Оксана Забужко: «Диктатури в Україні ніколи не було»
До п’ятої річниці Революції гідності «ХН» поговорила з письменницею, публіцисткою та філософом Оксаною Забужко про досягнення та розчарування постреволюційної країни, культурні маркери та суспільні загрози наступних виборів.
«Країна почала подорожувати»
– Пані Оксано, від Революції гідності минуло 5 років. Якою, на вашу думку, була головна зміна в українському суспільстві?
– Кількома словами, у форматі «Твіттера», на це питання можна відповісти лише анекдотом. Знаходять у Карпатах криївку повстанську, там сидить старий дід, який із того самого 1950 року не піднімався на поверхню. Він питає: «Які там новини, хлопці?». Ті кажуть: «Та війна з москалями». – «О, то діло добре, і що, де там наші, де воюємо?». – «Біля Авдіївки!» – «А це де?», – питає дід. – «На Донбасі». – «О, то ми далеко просунулись!».
Цей анекдот треба пояснювати?
– То ми далеко просунулись?
– Ми дуже далеко просунулись за ці п’ять років. Попередні 20 років з гаком нашої незалежності Росія вела війну проти нас, а ми цього навіть не бачили. Зараз ми маємо суспільство, яке дуже подорослішало.
– Що стало головним розчаруванням?
– Слухайте, яке розчарування?! Я в 2014 році готова була до смерті. Від 2014 року кожен божий день – як дарунок, яке може бути розчарування! Розчарування може бути у людей, які досі слабо розуміють, де ми були і що з нами відбувається сьогодні. Це все – із категорії неможливого, із категорії «Бог зберіг».
Ще Михайло Грушевський говорив, що сучасники дуже погано розуміють масштаб тих подій, під час яких вони живуть, які випадають їм на долю. Життя наше коротке, ми на цьому світі плюс-мінус 70 років, ми думаємо про те, що сьогодні треба купити дитині молока, щось відремонтувати, щось поправити – про те, що церква називає «трудами житейського попеченія». Ми постійно зайняті трудами того самого житейського попеченія і не завжди дивимось на ситуацію з умовного дрона і не бачимо себе в просторі й часі. Якщо розуміти, де ми були в 2014 році, то про якісь розчарування казати – Бога гнівити. Я жива, здорова, сповнена планів і можливостей, раніше закритих, і це реальне чудо.
– Що саме створює для вас таке відчуття?
– У мене є свої маркери – вони не входять до стандартного політичного дискурсу, яким послуговуються медіа. Ця система мене рідко підводить. Про нинішні позитивні зміни свідчать два маркери: один – загальноукраїнський, інший – локально харківський. Загальноукраїнський полягає в тому, що перед війною, у 2013 році, до цього самого богоспасаємого Харкова я їздила «Інтерсіті», у вагоні було максимум десятеро пасажирів. Так було по всіх напрямках – поїзди по Україні ходили напівпорожні, люди сиділи на дупі рівненько. Зараз поїзд на Харків курсує туди-назад так, що не встигають у ньому прибирати, вагони переповнені, місця треба бронювати наперед. Люди їздять, люди подорожують, а це значить колосальну штуку – приведення в рух. Уся ця динаміка – це як градусник, вставлений під пахву, що показує реальну температуру. І можна казати «Нічєго нє мєняєтся» — ні, рєбята. Раніше кожен сидів під своїм кущем, і йому місцеві медіа створювали картинку: на Донбасі могли розповісти, що десь там страшні бандерівці, і що «Донбас всєх корміт». А на Галичині говорили, що на Донбасі всі хочуть в Росію.
Країна почала подорожувати, люди знялися з місця, а це означає зв’язки, це означає бізнеси – люди їздять у справах. З’явилась така річ, як свій локальний туризм. Цього не було взагалі як явища.
«Коли люди інтенсивно живуть, їм читати ніколи»
– А який локальний маркер?
– О, Харків став справжнім відкриттям у позатому році. У мене був виступ у Харківській філармонії, презентація нової книжки. Перед війною, десь у 2012 році, я була в Харкові, теж у філармонії, і прекрасно її пам’ятаю з рипучим дерев’яним паркетом. І от в 2017-му я виходжу на Римарську і виявляється, що це саме місце забрано парканчиком і стрілка веде кудись. Я шукаю, де ж та філармонія – і чудо! – виходжу на новий органний зал! За цей час непомітно була збудована нова філармонія! Щелепа мені відпала. Ніякої інформації в загальноукраїнських новинах про це не було. Культурне будівництво – це серйозний показник. Щоб ви розуміли: в Києві останнє театральне приміщення було закінчене в 1931 році. І це був навіть не театр, а Будинок культури шкіряників, просто там була хороша акустика. Зараз там – Оперний театр для дітей та юнацтва. За всі роки «совєтской власті» в столиці УСРС не було збудовано жодного театру! Це була така колоніальна політика. Перший театр з того часу, Театр на Подолі, побудований вашим харківським архітектором Дроздовим. Вперше від Розстріляного Відродження в Києві спеціально побудовано театр. Це багато про що говорить. Нові театри, музеї, філармонії – це те, чим за всі роки «совєтской власті» ми були катастрофічно обділені.
– Будівля Театру на Подолі, до речі, зазнала чималої критики. Чому так сталося, як гадаєте?
– Люди не звикли. Три покоління виросло з усвідомленням, що театр – це щось таке, збудоване у XVIII сторіччі. Після того просто нічого не було! Як виглядає будівля сучасного театру, а не Палацу з’їздів, що це таке – ніхто не знав. Це – інвестиція в майбутнє, яка свідчить про те, що в цьому місті, у цій країні є життя.
– Культурне життя українців стало активнішим за п’ять років?
– Люди кудись ходять, спілкуються – це модель античного полісу. Зародки того, що називається громадянське суспільство. Бо є обов’язкове – поїв, поспав, попрацював. А це вже – людське, це – від цивілізації, це дає відчуття гідності й людяності.
– А літератури це стосується? Чи може література слугувати маркером? Чи стали люди більше читати?
– З літературою – дещо інше. Коли люди інтенсивно живуть, їм читати ніколи. З’явилася затребуваність не лише на літературу як спосіб заповнення часу, а на якісь спеціальні речі. Зріс інтерес до своєї спадщини. Крім того, з’явилось багато перекладної нон-фікшн-літератури, коучингової літератури, яка дуже популярна на Заході. Книжковий асортимент дуже зріс.
– Якщо повернутися до наших загроз та сподівань: ми зараз входимо в черговий виборчий цикл.
– Ой, не лякайте.
– Так от, є певні побоювання, що ми можемо повернутися до часів диктатури Януковича, що знову буде така реставрація режиму.
– Ніякої диктатури в Україні ніколи не було. Янукович теж не був диктатором, Янукович був московською лялькою, яку хотіли причесати під українського Лукашенка. Як у Білорусі, що отримала репутацію країни останньої диктатури в Європі, у порівнянні з якою Путін у своєму гніздечку деякий час виглядав лібералом і красавцем. Тому давайте не будемо Януковича заднім числом висвячувати диктатором – він був і залишився завгаром. Сценарій не пройшов – української диктатури в Україні ніколи не було. У нас її немає в політичному геномі. У нас є швидше ризик анархії. А от те, що ці вибори можуть бути для Кремля останньою війною, – це серйозне побоювання. У нас кожні вибори в цьому столітті – це були «показатєльні виступи» кремлівського режиму. Цього разу, сподіваюся, українські державці й суспільство проявлять зрілість. А це вже від нас усіх залежить – пояснювати, що війна йде не тільки на Сході, не тільки під Авдіївкою. Важко навіть уявити, які провокації будуть – потрібно бути готовими.
– А як ви вважаєте, суспільство вже навчилося протистояти інформаційній агресії?
– Важко сказати. Говорити, що ми молодці і вже не піддамося, – це тикати пальцем в небо. Звісно, дай Боже, але ще треба займатись інформаційною гігієною.
