Ігор «Піаніст» Михайлишин: «До Іловайська ми не розуміли, хто з нами воює»
Про пригоди цього 27-річного хлопця можна писати роман. Ігор Михайлишин з позивним «Піаніст», юрист за освітою, піаніст Майдану, боєць батальйону «Донбас», гранатометник і військовополонений, а зараз іще й студент консерваторії та письменник, привіз до Харкова збірку творів авторів-ветеранів «Слово про війну» і розповів про подальші плани «ХН».
У 2014-му був батальйон «Донбас», гранатометний розрахунок, Іловайськ і 120 днів полону. Потім – визволення, демобілізація, вступ до Київського інституту музики та письменництво. Але спочатку 23-річний юрист-випускник приїхав до Києва на Майдан.
«Грали, аж поки метро не відкриється»
– Ігоре, чому ви поїхали тоді до Києва?
– Я в 2013 році закінчив Чернівецький університет, отримав диплом юриста. Мій батько – адвокат, я планував помічником до нього влаштуватися, зв’язати життя з юриспруденцією. Але почалися події на Майдані, мій менший брат, що тоді навчався у коледжі, поїхав першим, а я вже слідом за ним.
– І як ви знайшли там піаніно?
– Хлопці розмалювали інструмент і принесли його під кордон «Беркуту». Є відома фотографія про це. А потім це піаніно залишили на Майдані – воно з’являлося то в одному місці, то в іншому, десь у десяти місцях. Усі бажаючі могли пограти, навіть черги вистроювались. І мені захотілося зіграти. Я грав Баха, Токату і фуру ре-мінор, але не дуже вийшло: був мороз, руки були зажаті.
Часто ми збиралися біля піаніно о 10–11 ночі і грали, аж поки метро не відкриється, усю ніч. Перехожі зупинялися, слухали – хто 10 хвилин, а хто й годину міг простояти. Бувало, гроші пропонували за гру, але ми не брали.
– Після Майдану ви пішли добровольцем в зону АТО. Чому саме до батальйону «Донбас»?
– Після президентських виборів було дуже багато батальйонів. Майже кожен політик в Україні хотів зробити собі маленьку армію. У Тимошенко був «Рух опору», у Ляшка – «Україна» і так далі. Вибір був дуже великий, але я зупинився на «Донбасі», бо в них уже була якась історія. Був бій під Карлівкою, де загинуло багато хлопців. Плюс до того у них був тренувальний табір під Києвом.
– Важко було? Адже ви не служили в армії, так?
– Я б не сказав. Мені там все подобалось. Були якісь важкі моменти на тренуваннях, але чогось такого надто важкого не було. Це було середовище вмотивованих людей, ми один одного підживлювали цим.
– Чому ви обрали спеціальність гранатометника?
– Так випадково вийшло. До нас у намет переселився мій майбутній командир, йому доручили створити гранатометний взвод. І майже половина намету пішла до нього. Я навіть не уявляв у цивільному житті, що буду колись із гранатомета стріляти.
«Били, з пістолетів травматичних стріляли, імітували розстріли»
– А як вас у полон взяли? Пам’ятаєте саме той момент, коли зрозуміли – все, треба здаватись?
– Була дуже складна ситуація під Іловайськом. Сили ворога в кілька десятки разів переважали наші, у нас було дуже багато вбитих і поранених. Я не міг відходити – командира мого гранатометного розрахунку і напарника поранило, я просто не хотів їх кидати. Думав так: якщо я так егоїстично вчиню і прорвуся, а вони загинуть, я собі не пробачу. Довелося капітулювати. Потім росіяни відділили окремо «Донбас» від усіх інших батальйонів. Поранених і жінок віддали «Червоному Хресту», а нас, 108 чоловік, забрали в Донецьк.
– Вас у полон брали росіяни чи місцеві ополченці?
– До Іловайська ми не розуміли, хто з нами воює. Коли дізналися, що це – російська регулярна армія – були шоковані. Але коли ми почали контратакувати, зрозуміли, що ворог не такий страшний, як його малюють. Тоді ми набрали полонених і дізналися, що це точно росіяни, регулярна армія.
– Ви питали їх, навіщо вони приїхали і що думають про війну?
– З командирами я не говорив, а рядові казали: «Нам наказали їхати, і ми поїхали». Але вони знали, що вони в Україні, думали, що виконують якусь миротворчу місію.
– Чи застосовували до вас тортури в донецькому полоні?
– Дуже жорстоких тортур не було – руки нам не відрізали і шкіру не знімали. Принаймні, я про це не знаю. Били, із пістолетів травматичних стріляли, імітували розстріли. Більше психологічно давили.
– У полоні була надія повернутися додому, чи ви тоді вважали – це все, далі лише розстріл?
– Командир домовився з російським офіцером, щоб нас не віддавали сепаратистам. Ми вважали, що ті нас точно вб’ють. Той пообіцяв: «Я даю слово російського офіцера, що ми вас не передамо». Але на наступний день виявилось, що це слово нічого не варте. Нас повезли в Донецьк, і ми були налаштовані на те, що нас відразу розстріляють. Перші дні не давали їсти, але коли нарешті дали, ми зрозуміли, що вбивати нас не будуть. Подумали – якісь, можливо, йдуть перемовини.
– А з місцевими жителями ви спілкувалися? Вдалося дізнатися їхні настрої?
– У Донецьку ми нікуди не виходили, постійно в підвалі сиділи. В Іловайську пробули два з половиною місяці, нас водили на роботи – відбудовувати місто. Там різні люди були. За моїми спостереженнями, там половина точно була за нас. Багато було таких випадків: люди намагалися допомогти хлопцям, які на роботу ходили, – телефоном, їжею, одягом. Ми обрізали гілки в центрі, а коли верталися строєм на базу, підійшли мати з дочкою, передали нам великий пакет із їжею, сказали: «Тримайтеся, ми за вас». Але були і такі, що підбігали й кричали: «Дайте мені автомат, я їх розстріляю».
«В Іловайськ повернутись, рояль доремонтувати»
– Була якась цікава історія з піаніно в донецькому полоні?
– Ми працювали на відновленні музичної школи, де стояло піаніно. І я попросився зіграти. Коли почав грати, там деякі вчителі і директорка вийшли мене послухати. Я сказав, що піаніно розлаштоване, я міг би налаштувати. Місяць я налаштовував їм інструменти, які розлаштувалися від звукової хвилі. Так ми з другом один рояль ремонтували, він його вкрив двічі лаком, мав і третій вкрити, але не встиг – нас обміняли. Я йому тепер нагадую, що треба в Іловайськ повернутись, рояль доремонтувати. Були, звісно, вчительки, налаштовані вороже до нас, але вони свою ворожість не виявляли.
– Війна вплинула на ваше рішення стати професійним музикантом?
– Звісно, що вплинула. Саме в полоні я вирішив поміняти вектор життя, зв’язати його з музикою. Так обставини складалися, що я вступив, закінчив перший курс.
– Важко вчитися?
– Я отримую колосальне задоволення. Порівнюю це з юрфаком, де я ледве висиджував пари, а тут із відкритим ротом сиджу й чекаю нових і нових.
– Ким ви себе бачите через п’ять років – письменником, музикантом?
– Життя покаже. П’ять років тому я думав, що буду адвокатом. Тому зараз не хочу загадувати.