Доба вічного "кернесансу". Чому міська влада спотворює наш громадський простір

Коли мистецтво перетворюється на прибутковий бізнес можновладців, ми отримуємо на вулицях нашого міста по суті радянські скульптури та пам’ятники, хоча "совок" розвалився майже 30 років тому. Чому харківські публічні простори своїми "монументами" і досі нагадують Харків 60-х та хто має з цього зиск? 

Сучасна скульптура — це не "штучка" для прикрас

Харківський скульптор Дмитро Ів вважає, що місту треба відходити від класики та робити більш сучасні та сміливіші скульптури. У далекому 2002 році, ще студентом Харківської академії дизайну та мистецтв, він виграв конкурс на встановлення скульптурної композиції закоханих. Це була ледь не перша скульптура, яка викликала резонанс в суспільстві — бо була не схожа на інші. 

“Вся сучасна скульптура на цьому побудована: комусь подобається, а хтось не розуміє взагалі. Чув думку, що мовляв пара стоїть під нахилом у 45 градусів, а цього не може бути. Це говорить про рівень сприйняття людей. Ну не розуміють і не розуміють і добре, таких людей багато. У всьому світі скульптура сучасна ставиться, щоб людина могла подумати, чому і як, а не просто якась штучка для прикраси”, — каже Дмитро Ів.  

Шість скульптур Дмитра стоять у Києві. Багато замовляють з-за кордону. Наразі він веде перемовини з Ватиканом про встановлення своєї роботи. 
 
Чия скульптура буде стояти в Харкові – вирішує одна людина 

Харківський скульптор та народний художник України Сейфаддін Гурбанов підтримує молодшого колегу, від радянщини треба відходити та запрошувати до співпраці молодих митців. Але зробити це досить важко, бо молоді та креативні не вміють “домовлятися”. А рада художників та скульпторів, яка раніше проводила конкурси та визначала переможців проекту, наразі фактично не існує. Остаточне рішення про те, чия робота буде прикрашати місто — за мером Харкова.

"Раніше навіть елементарий пам’ятник загиблим воїнам неможливо було поставити без узгодження ради. Туди входили найвідоміші скульптори та художники. Ескіз звичайного солдата загиблого разів 5-6 повертали, — згадує Гурбанов. — А потім вирішили, що на скульптурі можна хороші гроші заробити. Ставимо пам'ятник,  і можна сказати, що 5 мільйонів витрачено, але ніхто не може це довести".

Останні 10 років скульптору досить важко встановити свої роботи у місті, бо ще в 2006 році він посварився з Геннадієм Кернесом через пам’ятник Людмилі Гурченко, який замовив Олександр Фельдман. Бізнесмен тоді перейшов з Партії Регіонів до БЮТу і планував відкрити пам’ятник акторці під час робочої поїздки Юлії Тимошенко до Харкова. Регіонал Кернес не міг цього допустити. 

Наразі бронзова Людмила Марківна припадає пилом в майстерні автора. Але в 2018 році пам’ятник їй все ж таки встановили. Але зробив його не Гурбанов, а інший  народний художник України — Катіб Мамедов. 

Харківські колеги Мамедова натякають, що йому просто вдалося домовитися з владою і саме тому він наразі є “придворним” скульптором міськради.  З таким виразом не згоден Катіб Мамедов. Він наполягає, що він “народний”, а не “придворний”, бо 33 роки влада не звертала на його роботи ніякої уваги і ось, нарешті, його помітили.

"Я більше 30 років живу в Харкові і тільки-но звернули увагу на мої роботи. Я пам'ятники взагалі не робив, у мене творчі роботи, — розповідає Мамедов. — Було 15 ескізів і погодили ось цей. Так вийшло, що сюжетна композиція Гурченко сподобалася. Рішення приймає місто. Але головне не це, а те, що мої скульптури подобаються людям! Запитайте думку двірників, простих людей. Керівництво просто бачить, хто краще робить, у того і замовляє. Нехай вони (скульптори — прим.авт) теж роблять добре, і їм будуть замовляти". 

Цікаво, що офіційно місто не замовляло митцю скульптуру, бо зроблена вона за гроші меценатів, серед яких є і Геннадій Кернес та його перший зам Ігор Терехов. Потім сесія міськради просто прийняла пам’ятник у комунальну власність Харкова.

Влада виконує запит суспільства

Ще один харківський скульптор та заслужений діяч мистецтв України Олександр Рідний вважає, що купа радянщини на вулицях Харкова не що інше як запит суспільства, яке виконує влада. 

"Насправді це не влада вирішує, а люди. Як люди можуть судити про сучасну скульптуру, якщо вони її просто не бачили? Так, є невелика кількість людей, які були в Європі та бачили сучасне мистецтво, того ж Капура (Аніш Капур — британсько-індійский скульптор - Прим.авт), але його в харківських реаліях відтворити неможливо. Бо ці скульптури технологічні. Коли Харків втратив ракетобудування, втратив і можливість технологічно підтримувати такі об’єкти", — вважає Рідний. 

Тож, незважаючи на те, що Леніна повалили, влада вимагає робити подібні скульптури, а політ фантазії митців сприймає з великим скепсисом, бо нарід може не зрозуміти. Саме тому в Харкові з’являються монументи, схожі один на одний: чоловік чи жінка, або сидить або стоїть. Якщо хтось вночі замінить голову пам’ятнику Бекетова, наприклад на голову Гулака-Артемовського, навряд чи хтось помітить різницю... 

Фігурка на мільйон

Катіб Мамедов разом з Олександром Рідним та Ганною Івановою є авторами скульптурних композицій у саду Шевченка: Володимира Вернадського, Іллі Рєпіна, Леоніда Бикова, Марка Бернеса, Клавдії Шульженко та Ісаака Дунаєвського, Леся Курбаса.  Ідея зробити в саду пам'ятники видатним харків’янам, звісно, належала міському голові Геннадію Кернесу.  

Кожна скульптура видатного харків'янина обійшлася місту в один мільйон двісті тисяч гривень. Загалом вартість всіх скульптур, за даними Департаменту комунального майна Харківської міської ради, склала 7,6 мільйонів грн.

Для порівняння: триметрова бронзова скульптура "Скрипаля на даху" роботи Сейфаддіна Гурбанова обійшлася міському бюджету у 230 тисяч гривень — принаймні стільки отримав автор за свою роботу. 

У творчому середовищі кажуть, що за свої роботи скульптори не отримують такі шалені гроші, бо краща нагорода – ім’я автора на роботі, що стоїть у місті. За кошторисною документацією всі видатні харків’яни в Саду Шевченка — це малі архітектурні форми, а не пам’ятники, тож і конкурс проводити не треба. Достатньо, щоб сподобалося "одній людині".  

Скульптура як обслуга системи

Олексій Золотарьов — український скульптор, що отримав класичну освіту у НАОМА, проходив стажування у Йоркширському скульптурному парку (Вейкфілд, Англія), був учасником скульптурних симпозіумів в Україні, Хорватії, Німеччині. Визнаний як найкращий молодий український скульптор за версією Kyiv Sculpture Project. На його думку, арт-об’єкти не мають створюватися в кабінетах чиновників, бо ті там зібралися зовсім для інших речей.

"Ми посадили їх в кабінети виконувати за нас роботу, на яку ми не маємо часу або хисту виконувати — це управління містом, управління державою. І от люди, які туди сідають.ю починають думати, що вони вершать всі долі, все знають та вміють. І це призводить до певних метаморфоз, чиновник стає художником, впливає на художника, художник стає слабким", — вважає Золотарьов. 

Європі пощастило більше ніж нам, бо там суспільство формувалось у вільному, а не в тоталітарному середовищі. Тому влада звертається до скульптора чи художника особисто та питає його думку, як він бачить те чи інше рішення в конкретному просторі. Там є повага до професіоналів, а в нас скульптори — це скоріш обслуговуючий персонал влади.

"Має бути противага, роботи сучасних художників в першу чергу. У другу чергу – це відтворення, реалізація якихось ідей знаних художників минулого, якщо ми говорим про творчі роботи. Але в нашій ситуації дуже важко взяти цих людей з минулого, тому що в основному це була тоталітарна система і скульптура існувала як обслуга цієї системи", — резюмує Олексій.

Сучасна скульптура всупереч, а не завдяки

Але і ця система інколи дає збій і на вулицях українських міст з'являються оригінальні роботи молодих митців. Здебільшого на вулицях Києва. У 2012 році у парку на Позняках Олексій Золотарьов встановив свою роботу "Груша". За його словами, вона виникла всупереч, а не завдяки. Підрядник, який робив реконструкцію фонтану, не дійшов згоди з художником. Тому Олексію запропонували відтворити ідею попереднього митця, але він відмовився. 

"Там був фонтан запланований, у такій казковій манері, дівчина якась із хлопцем, кудись вони біжать, якась чуш. Ну тобто така зустріч в лобову, — пригадує скульптор. — Для мене важливіше, коли об’єкт вживається в простір. І пошук цієї гармонії між бетонними джунглями і якоюсь річчю,  яка б могла комунікувати з простором, людьми. Власне ці задачі я перед собою поставив і та ідея, яка в мене була, підійшла. Я тільки трішки її переробив". 

Під час Революції Гідності "Груша" стала певним символом революційних дій. Біля неї збиралися люди, розмальовували її, робили написи, а потім все це мили.

"Мені телефонували і говорили, ми помили вашу грушу, не переживайте. Це комунікація йде через об'єкт з художником. В мене з'явилися знайомі з того району", — пригадує Олексій.

У сучасному творчому середовищі вважають, що сприйняття скульптури потроху змінюється, але процес дуже тривалий. Суспільство треба виховувати, прищеплювати йому смак до сучасних культурних течій та змушувати думати. Останнє особливо важко.  Якісні перетворення на місцях гальмують чиновники, які самостійно вирішують, що саме буде стояти у місті, керуючись власним смаком та кишенею.

Олена Гетманенко, Харківський Антикорупційний Центр