Майже три місяці директор телекомпанії "АТН" Олег Юхт провів в окупації разом із родиною в селі Борщова, що біля Липців. За цей час пережив допит у підвалі, викрадення автомобіля, постійні обстріли. Наприкінці травня сім'ї вдалося виїхати в Німеччину.

Борщова — маленьке село на північ від Харкова, між Руськими Тишками та Липцями. До війни тут жило всього 300 людей, а близькість до обласного центру та гарні краєвиди робили його популярним дачним місцем. Росіяни прийшли в Борщову вже 24 лютого, і з того дня й дотепер перетворюють життя місцевих на пекло. 

На другий день вони були ще не злі

У перший день війни в Борщорвій, як і у всіх селах на північ від Харкова, люди прокинулися о п'ятій ранку від вибухів на кордоні. Кілька годин по тому вулицями пішла на Харків ворожа техніка. Втім, у першу добу війни ще зберігався відносний спокій. 25 лютого Олег Юхт разом із сином вирушив до Харкова — купити пальне та продукти. Тоді, згадує він, ще ніхто не думав про те, аби назовсім поїхати з села, а вже через годину окупанти перестали випускати звідти місцевих жителів. 

Коли верталися назад, на Північній Салтівці потрапили під ворожі обстріли. На нашому блокпості на вулиці Леся Сердюка автомобіль пропустили за Окружну без перевірки, а в Руських Тишках дорогу вже перегородили росіяни.  

"Блокпосту як такого не було, просто стояли люди в камуфляжі із закритими обличчями, з автоматами і кулеметами. Під дачами стояли САУ та періодично стріляли в бік Харкова. У лісі повалили сосни, поставили свою техніку. Там нас промурижили дві години, потім прийшов їхній старший, перевірив документи, забрав відеореєстратор і відпустив. На другий день вони були ще не злі", — розповів Олег.

Дорогою додому їх зупиняли ще двічі. Одного разу шлях перекрили військові, схожі на кадирівців: стріляли вгору, вимагали підняти руки від керма, але все ж пропустили. Вдома на той час вже не було ані світла, ані інтернету — тож село потрапило в інформаційний вакуум. Продуктовий магазин відразу пограбували місцеві мародери. Усі три місяці жителі села виживали на тих запасах, що мали в коморах. 

Серед окупантів кого тільки не було: і буряти, і кадирівці, і представники "ЛНР", і росіяни з-під Пскова, і росгвардійці. Спешу вони намагалися сподобатись місцевим: грабували тільки ті будинки, де нікого не було, людей не чіпали.

"Усі вони казали, що прийшли нас визволяти. Говорили: "Тепер ви можете вільно розмовляти російською мовою". Такі смішні! Один сказав сусідці, що в нас село дуже бідне, бо на 300 мешканців усього три криниці. Коли та йому розповіла, що в кожному дворі є скважина — дуже дивувався, довго не міг зрозуміти, що це таке і як вона качає воду", — пригадує Олег.

Одного дня на медпункті з'явився напис "Путін — пі**рас". Місцеві подумали спершу, що це якась провокація від окупантів для того, аби виявити нелояльних. Але ніяких дій за цим не було. Тож цілком можливо, що хтось із окупантів щиро висловив своє ставлення до російського "головнокомандувача".

Три фільтрації

Ігри в "добрих визволителів" скінчилися майже відразу. На третій-четвертий день почалася перша фільтрація. Її проводили представники луганського "міністерства державної безпеки". Вони заїхали у Борщову на старих автобусах ПАЗ і на УАЗах і почали групами по 12-15 чоловіків заходити у кожен двір. Олег Юхт разом із сусідом-адвокатом та ще одним односельцем, який нещодавно демобілізувався зі строкової служби, потрапив на допит. У чоловіків питали, кого вони знають в СБУ, чи були в АТО.

"Нас усіх здали, бо вони знали, хто ми такі і чим займаємось. Хтось із села все їм розповів. Бесіда тривала 5-6 годин. Без фізичного впливу, але з психологічним тиском. Прийшов їхній командир зі "скляними" очима. Якщо відповідь йому не подобалася, казав: "Добре, годинку посидиш у підвалі та подумаєш", — розповідає Олег Юхт.

Але того разу обійшлося без підвалу, чоловіків відпустили додому і нічого в них не забрали. А за кілька днів до села зайшла контррозвідка. Окупанти провели обшуки в будинку, у смартфоні дружини Олега, Олени, знайшли повідомлення до знайомої про те, що через село йдуть колони російської техніки. Найбільше їх насторожив мікроавтобус у гаражі. Олега звинуватили в тому, що на цьому автобусі по селу начебто їздив наводчик.

"Одягли на голову мішок і кудись відвезли на допит. Вплив був різноманітний, у тому числі фізичний. Все це продовжувалося з 10 ранку до 7 вечора. Була повна дезорієнтація, я чув, як хтось поряд дуже сильно кричав нелюдським криком. Але потім мене відпустили — без машини та телефону", — каже Олег.

Виїхати з села можна було лише в Росію. Спочатку користуватися таким шляхом Олег Юхт не хотів, а після того, як окупанти забрали мікроавтобус, у родини з восьми чоловік не залишилось ніякої можливості для порятунку з Борщової. Тим часом зник і газ, готувати їжу доводилося на вогнищі і все частіше сидіти у підвалі, бо у травні почався контрнаступ ЗСУ і прилітати по селу з обох сторін стало частіше. Наприкінці травня завдяки сусідам з авто вдалося виїхати з села. Через Гоптівку до Бєлгорода нікого не пускали: там стояли блокпости і йшла військова техніка. Місцевий священник отець Ілля домовився з окупантами про те, щоб вони супроводжували колону цивільних автівок до Стрілечої. Звідти вже російські МНСники забрали втікачів до прикордонного пункту в Шебекіно. Там почалася чергова фільтрація.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Ходиш і боїшся". Історії про порятунок з окупації жителів Харківської області

"Якщо ти кажеш, що їдеш до ЄС, то можуть не випустити. У всіх була легенда про те, що ми їдемо до родичів в Росію. Треба вказувати, до кого конкретно, можуть попросити номер телефону і перевірити. А коли кажеш, що їхати немає куди, просто тікаєш від війни, можуть забрати документи і відправити туди, куди вони самі визначать. Це все неперевірена інформація, але ми перестрахувалися", — згадує Олег.

Втікачам із Борщової вдалося пройти всі допити в Шебекіно, дістатися до кордону з Латвією та потрапити в Євросоюз. Зараз Олег Юхт і його родина живуть у Німеччині. Борщова досі під окупацією, там тривають бойові дії. У селі без ліків та їжі проживає приблизно 30 людей.