Найшвидший піаніст світу Любомир Мельник: «Критики досі не визнають мене, бо я українець»
Композитор і піаніст Любомир Мельник народився в родині українських емігрантів в Мюнхені, навчався в Канаді, шукав натхнення в Парижі та безлічі інших місць у різних кутках земного шару. Маестро вважають одним із винахідників continuous music, або «безперервної музики» – техніки надшвидкої гри на фортепіано. Рекорд, який він установив у 1985 році, – 19,5 нот за секунду кожною рукою одночасно – досі ніхто не зміг перевершити.
Про піаніста-віртуоза пишуть відомі світові ЗМІ, його талантом захоплюється популярний німецький композитор Нільс Фрам, з яким вони підписані на одному лейблі. Неспішні та мелодійні композиції маестро в значній мірі визначили звучання як самого Нільса Фрама, так і багатьох інших європейських зірок неокласики – Олафура Арнальдса, Пітера Бродеріка тощо.
Уперше Любомир Мельник виступив у Харкові минулої осені в рамках світового туру на честь 70-річного ювілею. Додатковий концерт маестро відбувся 4 березня. «ХН» поговорила з Любомиром Мельником про скрутні часи в Парижі, покоління хіпі, вдосконалення себе, еволюцію музики та довгий шлях до успіху.
«Гра на піаніно – те саме, що й бойові мистецтва»
Пане Любомире, у 70-х ви переїхали з Канади до Парижа. Поки не влаштувалися на роботу в Паризьку оперу, вам доводилося навіть голодувати. Навіщо переїхали до Франції і як почалася ваша кар’єра музиканта?
– Я переїхав до Парижа, як і багато художників – щоб знайти життя. Моя генерація – хіпі – жили, щоб знайти красу в житті. Це було набагато важливіше, ніж усе інше. Мені було дуже тяжко в Канаді, я ніколи не відчував там себе вдома. Займатися сreative arts для мене завжди було краще в Європі. Тоді все було інакше – люди не робили щось, щоб спланувати кар’єру. Я взагалі не мав грошей. Каролін Карлсон (танцівниця, яка попросила Любомира Мельника акомпанувати для її майстер-класів – прим. «ХН») – унікальна людина, фізично й духовно. Кожну лекцію я грав нову музику, яку ніхто раніше не чув. Це були чудові часи.
– В інтерв’ю ви зазначали, що на початку кар’єри захоплювалися грою на ситарі індійського музиканта Раві Шанкара. Яким чином він вплинув на формування вашої власної техніки?
– Було багато важливих людей, які допомогли знайти цю музику. Такі люди, як Раві Шанкар й джазовий гітарист Джон Маклафін, мали дуже багато впливу. Я розумів, що піаніст не може грати тільки класичні твори, навіть якщо вони прекрасні, що треба йти далі. У той період для мене також була важлива рок-музика через неймовірних гітаристів-віртуозів – таких, як Джимі Гендрікс. Коли він грав, різниці між його тілом та гітарою взагалі не було. Його пальці рухалися з тою швидкістю, із якою він думав, – а це було дуже швидко. Ті музиканти показали мені, що може робити піаніст.
– Ваш перший альбом «KMH: Piano Music in the Continuous Mode» вийшов у 1978 році. Як, на ваш погляд, змінилася музика з тих часів і як змінилися ви самі?
– Спочатку я не міг грати так, як тепер. По-перше, техніка стала делікатнішою, тепер я можу робити речі, які не вмів 20 років тому. Ніхто інший не може їх робити (сміється). По-друге, я почав додавати до творів мелодію. Я думаю, що мелодія співає до людської душі. На перших двох альбомах 90 % творів були без мелодії, а тепер навпаки – 10–20 % є без неї, решта її має.
– Світовий рекорд швидкості гри, який ви встановили ще в 1985 році, досі ніхто не перевершив. У чому секрет?
– Ніхто на світі ніколи не грав скоріше, ніж я. Всі інші піаністи навіть не можуть близько підійти до моєї швидкості. Я граю більше 19 нот за секунду, а їхній ліміт – 14 нот. Це не спорт, де хтось бігає на одну соту секунди швидше за іншого. Коли вони на півдороги, я вже закінчив. Я вже п’ю каву, а вони ще бігають. Це як Rover та Ferrari. Їм шалено бракує техніки. Для мене гра на піаніно – те саме, що й бойові мистецтва. Як кунгфу чи тай-чі – не лише техніка, але й саме тіло, сама душа, – людина потроху вчиться та змінюється. Я дуже хочу відкрити школу в Україні або десь в Європі, щоб допомагати дітям 7–8 років і старше, бо бачу, що вони взагалі не вчать техніки. Грати гами – (наспівує) «та-да-да-да» та «пам-пам-пам-пам» – це лише малесенький крок до техніки, але загалом це величезна дорога.
– Вашим талантом захоплюється відомий німецький композитор-мінімаліст Нільс Фрам, ви грали з ним наживо. Як ви познайомились і що об’єднує вас?
– Ми тільки раз грали разом. Я його музику не слухаю (сміється).
«Якби мене звали Людвиг Бернштайн, я був би мультимільйонером»
– Критики довго не визнавали вашу гру, успіх прийшов до вас у досить поважному віці. Чому так сталося?
– Критики досі не визнають мене, бо я українець. Якби я був німець, француз, англієць, американець чи китаєць, усі би сказали: «Який піаніст прийшов від неба до світу». Якби мене звали Людвиг Вальберг або Людвиг Бернштайн, я був би мультимільйонером, газети хвалили би мене без перестану. Але я українець і навіть тепер, коли я трохи маю кар’єру, вони слова не говорять (насправді про Мельника пишуть чисельні світові ЗМІ – The Guardian, The Telegraph, BBC, тощо – прим. «ХН»). Утім, я не єдиний українець, хто робить чудо, нас багато і ми дуже здібні. Я сумую за себе, але я не такий важливий, тому що є інші українці, які роблять неймовірні речі й яких має знати цілий світ.
– Як пересічні європейці реагують на події, що відбуваються в Україні протягом останніх років – анексію Криму та неоголошену війну з Росією? Чи їм взагалі нема ніякого діла?
– Взагалі немає ніякого діла. Росія нападає на Україну і ніхто не боронить нас. Європейські та американські ЗМІ нічого про це не пишуть, навпаки, вони дуже часто формулюють свої слова так, ніби Путін сам написав їх. Європа та Сполучені Штати могли би за шість годин закінчити цю війну – замкнути всі європейські та американські банки для росіян. Сказати – всі росіяни мусять йти назад до Росії. Але вони танцюють та співають нам пісні «Ми ваші товариші», а самі підтримують Путіна. Я дуже злий на світ, що він до моєї країни так погано ставиться, й не можу винести цю брехню. Ми мусимо битися самі, бо ніхто нам не допоможе.
– Ви ніколи не жили в Україні, але добре розмовляєте українською. Як вам це вдається?
– Ми вдома говоримо українською. Я дедалі частіше буваю в Україні. Я як циган живу то тут, то там. Де зараз, то секрет (посміхається). Але на цьому боці океану.
– Ви застали епоху хіпі та самі були її частиною. Яке враження на вас справляє сучасна молодь та її цінності? Чи не здається вам, що у ХХI столітті мир і любов більше не в тренді?
– Молодь тепер є навіть кращою, ніж тоді – більш серйозна та знайома з реальним життям. Ми, хіпі generation, навіть близько не могли підійти до того, щоб зробите те, про що думали: наприклад, щоб люди перестали нападати один на одного. Але сучасна молодь краще розуміє світ, має дуже гарний дух. Вони, можливо, з одного боку not as extreme, як хіпі були, але з іншого, я думаю, можуть зробити реальні зміни в світі.
