«Мінські угоди» потрібно привести у відповідність з нормами міжнародного права

Ухвалений Верховною Радою, але ще не підписаний Президентом Закон України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях» ставить під великий сумнів подальшу реалізацію Мінських домовленостей усіма їхніми учасниками.

Зокрема – самою Україною, яка на законодавчому рівні визнала непідконтрольні території Луганської і Донецької областей як тимчасово окуповані, в межах яких збройні формування Російської Федерації та окупаційна адміністрація Російської Федерації встановили та здійснюють загальний ефективний контроль. Відтепер забезпечення захисту прав цивільного населення та створення необхідних умов для його життєдіяльності покладається на країну-агресора у відповідності до норм міжнародного законодавства, а особи, які залучені до участі в окупаційній адміністрації Російської Федерації, нестимуть кримінальну відповідальність. Отже, цілком зрозуміло, чому оприлюднений текст законопроекту до другого читання не має посилань на Мінські домовленості.

У зв’язку з ухваленням закону в офіційному дискурсі Банкової не йдеться про відхід чи відмову від Мінських домовленостей. Проте Парламентська асамблея Ради Європи вже ухвалила резолюцію №2168, в якій закликала Україну переглянути даний закон, «щоб він ґрунтувався на Мінських угодах і повністю гарантував соціальний захист та виконання основних гуманітарних потреб цивільного населення на тимчасово окупованих територіях Донецької і Луганської областей».

Наочною сьогодні є не лише криза цього процесу, але й його затримана дія у часі, яка «заморожує» відновлення суверенітету на окупованому Донбасі.

Ці висновки підтверджує аналіз хронології роботи Нормандського формату з початку його створення і по сьогоднішній день (див. табл. 1). Спираючись на відкриті джерела, ми сформували перелік усіх форматів взаємодій перших осіб-учасників Нормандського процесу і їхніх радників за увесь період їхньої роботи (без урахування засідань Тристоронньої контактної групи).  Аналіз отриманих даних свідчить про наявність двох тенденцій.

Таблиця 1

Хронологія роботи «нормандського формату»: представники і результати

Перша тенденція полягає у тому, що сторони Нормандського формату перейшли від очних переговорів на рівні перших осіб держав (5 переговорів протягом 2014-2016 рр.)  здебільшого до комунікації у телефонному форматі і на рівні радників (жодних очних переговорів перших осіб протягом 2017 року). Це може свідчити про втрату значущості цього питання у сприйнятті усіх учасників переговорного процесу, «вичерпаність» Мінську та уникнення відповідальності щодо наслідків ухвалених рішень.

Друга тенденція пов’язана з аналізом результативності роботи Нормандського формату, в якому спостерігається тяжіння до стагнації. Якщо протягом 2014-2015 рр. учасниками Нормандського формату були напрацьовані і узгоджені угоди «Мінськ-1» і «Мінськ-2», то протягом 2016-2017 рр. сторонам так і не вдалось результативно просунутись у формуванні «дорожньої карти» Мінських домовленостей. До здобутків останнього року варто віднести обмін полоненими, який у супереч мінським домовленостям не був проведений за формулою «всіх на всіх». Це і свідчення дипломатичної неспроможності української сторони у переговорному процесі, і індикатор дипломатичної кризи Нормандського формату в цілому.

Зазначені тенденції свідчать про те, що Нормандський формат став «процесом заради процесу», аніж дієвою дипломатичною стратегією на міжнародному рівні. В чому причини такого стану речей? Очевидно, що це зумовлено не лише програшним для України змістом цих домовленостей або слабкістю української дипломатії. Ключова причина такого стану речей, на нашу думку, – юридично хибна стратегія дій української влади щодо створення прецеденту під назвою «Мінськ».

Річ у тім, що правова природа Мінських домовленостей на сьогодні не визначена з точки зору українського законодавства. Не дивлячись на те, що Рада Безпеки ООН Резолюцією №2202 від 17.02.2015 року схвалила «Комплекс заходів щодо виконання Мінських домовленостей» і закликала всі сторони забезпечити його повне виконання, Мінські угоди так і не були інтегровані у систему українського законодавства. За процедурою прийняття, форматом підписання і способом легітимації (вірніше його відсутності) вони не відповідають вимогам Закону України «Про міжнародні договори».

Цікаво те, що у юридичній площині тези і звіти про виконання Україною Мінських домовленостей є маніпулятивними, оскільки сама Україна не визначила для себе обов’язковість цих “угод” за відсутності їхньої ратифікації Верховною Радою України. Отже, станом на сьогоднішній день Мінські угоди є не більше, ніж різновидом політичних домовленостей та не мають юридичної сили в українській правовій системі. Те, що такий крок є свідомим з боку головних суб’єктів переговорного процесу – очевидно, адже відсутність юридичної сили обумовлює відсутність юридичної відповідальності на найвищому державному рівні.

На яких правових засадах мав би базуватись переговорний процес? Звісно, що на користуванні тими правовими конструктами, які регулюють правовідносини двох держав у різних сферах життєдіяльності. Одним із них є Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, який досі є чинним.

Варто зазначити, що обидві держави відповідно до положень Статуту ООН і зобов'язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі визнали, що поважають  територіальну  цілісність  одна  одної  і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів (стаття 2). Претензії щодо порушення існуючих кордонів є порушенням статуту ООН, Рада Безпеки якого має широкі повноваження аж до вживання термінових військових заходів. Проте такий розвиток подій за нормами міжнародного права Україна не використала.

Отже, розвиток «Мінських подій» не за форматом міжнародного права і норм статуту ООН ще з 2014 року викликає чимало питань. Дивно, те, що українські високопосадовці уникають спроб активізації і легітимації мінського формату вже два роки поспіль. Наразі ж потрібно не гаяти час, а робити відповідні кроки – приводити «Мінські угоди» у відповідність з нормами міжнародного права. Звісно, якщо наша влада хоче зберегти підтримку міжнародних організацій у вирішенні збройного конфлікту на Донбасі…