Закон про мову як дзеркало української державності

Протягом останніх кількох років українське суспільство складає чимало іспитів. На рішучість, вірність демократичним цінностям, на зрілість громадянського суспільства, на готовність чинити опір російському колоніалізму. Чимало іспитів та випробувань пройдено, але все лише попереду. Наші заліковки ще порожні, тому що в кожному з цих завдань є невід'ємна складова, яку ми все відкладаємо «на потім» - це захист української мови як єдиної державної не формально, а за «великим Гамбурзьким рахунком».

І тут, на цьому етапі, починаються вже традиційні вагання, побоювання, «непозбувні бентеги» щодо «розколу суспільства» та інші мотиви уникнення цього кроку.

Ще в січні цього року в Раді був зареєстрований комплексний проект закону про мову. Відсуваючи його у часі, ми тим самим відсуваємо момент законодавчого захисту нашого мовного кордону. Ніхто окрім нас цього не зробить. Немає іншого Парламенту аніж власний, який прийме нове законодавство.

Чого ми боїмося? В чому страхи? Давайте розберемося.

Статті проекту закону про українську мову як мову документообігу, держслужбовців, адміністративних послуг нібито не викликають протиріч. Але з розділу 5 - а саме «застосування державної мови в публічних сферах» - починаються оці «так, але». Тому що цей розділ стосується наступних сфер:

- освіти

- культури

- телебачення та радіомовлення

- друкованих засобах масової інформації

- книговидання та книгорозповсюдження

- електронних інформаційних систем

- обслуговування споживачів

- охорони здоров'я

І отут починаються ця сама «тонка крига» та заяви у доволі широкому спектрі - від радикально-українофобських від прихованих сепаратистів на кшталт Опоблоку та його прихильників до інтелігентсько-ліберальних від діячів культури та мистецтв про порушення прав та свобод російськомовного населення.

Втім важко собі уявити в 2017 році українця, нехай навіть російськомовного, що не знав й не розумів би української мови. Деякі з російськомовних громадян свідомо обирають українську мову. Деякі залишають російську для спілкування в родинному колі та побуті, але давно вже призвичаїлися до української в публічному просторі, віддали дітей до українських дитсадків, шкіл та вишів й тішаться їхньою двомовністю, розглядаючи її як ресурс для розвитку та подальшої діяльності. Це ті, хто пов'язує своє життя з Україною і розглядає її як країну, де житимуть та робитимуть кар'єру їхні діти. Діти ж, себто нинішня українська молодь, - що з україномовних, що з російськомовних родин, взагалі не бачить в тому проблеми, вільно спілкується українською та на додаток ще й практично масово - якісною англійською. І є решта - ті, хто запевняють, що їх ментально ґвалтують і що «мовний закон» призведе чи не до геноциду носіїв російського «культурного коду». Які не вважають приниженням за кордоном спілкуватися з офіціантом англійською, але на своїй батьківщині витріщаються на україномовного офіціанта як на людину, що свідомо знущається. Закон призведе до того, що таких україномовних офіціантів, викладачів, лікарів стане більше, але вони будуть лояльними й розумітимуть вас, споживача їхніх послуг, якщо вже так сталося, що обставини або незрозумілий гонор не дозволили вам вивчити українську за всі роки незалежності бодай в мінімальному обсязі.

Подивіться, як встановлені квоти на український музичний контент на радіо буквально спровокували потужний прорив українських молодих виконавців, наших з вами дітей, які грають чудову сучасну музику й ще кілька років тому ні на що не сподівалися, проводячи свої репетиції майже на вулиці та влаштовуючи скромні концерти для друзів. Тепер вони в ротаціях українських FM-станцій, тепер вони мають своє творче майбутнє.

Закон не забороняє видавцеві видавати книги російською або іншою мовою національних меншин, він встановлює пропорцію. Так, в питанні, що стосуються телебачення та радіомовлення ця пропорція нерівна. Але подивімось на країни Балтії та проаналізуємо їхній досвід. Вони в короткий строк й доволі рішуче відсторонилися від мови колишньої імперії, що, до речі, не заважає їм бути саме тим місцем, куди мігрує ліберальна творча російська інтелігенція, рятуючись від путінського режиму, й чудово почувається, маючи простір для творчості. Тільки вивчи та вживай естонську, латиську, латвійську, усвідомлюй, що в держустановах, ресторанах та лікарнях тебе обслуговуватимуть державною мовою. А якщо хочеш сам працювати в держустанові або лікарні й маєш фахові знання - склади мовний іспит та працюй.

Зараз ми маємо скласти мовний іспит. Не в сенсі працевлаштування, а в сенсі громадянського самовизначення. Це складно, навіть народні депутати не демонструють нам в цьому питанні впевненості та солідарності. На минулому пленарному тижні Опоблок заблокував постановою підписання закону про збільшення української мови на телебаченні. Ці демарші з боку сепаратистських кіл будуть тривати, аж поки ми з вами не дійдемо рішучої суспільної згоди про пріоритет української мови в України. Ще раз: ми, українські громадяни, маємо дійти згоди щодо пріоритету української мови в Україні. Звучить дивно, бо виглядає як очевидність, як аксіома, яку не треба доводити.

А виходить, що треба.