створювати гарні місця, прикрашає свої заводи яскравою ілюмінацією в різдвяні та новорічні свята, намагається створити невелику казку в своїх фірмових магазинах. Мені подобається, що у Roshen є смачні продукти, які не соромно дарувати приємним людям. В усіх інших проявах я ніколи не довіряв Петру Порошенку як політику й нічого хорошого від нього на посаді президента не очікував, не вірив у виконання всіх цих красивих передвиборчих обіцянок. Я не люблю людей, які не вміють тримати слова. Цього я свого часу не зміг пробачити Вікторові Ющенку, якого я щиро підтримував, в якого вірив, попри все. Я вважаю так: не можеш дотримати слова, не давай. Дав – зроби все можливе, щоб це слово дотримати.
– В Україні вже було два Майдани. Що потрібно ще зробити суспільству, щоб нарешті відчути зміни?
– Треба зрозуміти, що зміни відбуваються від зміни людей у системі разом зі зміною системи. Майдан мусив стати основою цієї майбутньої системи не лише в персоналіях, а також у розумінні того, якою має бути ця система. Там було достатньо людей, які могли би взятися за напрацювання цієї системи, за її творення, але, на жаль, перемогли інші деструктивні сили. Багато хто у нас сьогодні вважає: ми кілька днів-тижнів побули на Майдані, вибороли право на нову владу і хай тепер влада все робить. На жаль, влада може тільки розбещити особистість, яка приходить до неї. Якщо до влади приходять люди, не готові до втілення змін, отже, ми чергового разу мусимо робити все можливе, щоб змінити їх на тих людей, які хочуть змінювати не лише себе у владі, але й систему.