"Чужих дітей не буває": в чиїх інтересах працюватимуть ці закони?

Турбота про дітей – безпрограшний привід для піару. І надзвичайно ефективний, коли в нібито гарну на перший погляд обгортку треба загорнути сумнівні норми. Ну хто посперечається з тим, що ті батьки, що після розлучення не проживають з дитиною, мають належно її утримувати?

Твердження правильне. А от його реалізація, яку в останні півроку пропонує Мін’юст, викликає сумніви у чистоті намірів тих, хто вперто взявся посадити на гачок усіх «аліментників» України.

7 грудня 2017 року Верховною Радою було прийнято Закон щодо посилення захисту права дитини на належне утримання шляхом стягнення заборгованості зі сплати аліментів.

Статистика ефективності Закону від Мін’юста вже за перший місяць дії Закону вразила: боржники сплатили своїм дітям майже 254 мільйони гривень! Ілюстрували ці цифри у Мін’юсті кричущими історіями про батьків, у яких на користь дітей забирали буквально на дорозі коштовні машини. Цілком можливо, що такі ситуації дійсно мали місце і навіть були заслуженими. Питання у тому, а чи були такі дії виконавців не лише справедливими, але й законними? Й чи не потрапили під гарячу руку усі платники аліментів, а не лише злісні боржники?

Як виявилося, неочікуваного ефекту від Закону вдалося досягти через певні законодавчі прогалини. В реєстр боржників по аліментах автоматично потрапили у тому числі ті з батьків, які сплачували аліменти добровільно.

Технологія така: якщо стягувач аліментів звертається у виконавчу службу із заявою, надає виконавчий лист і замовчує про факт добровільної сплати аліментів  іншою стороною, державний виконавець відкриває провадження, відправляє постанову на вказану стягувачем адресу (вона не завжди співпадає з фактичною), і якщо «боржник» протягом 10 діб не з’являється  і не надає доказів сплати, йому автоматично нараховують борг, а його прізвище вносять в реєстр. Якщо сума перевищує суму заборгованості за півроку, автоматично виносяться постанови про заборони на виїзд за кордон, управління транспортними засобами, користування зброєю та інше. «Боржники» ж часто дізнавалися про свої борги вже по факту – на кордоні чи спілкуючись із поліцією після зупинки транспортного засобу.

Ефективна норма для реальних боржників дискримінувала фактично усіх батьків, що не проживають з дитиною, сплачують гроші добровільно, проте через емоційну складову у стосунках із колишніми чоловіком чи дружиною стали жертвами нібито справедливих дій виконавців.

Інше питання: яким чином Закон, що не може мати зворотної сили, раптом зміг лише за місяць дати такі результати? У Мін’юсті воліють про це не говорити.  Поміж тим новий Закон фактично визначив пріоритетний напрям роботи виконавців – стягнення боргів з аліментників. Відбуваються цілі рейди, штампуються рішення, створюється роздута статистика ефективності.

За кілька місяців після ухвалення першого Закону щодо боржників аліментів у Парламенті з’являється наступний документ, покликаний захистити права дітей на належне утримання. Частина його норм дійсно важлива. Наприклад, посилення відповідальності за несплату аліментів на хворих дітей.

Утім це безумовно не єдина проблема, з якою сьогодні зіштовхуються розлучені батьки (а також родичі, які теж мають право на рівнозначну участь у вихованні дитини). Проте замість того, аби спільними зусиллями із громадськістю їх вирішувати, автори документу розширюють його ще більш спірними нормами, створюючи нові труднощі усім учасникам процесу і щонайгірше – самим дітям, чиї права начебто мали б бути захищені у першу чергу.

Глобальність проблеми, яких стосується документ, підтверджує катастрофічна статистика. Станом на 2016-й рік було зафіксовано 229 453 шлюбів і 129 997 розлучень. 75% подружніх українських пар розлучаються протягом перших 5 років спільного проживання. Протягом року розпадаються в середньому 35 тисяч українських сімей. Це показник глибоких проблем у суспільстві, до розв’язання яких держава мала б підійти системно  і виважено. Що ж нам  пропонують автори натомість і які важливі норми, що могли б нормалізувати ситуацію, свідомо проігнорували?

Перше. Документ фактично дозволяє безперешкодно вивозити за кордон дитину без згоди іншої батьківської сторони.

Йдеться про вивіз дитини на строк, що не перевищує місяця з метою лікування, навчання тощо. На перший погляд, норма потрібна, враховуючи кількість скарг від того з батьків, з ким живе дитина на неможливість виїзду дитини на змагання, відпочинок, лікування тощо.

Однак диявол криється, як завжди, в деталях. Впровадження цієї норми може призвести до позбавлення іншої батьківської сторони права на контакт із дитиною, що надається йому за рішенням суду. Такий виїзд дитини створює підстави для невиконання рішення суду щодо спілкування з дитиною, тобто порушує право на контакт.

У випадку конфлікту між батьками дитина, чиї права нібито будуть захищені, може стати заручником ситуації. Якщо за рішенням суду вона проживає з матір’ю, батько за новим Законом зможе отримати висновок органу опіки (в іншому регіоні, використовуючи домовленості, корупційні ризики) і цілком законно вивезти дитину за кордон на 30 діб. Прикордонники у цій ситуації матимуть законну підставу – рішення органу опіки, не вимагаючи іншого документу (зокрема рішення суду).

Контраргументи Мін’юсту на зауваження викликають подив. Мовляв, за час незалежності до України у ситуації конфліктів між батьками не повернулися лише 170 дітей. Мова Закону не містить емоцій, тому говорити про те, що  йдеться про долі 170 родин, певно, зайве. Хвилює інше: чи розуміють законотворці, що новими нормами створюють підстави для вивозу тисяч дітей?

Друге. Декларуючи турботу про дотримання економічних прав дитини, його автори насправді максимально уникали точних формулювань та нововведень. Зокрема йдеться про відмову від перевірки цільового використання аліментів, замінивши її на малоефективну методику «інспекційних відвідувань», яку повинні напрацювати у Мінсоціполітики.

Третє. Автори проігнорували покращення законодавчих норм, які б дозволили ефективно виконувати судові рішення щодо порядку участі у вихованні дитини. Сьогодні більшість таких рішень не виконуються, бо: по-перше, частина виконавчих проваджень закриваються, по-друге, немає механізму розшуку дитини. Наявність можливості для держвиконавця звернутися до суду за дозволом на примусове проникнення у житло і можливість розшуку – це єдиний дієвий механізм виконання таких рішень і європейська практика, яку нам так вперто обіцяють автори документу.

Четверте.  Проігноровані також зміни, що забезпечували права платників аліментів, що добровільно сплачують кошти на утримання дитини. В Україні склалась практика, за якою той із батьків, з яким проживає дитина звертається до виконавчої служби за примусовим стягненням аліментів за минулий період, не зважаючи на факти добровільного утримання дітей тим з батьків, хто проживає окремо. Виконавча служба ігнорує факти добровільного утримання і покладає обов’язок примусової сплати аліментів. Це призводить до того, що боржниками стають батьки, які сумлінно виконують свої обов’язки щодо утримання дітей.

На жаль, в Україні існує ще чимало проблем у сфері дотримання прав усіх сторін  в процесі виховання дитини після розлучення батьків, які чомусь автори документу вирішили обійти. Проте ці проблеми в яскраву інфографіку від Мін’юсту не вкладаються. Простіше кажучи псують зручну статистику та ефективність роботи виконавців. То в чиїх насправді інтересах готуються такі гучні закони: дітей чи держслужбовців?

Проблема несплати аліментів існує в усьому світі. Утім цивілізовані держави шукають методи вирішення, які враховували б інтереси усіх сторін процесу. Так, наприклад, у Франції, Швейцарії, Австрії, Латвії та Литві наявність угоди про утримання дітей є необхідною умовою для розлучення подружжя.

Україна також має обрати цивілізований шлях вирішення проблематики, мета якого одна: справді, а не номінально, для статистики, захистити права дітей.

Оригінал: Цензор.нет