Впровадження шкільного самоврядування як вагома частина децентралізації. Европейські практики

Очевидно, що в основі національної конкурентоздатності лежить система національної освіти, зокрема державна загальнодоступна шкільна освіта. В той же час ця система – найбільш велика національна організація, яка максимально використовує стандартизацію процесів навчання та управління. Але що робити з тим, що сучасна модель керівництва школою перестає задовольняти потреби своїх споживачів – учнів та їх батьків? На мій погляд, треба змінити підходи к управлінню навчальними та адміністративними процесами, при цьому зберігаючи високу якість освіти, якою ми завжди пишалися.

В основі управління школою на сьогоднішній час, як і раніше лежить адміністративно-командний підхід. Природна передісторія такого підходу зрозуміла: протягом десятирічь сфера освіти нашої країни становила закриту систему, вплив громадськості на яку майже не допускалося. Винятками з цього правила була невелика кількість шкіл, у яких елементи громадського управління ініціативно були введені в систему шкільного управління, як правило за рахунок доброї волі прогресивних директорів.

Адміністративний підхід підтримується владними повноваженнями відділів освіти райдержадміністрацій, до повноважень яких відноситься розподіл коштів освітньої субвенції між навчальними закладами. Фактично той, хто розподіляє державні кошти, той і має вирішальний вплив на формування складу педагогічного колективу шкіл та стратегічного напрямку розвитку установи. Таким чином, усі реально значимі параметри, які визначають життя та діяльність школи (зміст освіти, система оцінювання, організація освіти, економіка школи, кадровий склад) зараз керуються на рівні держаного управління.

Але якщо ми подивимося на цифри, то зможемо поставити від сумнів те, чи мають державні органи виключне право на прийняття владних рішень лише на підставі фінансових показників. У бюджеті на 2016 рік освітня субвенція на всі заклади освіти м.Харкова склала 880,2 млн. грн. Проте за незалежними експертними оцінками фінансування лише закладів середньої школи за рахунків батьківських внесків у 2015р. перевищувано 500 млн.грн. То чи не повинні особи, які фактично фінансують середню школу на паритетних умовах, бути так само долученні до фактичного управління, прийняття управлінських рішень? На мій погляд, відповідь очевидна.

Збереження існуючої, по суті, радянської управлінської парадигми керівництва школою призводить до явних негативних наслідків. Поточну ситуації можна охарактеризувати, як «громадянську безправність» людей у школах. Така ситуація все більше усвідомлюється у широких колах, набираючи форми або відверто апатичного, або навпаки, агресивного відношення частини населення до школи.

Для вирішення питання залучення батьків до прийняття рішень управління школою вже існує різноманітний іноземний досвід. Безумовно, батьків залучають в основному до участі в адміністративних заходах, залишаючи освітній процес професіоналам. Однак участь батьків у роботі шкіл набирає у кожній країні нові форми. І головна задача такої участі – зруйнувати стереотипи монопольного підходу держави до середньої освіти. Загальновідомо, що для монополії є характерним невисокий рівень інтересу до побажань споживачів. Давайте чесно відповімо на питання – хто і коли в нашій системі середньої освіти запитував батьків про їх оцінку рівня педагогічного складу школи, про пріоритетні дисципліни, які б їх діти бажали би вивчати поглиблено? Хто враховував їх потреби? Проте коригування напрямку розвитку школи за рахунок такого інструменту, як рішення Шкільних рад, які запроваджені у багатьох країнах світу – це дієвий механізм врахування конкретних інтересів учнів та їх родин.

Світовий досвід участі батьків у шкільному управлінні можна поділити на три чіткі категорії із принципово різним ступенем повноважень:

- органи з дорадчою функцією (які допомагають керівництву школи). Вони можуть вносити пропозиції, виказувати власну думку (так працюють Шкільні ради у Бельгії, Голландії та Норвегії). Можна стверджувати, що в Україні розвиток шкільного самоврядування є близьким до цього рівня участі у житті школи. В нас існують батьківські комітети, батьківські трійки, які виконують певну адміністративну функцію та можуть транслювати побажання та ініціативи усієї учнівської та батьківської громади. Але на нажаль така форма самоврядування є низко ефективною: керівництво школи до батьків, як правило не прислуховується.

- органи з певними повноваженнями в прийнятті рішень, які разом із керівником школи відповідають за поточну роботу шкіл, приймають програму школи. Так, наприклад, в Італії батьківські Ради вирішують фінансові питання, питання організації та планування шкільного життя. В Данії Шкільна конференція відповідає за порядок роботи школи. Окрім цього задача Шкільної конференції – розробка програми школи та її подання на затвердження муніципальній раді. В Іспанії Consejo eskolar del centro інспектує та керує шкільним життям. Він забезпечує участь усієї шкільної громади в виборі керівника школи. В Португалії такий же батьківський орган вибирає та затверджує керівника школи. Я звертаю Вашу увагу, що мова йде про саме державні заклади освіти. Але керівник такого закладу призначається громадою, яка довіряє такій людині керувати процесом освіти власних дітей, а не державними урядовцями. На мій погляд це справжній крок до самоврядування. Ми часто забуваємо про те, що державні кошти це по суті кошти кожного із нас, сплачені у вигляді податків. Саме цьому витрачання цих коштів за рішенням громади (у тому рахунку на виплати зарплат бюджетників) є природним елементом громадського суспільства, механізмом його впровадження.

- органи з повноваженнями шкільного управління – третя, найбільш довершена форма реалізації шкільного самоврядування. Так, в Ірландії Шкільні керуючі ради (Boards of management) діють у якості органа-посередника між школою та міністерством освіти. Вони відповідають за керівництво школою, особливо за приймання на роботу вчителів та інших співробітників. По суті, за такої форми врядування, відсутня посада директора, керівництво здійснюється колегіально.

Таким чином я знову хочу повернути вас до питання розширення повноважень громадськості в управлінні школою. У цьому зараз складається основна концепція реформування системи середньої освіти в Україні. Школа повинна перебудувати власні управлінські процеси під потреби своїх споживачів. Безумовно, така ініціатива буде потребувати змін на законодавчому рівні, бо чинне законодавство підтримує лише існуючу структуру та не допускає до будь якого управління державною установою громадські об’єднання. Але світова практика говорить про те, що перехід до такого управління є єдиним вірним вектором розвитку закладів середньої освіти, який значно підвищує їх ефективність.