Міністерство "не на часі"
Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб (далі - Міністерство) з’явилось в Україні 20 квітня 2016 року . Таке рішення Уряд ухвалив через два роки (!) від анексії Криму і початку російської агресії на сході України, реорганізувавши шляхом злиття Державну службу з питань Автономної Республіки Крим та міста Севастополя і Державне агентство з питань відновлення Донбасу.
Тривала відсутність єдиного центру і стратегічного бачення вирішення актуальних проблем ускладнювали взаємодію міністерств і регіональних міжвідомчих штабів при органах Державної служби України з надзвичайних ситуацій, які опікувались питаннями соціального захисту переселенців. Утворення центрального органу, який би формував єдину державну політику у цьому напрямі, стало більше ніж запізнілим. Зазначимо, що найбільша кількість внутрішньо переміщених осіб була зафіксована в Україні якраз на момент появи профільного міністерства у травні 2016 року (за даними Міністерства соціальної політики - 1 780 946 осіб). З того ж часу кількість переселенців має тенденцію до зменшення у зв’язку з поверненням громадян на підконтрольні Україні території (станом на 15 січня 2018 року обліковано 1 492 247 внутрішньо переміщених осіб). І якщо проблема всебічної підтримки переселенців (забезпечення житлом, гарантоване працевлаштування, гідний рівень заробітних плат), яку держава не може забезпечити, все ще стоїть дуже гостро, то механізми соціального захисту ВПО вже відпрацьовані і не стоять сьогодні на порядку денному.
Повернемось до іншої частини назви даного міністерства. З квітня 2016 року і по теперішній час 105 посадових осіб (!) новоствореного міністерства мали і мають «забезпечувати формування та реалізацію державної політики з питань Автономної Республіки Крим і міста Севастополя (далі - тимчасово окупована територія України) та окремих територій Донецької та Луганської областей, де органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження». Саме таким чином визначено головну мету діяльності міністерства у відповідному Положенні. Це формулювання чітко визначає АРК тимчасово окупованою територією, а захоплені Донецьку і Луганську області – фактично зоною внутрішнього конфлікту, де органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження. Саме таке визначення ситуації на сході країни стало основою формування державної політики, незважаючи на наявність низки правових актів, які вже на той час визнавали РФ країною-агресором.
18 січня 2018 року ВРУ було ухвалено закон «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях». Процедура підписання закону наразі затягується через внесення проекту постанови №7163-П, але нема сумнівів, що він набуде чинності в установленому порядку вже в лютому. Цікаво те, що в цьому законі нема жодної згадки про вищезазначене Міністерство.
З одного боку, це пояснюється тим, що відносно реальних результатів роботи міністерства наразі виникає чимало питань. Приміром, тематичний блок «Інформація для внутрішньо переміщених осіб» на офіційному сайті міністерства містить всього два інформаційних блоки – посилання на нормативно-правові акти і перелік громадських організацій, які опікуються питаннями ВПО. До того ж, на сайті відсутня інформація щодо звітності міністерства та його структурних підрозділів за 2017 рік, щодо фінансових ресурсів цього органу, структури та обсягу бюджетних коштів, планів проведення та порядку денного відкритих засідань. Все це ставить під велике питання прозорість, підзвітність і, найголовніше, дієвість роботи цього центрального органу виконавчої влади.
З іншого боку, відсутність згадки про міністерство у законі пояснюється тим, що цей закон кардинальним чином змінив вектор державної політики з питань тимчасово окупованих територій. Відтепер це міністерство стає як би «не на часі». Що ж на нього чекає: тотальне переформовування або ліквідація? Зупинимось на цьому докладніше.
По-перше, основними завданнями міністерства визначено забезпечення формування і реалізації державної політики щодо сприяння реалізації прав і свобод громадян України, які проживають на тимчасово окупованій території України та на окремих територіях Донецької та Луганської областей, де органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження. У цей же час, стаття 7 нового Закону покладає відповідальність за забезпечення захисту прав цивільного населення та створення необхідних умов для його життєдіяльності на окупованій території на Російську Федерацію як державу-окупанта згідно з нормами міжнародного права. До того ж, абзац 6 статті 6 того ж закону повністю позбавляє Україну відповідальності за незаконні дії та рішення Російської Федерації на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях. Таким чином, відповідні напрямки реалізації державної політики міністерства деактуалізуються.
По-друге, ще одним завданням міністерства визначено забезпечення формування і реалізації державної політики щодо розбудови миру, відновлення та розвитку Донецької та Луганської областей. Закон же передбачає забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях шляхом звільнення тимчасово окупованих територій у Донецькій та Луганській областях за допомогою використання сил і засобів Збройних Сил України (статті 4 і 8 відповідно). Отже, і це завдання міністерства не узгоджується з методологією нового закону.
Ще з 2016 року на міністерство покладено завдання проводити моніторинг дотримання норм міжнародного гуманітарного права та вживати заходів реагування на факти їх порушення, а також моніторити стан дотримання прав і свобод людини і громадянина на окремих територіях Донецької та Луганської областей, де органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та тимчасово окупованій території України (завдання №4 і 27 відповідно).
У той же час, новий закон передбачає утворення Кабміном міжвідомчого координаційного органу з метою узагальнення правової позиції держави у питанні відсічі і стримуванні збройної агресії Російської Федерації та підготовки консолідованої претензії України до Російської Федерації щодо реалізації її міжнародно-правової відповідальності за збройну агресію проти України.
Таке рішення видається дивним, оскільки профільним міністерством, яке відповідає за реалізацію державної правової політики, є Міністерство юстиції, що разом із Міністерством закордонних справ має виконувати завдання, покладене новим законом на майбутній міжвідомчий координаційний орган.
Це свідчить про свідому стратегію авторів закону у сприянні уникненню відповідальності керівниками трьох міністерств, які, напевно, просто невзмозі якісно виконати покладені на них завдання. Останній висновок доводить і той факт, що для підготовки судових позовів у міжнародні судові інстанції Мінюст і МЗС активно залучають закордонних юристів за рахунок державного бюджету України.
Цілком ймовірно, що найближчим часом Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб, створене у фарватері Мінських домовленостей, буде ліквідовано. Реальна ж державна політика з питань тимчасово окупованих територій, як бачимо, поки що зосереджена на формах (створенні нових, реорганізації і ліквідації органів), а не на змістові (розробці комплексної стратегії відновлення і збереження державного суверенітету на Донбасі).
