Від роботи Андрія Сьомака залежало постачання водою локомотивного та вагонного депо, евакуаційних поїздів та помешкань жителів мікрорайону.

У перші тижні повномасштабного вторгнення на Харківщині точилися запеклі бої, зникала електроенергія та вимикалося обладнання. Андрій Сьомак — машиніст залізничного водопостачання — стежив, аби насосна станція головного водозабору забезпечувала водою всі підрозділи залізниці у Харкові. 

До обов’язків Андрія Сьомака входить контроль роботи насосів, вимірювальних контрольних приладів, слідкування за станом запірної арматури, проведення дрібного ремонту, підтримування в робочому стані обладнання, що працює на насосній станції. Станція знаходиться майже в середині території, відстань до кожної свердловини 200-300 метрів. На свою найдовшу зміну Андрій Сьомак заступив 1 березня.  

“Перед тим як вийти на зміну, начальник попередив, що я можу пропрацювати 3-4 доби. Тоді не ходив транспорт і мої колеги не могли доїхати на роботу через обстріли. Вийшло так, що я один працював за десятьох. Це був мій свідомий вибір! Ми постійно були на телефонному зв’язку з начальником дільниці, з іншими насосними станціями. Після чотирьох діб роботи мені зателефонував начальник і запитав: "Як почуваєшся? Чи не можеш залишитися на роботі ще на кілька днів?"

Я порадився з дружиною: вона сказала, що вдома теж постійні повітряні тривоги, люди увесь час бігають ховатися в укриття. Дружина сказала: "Якщо ти там потрібний більше, то залишайся". Потім керівник попросив лишитися ще на пару днів. Я залишався зі своєї згоди!”, — розповів Андрій Сьомак Цензор.нет. 

Самотність Андрія розраджували кіт та собака, яких він підгодовував. Підгодовували і самого машиніста, адже заступаючи на зміну, чоловік взяв їжі лише на тиждень.

“А потім керівник сповістив жителів мікрорайону, де знаходиться станція, що в мене немає продуктів. Тож усі небайдужі люди почали носити мені їжу: свіжий суп, борщ, крупи, овочі, хліб – тобто віддавали останнє зі свого столу. Не дали мені вмерти з голоду, за що я їм дуже вдячний! Двічі наша бригада слюсарів виїжджала на ремонт трубопроводів мереж. Заїжджали до мене: передавали продукти від керівництва – курча, мівіну, батон. Ще начальник дільниці дзвонив місцевому начальнику ЖЕКу, який розподіляв гуманітарну допомогу. То він завіз мені великий пакет з картоплею, мороженими овочами, кількома консервами, олією, батоном тощо. А от кава, чай та цукор в мене іноді закінчувалася – треба було ділити, щоб вистачило”.

У розпорядженні Андрія були мікрохвильовка, електроплита та чайник, тож приготувати страви з принесених продуктів він зміг самостійно. 

Більше хвилювався за безпеку під час обстрілів.

“Зізнаюсь – був занепокоєний. Усю цю 31 добу виділялися гормони кортизол та адреналін. Від невідомості за теперішнє та майбутнє гормон стресу був на найвищому рівні. Також переживав через постійні обстріли – то менші (далі від насосної станції), то потужніше (ближче до нас)”.

Розповідає — обурення, що залишився наодинці, не було, періодично телефонувало керівництво, знав де хто з машиністів перебуває, мав з ними зв’язок.

“Дехто з них жив біля Козачої Лопані (близько до кордону з Росією), вони з перших годин потрапили під окупацію. Інші потрапили в "сіру зону": з однієї сторони окупанти, а з іншої — наші військові. Тож мої колеги сиділи в погребі, а над дахом їхніх будинків літали снаряди. Деякі колеги були з Харкова та передмістя, їхні райони теж сильно обстрілювали — це Мала Рогань, Північна Салтівка. Вони казали, що згодні вийти на роботу, якби їх тільки звідтіля забрали і чимось вивезли. Але громадський транспорт — і міський, і приміський — на початку березня не їздив”.

Все покинути та піти з роботи в Андрія думок не виникало. Втім, були й найважчі моменти.

“8-9 березня були сильні морози, і мені аж на 17 годин виключити електроенергію. Я мусив злити воду з усієї системи, відкрити усі крани, щоб система не розморозилася. Потім я одягнув ватні штани, фуфайку, сів у куточку та накрився ще якимось одягом. Перевірив скільки лишилося заряду на телефоні, на ліхтарі і чекав до ранку”.

Андрій зізнається — важко було перші 15 діб, потім призвичаївся і стало легше.

“Я взяв чистий аркуш паперу А4 і написав олівцем вираз: "Так буде не завжди!" Це означає, що все плинне! Я повісив цей плакат в кімнаті прийому їжі над столом і бачив його кілька разів на день. Якщо сьогодні зранку є кава – це добре. Завтра може бути чай. Іноді просто був чай з гілочок калини чи ще з якихось гілочок – я і цьому був радий!” 

Колеги дістались насосної станції наприкінці березня.

“28 березня до мене на насосну станцію приїхала бригада, аби замінити один з глибинних насосів, який зупинився. 29 березня вони також приїжджали, а 30 березня до мене приїхало керівництво дирекції. Вони висловлювали своє захоплення: "Як ти тут 30 днів?!". Казали щось типу "ти молодець" - я не запам’ятав що саме.

31 березня мені привезли гуманітарну допомогу від керівника, приїхав його заступник. А після обіду зателефонував мій начальник дільниці: "Так, а може тебе вже замінити?". Кажу: "Звісно, якщо є на кого".
Хоча взагалі-то у мене був настрій працювати до перемоги!.. Була надія, що день-два і все закінчиться нашою перемогою…”

На питання журналістів про премію за понаднормову роботу, Андрій відповів, що за березень отримав вдвічі більше зарплатню, ніж зазвичай: “Певно це і була премія, за що я вдячний!”

Як писав KHARKIV Today, харківські залізничники здали 30 літрів крові