Олег Покальчук: «Путін ліквідував розрив між заходом та сходом»
Відомий соціальний психолог Олег Покальчук розповів, як впливає на українців путінська пропаганда, чому не варто лікувати посттравматичний синдром у всіх учасників бойових дій і як схід та захід познайомилися завдяки війні.
Те, що ми чуємо по телевізору, не так сильно впливає на наші настрої – упевнений Олег Покальчук. На його погляд, вплив кремлівської пропаганди на думки суспільства перебільшено, а скарги на життя – частина українського національного характеру. Про ці та інші аспекти гібридної війни «ХН» поговорила з експертом під час Львівського безпекового форуму.
«За роки війни ми подорослішали»
– Пане Олеже, років зо два тому ви писали у блозі, що українці зараз перебувають у стані зніяковілості, страху. Як змінилися суспільні настрої з того часу?
– Зміни суспільних настроїв науково можна прораховувати тоді, коли ми знаємо точну кількість населення – тобто коли було проведено перепис. Цих даних немає, тому всі наші результати і припущення мають спекулятивний характер: навіть соціологи кажуть, що їхні вибірки умовно репрезентативні. Тому мої висновки стосуються скоріше не соціології, а психології.
На мою думку, в українському національному характері схильність до озвучення мінорних настроїв, це зовсім не означає, що люди справді так себе почувають і дійсно в поганому стані. Нарікання і плачі – просто типовий спосіб соціального захисту перед усіма окупантами, які були в Україні. Закопали на три метра в землю їжу, ворог приходить – а в нас нічого немає. Це спосіб виживання, який історично склався. Його не треба сприймати серйозно. Якщо німець буде так нарікати, це значить, що в нього дійсно вже нічого немає, повний капєц. А в нас – ні, у нас зростає кількість куплених дорогих машин, споживання зростає, незважаючи на збільшення цін, але всі кажуть, що вони вмирають і пропадають. Треба робити поправку.
– Такі мінорні настрої характерні для усіх вікових груп?
– Люди, які виросли в незалежній Україні, живуть у зовсім іншій соціальній реальності, у якій немає рефлексії, туги за минулим. Їхня реальність більш європейська, їхній спосіб комунікації більш сучасний і досить далекий від класичної української ментальності й від московської пропаганди Тому вони не вразливі для пропаганди, яка в основному орієнтована на дорослий електорат 50+. Ці люди дійсно звикли нарікати. Крім того, людям похилого віку дійсно економічно і психологічно погано, у похилому віці нікому нічого особливо не подобається.
– Колись до війни між західними та східними регіонами України був певний ментальний розрив – це показували дослідження. Зараз він залишився?
– Путін ліквідував розрив між заходом і сходом. Ми усі стали інакшими. За роки війни ми всі подорослішали. Ми платимо реальну жертву, тому результат цієї жертви стає дійсно вагомим. Ми усі втратили когось із близьких і розуміємо, що можемо втратити і далі – це змушує бути відповідальними усіх без винятку. Я особисто маю багато патріотично налаштованих друзів на сході, які, як на мою думку, значно більші націоналісти, ніж галичани.
– Це – зміни останніх років?
– Та ні, такі люди завжди були, ми просто про них не знали. У нас був штучний розподіл, інформаційний. Війна познайомила українців одне з одним. Усі ми тепер знаємо, де Краматорськ, де Слов’янськ. Хто раніше знав, де воно там усе знаходиться? Біда зблизила людей. Є цікавий інтерактивний обмін у сприйнятті світу. Східняки вчать нас бути більш твердими і непоступливими – це є у них в характері. А захід як носій проєвропейської культури показує, як цю твердість запровадити у сучасний світ.
«Ми переоцінюємо «Фейсбук»
– Ви згадали телевізійну пропаганду – вона впливає на суспільні настрої? Чи варто нам боятися цього впливу?
– Пропаганда має характер відволікаючої інформації й публічного прикриття для реальної інформаційної операції. І ми всі хором кидаємося на Соловйова, на Перший канал, обговорюємо ці ток-шоу. Але в той самий час нам розказують, що «ми же братья», і включається ця балалайка російська під самовар з горілкою, що давайте дружити – розумієте, така дуже розшарована система інформаційного впливу, метою якої є зміна поведінки. Такі інформаційні операції проводяться в Україні, але не на все населення, а на певні групи, достатньо вузькі. Ідея про те, що можна зазомбувати цілий народ, – це міф. Але, звичайно, це страшилка для наших політиків, це втягування в перегони інформаційних озброєнь, можливість накопичити кошти на державних інформаційних ресурсах. Воно як би і не шкодить, але особливо ні на що не впливає.
– В Україні теж з’являються власні пропагандистські кампанії – так би мовити, для внутрішнього споживача. Наприклад, таке явище в інформаційних війнах, як «порохоботи» – відомі блогери, лідери думок, які мають зарплату від Адміністрації Президента за схвальні відгуки про політику Порошенка. Таким чином президент зміцнює авторитет, як ви вважаєте?
– Воно і не шкодить, і не впливає. Ми дуже сильно переоцінюємо «Фейсбук», вважаючи цю віртуальну реальність такою, що впливає на реальність справжню. Рішення під впливом інформаційних постів часто приймаються зовсім не такі, як показують коментарі в «Фейсбуці». «Порохоботи» – це звичайний тип інформаційного лобіювання, ніякого українського ноу-хау в цьому немає. Більше того, вони особливо й не ховаються. Не треба всерйоз їх сприймати. Більшість із них – ніякі не лідери громадської дімки, вони лідери певних фейсбучних сегментів, половина з цих аккаунтів – штучні, віртуальні істоти. Тож давайте не вірити в мультики всерйоз!
– Наостанок не можу не спитати про суспільну думку щодо військових, які повертаються додому з зони АТО. Останнім часом ми часто чуємо про посттравматичний синдром, який розвивається в учасників бойових дій. Як правильно допомогти людям повернутися в суспільство?
– Є певна культурологічна помилка. Дуже часто журналісти говорять про посттравматичний стресовий розлад як про обов’язкову травму, яку мають усі учасники бойових дій. Але насправді світова статистика нам показує: лише 17–20 % учасників бойових дій страждають на нього. І виявляється він не раніше, ніж через півроку після повернення із зони бойових дій. Є 4 чи 5 видів невротичних розладів, більша частина яких – це просто посилення тих станів, які в людини були до війни. Ну от бухала людина до війни, пішла в АТО – перестала, повернулась – знову квасить. І всі думають: ага, це тому, що він був на війні. Але насправді ці конфлікти психологічні, вони створювалися і до війни. Тому вважаю, що в адаптації учасників бойових дій більша роль має бути не у медиків чи психологів, а у соціальних працівників. Людина, що повертається з війни, сподівається знайти соціум кращим, ніж він був. Він лишається тим самим, але людина сприймає його як гірший. Це звичайний світовий досвід, таке саме було за часів в’єтнамської війни, яку я вивчав, і різних інших світових воєн.
– Тобто ми для реабілітації можемо просто користуватися напрацюваннями тих же американських психологів і соціологів?
– Не зовсім, є поправки. Наркоманія, яка виникла за часів в’єтнамської війни, у нас заміняється алкоголізмом і не в такій мірі. У нас рівень конфліктності й агресивності в суспільстві вищий – він був таким іще до війни. Війна його підвищила, агресивність стимулюється. Війна підсилює всі суспільні тенденції – і хороші, і погані.