На розі Піскунівського і Лосієвсього провулків стоїть двоповерхова будівля, де за радянських часів розташовувався адміністративний корпус вантажного трамвайного депо. Занедбаний його фасад говорить лише про те, що нинішнім власникам немає ніякого діла до його зовнішнього вигляду. До революції будівля виглядала цілком презентабельно, до того ж, приносила солідний дохід місту, хоча у ній розташовувався нічний притулок, перший, що належав місту. Часи змінилися, призначення будівлі теж, та й Лосієвський провулок втратив одну букву і став Лосівський.

У другій половині XIX століття у Харкові було чимало приватних притулків у різних частинах міста, що утримувались вкрай неохайно. Залежно від пори року в них знаходили притулок від 400 до 800 чоловік, в основному це були жебраки, пияки, хворі і каліки, але серед відвідувачів цих притулків можна було зустріти і цілком успішних у минулому людей, слуг, які втратили місце, поденників з числа колишніх дворових людей, які прибули до міста на роботу. Притулку вони платили від 2 до 5 копійок за ніч, у деяких випадках сюди входила і плата за зберігання цінних речей. Вранці вони притулок покидали, повертаючись до нього ввечері.

Гласний Харківської міської думи  Оболонський підняв питання про створення міського притулку 3 листопада 1872 року. Депутати тоді його підтримали і доручили скласти йому статут благодійного товариства для влаштування міських нічліжних притулків. Дружину губернатора княгиню Ольгу Олександрівну Крапоткіну просили посприяти в організації цього товариства, а також допомогти зібрати кошти на влаштування та утримання його. І хоча княгиня погодилася взяти участь у цій добрій справі, інших охочих взяти участь знайшлося мало, справа затихла. Єдине, що підтримало місто, це влаштовані приміщення для робітників і галерея для поденників на березі річки Лопань і Благовіщенського базару, але тут же поруч стояли вісім шинків, які нівелювали всі зусилля міської громади.

Але ось у 1886 році харківський купець Іван Олексійович Тихонов запропонував місту 40 тисяч рублів на облаштування міського нічліжного притулку. Його умова полягала в тому, щоб гроші йому місто повертало щорічно по 2700 рублів. З огляду на те, що інших варіантів облаштування притулку не було, міська дума погодилася. Запропонований капітал був поміщений у банк для збільшення за рахунок відсотків.

Проєкт будівлі склав архітектор Григорій Якович Стрижевський, він був затверджений у 1888 році, 6 грудня 1890 року притулок освятили. На його облаштування пішло 23 тисячі рублів, так що решта суми від грошей купця Тихонова і зароблені за цей час відсотки йшли на будівництво другого притулку на Кінній площі.

Цокольний поверх будівлі притулку був влаштований для їдальні та кухні, на першому поверсі передбачалося проживання чоловіків, а на верхньому — жінок. Притулок спочатку був розрахований на 100 чоловік з платою по 5 копійок за ніч. Очікувалося, що місцеві благодійники нададуть допомогу притулку грошима, щоб зменшити цю плату.

А ось одноповерхову будівлю для робітників і галерею для поденників побудувати у 1890 році не встигли. Вони, як і раніше, залишалися жити біля шинків на Лопанській набережній, де чоловіків споювали, обкрадали, а жінок ще і розбещували.

Перші ж місяці існування притулку показали, що у ньому живе не 100 чоловік, а 240, а в деякі морозні зимові дні — до 400. Вони розміщувалися як попало — на підлозі, у передніх, коридорі, умивальних кімнатах і навіть на сходах. Виявилося, плата за ніч у 5 копійок дає місту 4000 рублів у рік доходу, а в наступні роки сума зростала. Незважаючи на те, що у притулку проживало більше людей, ніж планувалося, у ньому все одно обстановка була значно кращою у порівнянні з приватними. У міському притулку майже ніхто не ризикував застудитися, заразитися інфекційними хворобами.

Структура будівлі першого міського нічліжного притулку дещо змінилася у 1891 році. Кухня і їдальня, як і раніше, знаходилися у цокольному поверсі. Широкі кам'яні сходи з великими майданчиками вели на перший поверх, де знаходилися квиткова каса і кімната доглядача притулку. Тут же на першому поверсі влаштували дві просторі кімнати для чоловіків і жінок привілейованих класів, яких життя вибило зі звичної колії. Як правило, це були люди з великими претензіями, які вимагали нарочито-ввічливого поводження і надзвичайно образливі, будь-яке необережне слово, і вони відразу ж погрожували скаргами. Другий поверх був призначений для простих смертних, тут проживали і поденні робітники сусіднього базару і професійні жебраки, прикажчики, що втратили місце, нечиста прислуга (тобто служили у закладах найнижчого рівня), а інколи і ракли.

Щовечора змерзлі у холодну пору року люди поверталися у нічний притулок, щоб отримати теплий кут і бажано з постіллю. Багато намагалися зберегти за собою ту саму, на якій спали минулої ночі, тому вносили плату наперед за кілька ночей. Саме через ліжка виникали тут часто суперечки. Не вніс оплату наперед, виявивши, що його ліжко тепер зайняте іншим, гарячкували, кричали, вимагали його назад. Нерідко таких скривджених вгамовувала лише поліція.

Доглядач притулку Олександр Олександрович Зібер, отримуючи плату за нічліг, брав на зберігання і цінні речі ночувальників, іноді зберігаючи гаманці з сумами до 10 рублів, але найчастіше ці суми не перевищували 3 рубля.

У зимовий час на добровільні пожертвування нічліжникам вранці і ввечері подавали безкоштовно гарячий чай. На свята, особливо на Великдень і Різдво, при нічліжних будинках влаштовувалися за гроші жертводавців особливі обіди. Наприклад, у 1907 році благодійна допомога була такою: грошима зібрали 42 рублі 50 копійок, а провізією 921 булку, 60 пирогів, 1175 яєць, 403 великодніх паски, 5 пудів сиру, пуд цукру, 2 фунти чаю, 10 фунтів меду, 20 пудів житнього хліба, 10 пудів яловичини, 10 фунтів ковбаси, 12 відер різних овочів. Серед жертводавців були пані Миронова, Фоміна, Мурзіна та пани Брагінський, Міллер, Шапошников, Лавров, Соболєв. Були і ті, хто побажали залишитися невідомими.

До 1893 року за рахунок додатково побудованих приміщень у першому міському нічліжному притулку постійно проживали і спали на ліжках 170 чоловік. У січні і лютому кількість ночувальників, як і раніше, доходила до 400 чоловік. Через розлив річок у 1893 році у притулку затопило підвальний поверх, що завдало шкоди не тільки кухні і їдальні, а й печам центрального опалення.

29 березня 1894 року Харківська міська дума постановила побудувати другий нічний притулок на Кінній площі, на що на той час зібрали майже 25 тисяч рублів. Від розширення наявного притулку за рахунок прибудови двоповерхового корпусу відмовилися саме через регулярні повені.

У турботі не стільки про жебраків, скільки про бідняків, які заслуговують на увагу суспільства, дореволюційний Харків досяг чималого. Турбота про ближніх об'єднала багатьох знатних, багатих, просто чуйних харківців у одну загальну добру справу.