Нажмите "нравится", чтобы читать KHARKIV Today на Facebook

"Наша справа – формувати новий бренд України", - Олександра Саєнко

Олександра Саєнко робить ребрендинг України в Європі. Фото: соцмережі.
Олександра Саєнко робить ребрендинг України в Європі. Фото: соцмережі.
Олександра Саєнко п’ятий рік пояснює мешканцям Австрії, що українці – не дика нація.

Із часів Майдану нести Україну в Європу стає дедалі важче. Загальна втома від наших проблем, неабияке розчарування наслідками Революції, внутрішні проблеми ЄС – ці та багато інших чинників відлякують європейців від розуміння того, хто ми є і чого прагнемо. Харків’янка Олександра Саєнко п’ятий рік пояснює мешканцям Австрії, що українці – не дика нація. До її спеціалізації у Відні можна підібрати будь-яке слово з ряду: амбасадорка, піарниця, аташе, агент, провідниця України на Заході.

ПРО ПЕРШІ КРОКИ

– Пані Олександро, як у вас з’явився перший поштовх стати захисницею України, носієм національної ідеї в Європі?

– Амбіцій таких у мене не було. А коли почався Майдан… (сім’я прийняла рішення про переїзд трохи раніше – Ред.) Спочатку я не розуміла, що відбувається, але коли сталися перші побиття, відчула, що просто спостерігати не можу, треба щось робити, і почала активно шукати у Відні українську громаду, тому що до того не було такої потреби. Виявилося, що я запізнилася: з початку грудня була утворена громадська організація спеціально для того, щоб проводити акції, і я почала відвідувати практично всі демонстрації, які проходили доволі часто. Ми вимагали санкцій проти оточення Януковича. Тоді на нас вперше звернули увагу австрійські ЗМІ. Українське посольство мовчало, і ми фактично стали голосом України в Австрії.

Я не була frontwoman під час публічних виступів, говорили здебільшого інші, інтерв’ю давали, а я підказувала – як піарник, який повинен бути поза кадром – і допомагала аналітикою. Так ми цілий 2014 рік працювали. Протестували проти анексії Криму, потім – проти військової агресії з боку РФ.

Якось я зійшлась у словесному двобої з послом РФ, який відверто брехав у телевізійному ефірі, куди мене запросили як гостю в студії. Він сидів на подіумі, поруч – представники бізнесу, Міноборони, дипломати. Якраз тоді прем’єр-міністр Яценюк заявив про необхідність будування стіни на кордоні України, і ведуча так підвела питання, що начебто це мілітаристська риторика. І питає в мене: а що ви думаєте? Я відповіла, що стіна, звичайно, потрібна і поки ми не побудуємо її, Росія буде постачати і живу силу, й озброєння. Посол РФ почав гримасувати, демонструючи, що російська армія на українській землі – пропагандистські вигадки. Тоді я уже не могла відповісти, довелось чекати іншої нагоди. За два місяці я таки змогла сказати йому публічно, що брехати негарно.

Поступово коло спілкування розширилось: політологи, історики, журналісти. Я умовно називала цю групу клубом друзів України.

Коли був призначений новий посол, ми передали йому цю базу контактів, а самі вирішили організувати перші Дні української культури. Такий волонтерський дух був після Майдану, хотілось і далі працювати на країну.

ПРО КУЛЬТУРНІ ЗВ’ЯЗКИ

– Яким чином можна донести нашу національну ідею австрійцям?

– Так вийшло, що, хоча ідея проведення Днів української культури належала не мені, але насамперед мені довелось її реалізовувати і розвивати. Головні ініціатори не мали уже можливості й зацікавленості. З ініціативної групи залишилась і до сьогодні лише одна моя соратниця, Катерина Гоменюк. У той самий час новий посол України Олександр Щерба звернувся до мене з проханням допомогти «на культурному напрямку», і я деякий час співпрацювала з посольством за цивільно-правовою угодою. Це був свідомий крок на користь державній справі.

Я готувала перший фестиваль, і мені здавалося, що все це якесь майже аматорство, адже я робила власноруч багато всього, була і логістом, і водієм, і куратором, і маркетологом. Але і публіка, і колеги оцінили результат високо. Вийшов повноцінний мультидисциплінарний фестиваль – з музичною, театральною, візуальною і літературною програмами. Це були кращі зразки, дуже гарні продукції.

Нашим партнером тоді став харківський центр сучасного мистецтва YermilovCentre, який зібрав близько 30 робіт 20 авторів – виставка вийшла дуже яскрава.

Ми хотіли показати передусім сучасне мистецтво, але музична програма була більш консервативною. Австрійський істеблішмент – люди дорослі, які люблять і цінують академічну музику. Для гала-концерту ми обрали правильну локацію – заклад, який відомий своїм високим рівнем. Сюди ходять і місцеві музичні гурмани, і туристи.

А енергію юної української нації ми передаємо через мистецький експеримент, як от джазові аранжування Баха від Two Violins і джазового тріо Наталі Лебедевої, чи інтерпретування Старого Заповіту в сучасній опері. З тих самих причин не бачу сенсу в традиційному виконанні популярної класики на нашому фестивалі – цим ми віденців не здивуємо.

Я свідомо відмовляюсь від великої кількості народного мистецтва в наших програмах. Вважаю, що воно не повинно бути ядром нашого нового бренду. Звичайно, воно багате і яскраве, але ми повинні підкреслювати, що наша культура є гармонійною частиною культури загальноєвропейської, і цінності ми маємо спільні, й історію. Своїм знайомим я завжди розповідаю про видатну роль запорозьких козаків у визволенні Відня від другої турецької навали.

ПРО ЗМІСТ І ФОРМУ

– Яким чином формуєте програми? Як обираєте, кого запросити, як репрезентувати Україну?

– Я постійно розмірковую про зміст і формат. Спостерігаю за розвитком напрямів, новими проектами, іменами. Тут, мабуть, допомагає академічний досвід: написання наукової роботи розвиває аналітичне мислення і здатність обробляти великі обсяги інформації.

Я не цікавилась раніше мистецтвом настільки і не знала наших видатних музикантів. Читала завжди багато, але не сучасну українську літературу в першу чергу. А тепер, коли власноруч необхідно формувати програми, я і з митцями нашими познайомилася, і почала отримувати регулярні звернення – уже є в мене такий віртуальний каталог, а крім того – абсолютно чітке бачення того, який образ України ми малюємо в Австрії і якими інструментами. Я розумію, що справить враження на австрійську публіку, а що буде оцінене лише діаспорою.

ПРО УКРАЇНУ В СОБІ

– Якщо ви несете щось людям, ви точно починаєте це з родини. Із чого починається Україна у вашій великій сім’ї?

– Наша родина майже зразкова в цьому сенсі. Я народилась не в Харкові, а в Херсонській області, у Харкові вчилася в університеті та більшу частину життя провела там. Ми всі російськомовні, перші дві дитини почали говорити російською. Але ми їх перевчили на українську. Звісно, старшу ми уже не можемо примусити – занадто доросла, друга спочатку сперечалася, не хотіла, але зараз для неї українська мова рідна. Третя донька була маленькою, коли ми переїхали, вона тільки вчилася говорити, син народився тут, – вони обидва україномовні. Діти читають українською, російською – проблем із самоідентифікацією немає.

На російську діти переходять, коли зустрічаються з російськомовними родичами і друзями. В Україні цьому не надають належного значення, а за кордоном це важливо, адже це маркер належності до української громади. І для нашої родини це стало принциповим питанням. Таким чином, у революційний спосіб ми повертаємо історичну справедливість. Публічно я пишу і розмовляю українською, тому що інакше ми дійсно ллємо воду на млин російської пропаганди: мовляв, і мова одна, і брати, і взагалі там громадянська війна – нащо Європі втручатися. У мене навіть виникли психосоматичні реакції: якщо я чую російську мову у Відні, я збираюсь внутрішньо.

ПРО ТРАНСФОРМАЦІЮ В USTREАM

– Позаминулого року ваші дні культури вийшли на новий щабель – було започатковано UStream. У чому ідея ребрендингу?

– По-перше, якщо ми маємо амбіції робити фестиваль із високою мистецькою якістю, це повинен бути бренд із власною назвою. Просто «Дні української культури» – це загальний опис, а не назва. З іншого боку, я свідомо роблю виразно український фестиваль, який, разом із тим, відрізняється від інших фестивалів національних культур, здебільшого адресованих діаспорі.

Наразі ця національна маркованість, скоріше, шкодить, адже у масовій австрійській свідомості Україна не є джерелом мистецтва світового рівня. Думаю, нам ще знадобиться багато часу, щоб публіка звикла до думки, що UStream – це український фестиваль європейського рівня, європейської якості. А далі – з новою міжнародно зрозумілою назвою – ми зможемо везти наші програми в інші країни, туди, де активні діаспори будуть готові до партнерства.

Публічно ми не заявляємо, що наша мета – протидія російській пропаганді, я взагалі уникаю згадувань поруч із Росією. Адже ми не повинні доводити, що ми не молодші брати, не частина великої «руської» нації. Ми просто показуємо: Україна – це самобутня культура, це сучасне мистецтво, яке має унікальну самоідентифікацію. Зокрема, не включаю умовні віночки і шаровари активно в наші програми, адже гопак, як і хори донських козаків – це частина тієї колишньої радянської культурної дипломатії, коли необхідно було «малювати» єдину багатонаціональну радянську націю.

Зовсім від народного мистецтва не відмовляємось. Зокрема, у нас була виставка Петриківського розпису, внесеного до Переліку нематеріальної спадщини людства ЮНЕСКО. Коли наш художник працював на вулиці, люди підходили, цікавились, просили дозволу також спробувати цю техніку.

– Що висвітлюють австрійські ЗМІ про Україну?

– ЗМІ свідомо чи несвідомо дотримуються негативних тем, згадують про нас, коли відбуваються якісь загострення. Тривала економічна і соціальна криза уже не є цікавим інформаційним приводом.

Але якщо журналістські тексти більш-менш витримані та об’єктивні, то коментарі в онлайн ЗМІ – просто жах. Або це боти, або дійсно переконані, що Україна – це суцільне зло. Ми на них і не орієнтуємось, нас цікавлять насамперед ті, хто ще не визначився або не замислювався, бо з першими нам немає сенсу розмову вести, а з нашими друзями – що їх переконувати – вони і без того нас підтримують.

Наразі політичні акції – не ефективний інструмент, австрійці це не люблять. Коли під час наших акцій люди запитували: «Україна? Де це?» – я зрозуміла, що треба просто більше розповідати про нас. Наша справа – формувати новий бренд України. Будемо вважати, що процес розпочався, і через десятиліття ми будемо радіти, що стояли біля його витоків.

ПРО ВИКЛИКИ НА 2019-й

– Хто представлятиме Україну на фестивалі цьогоріч? Можете уже секрет розкрити?

– Я пообіцяла собі і нашій публіці, що фестиваль відбуватиметься раз на два роки, тобто наступний – навесні 2019 року. Найголовніша подія, як завжди, – концерт академічної музики. Склад і програма безпрецедентні. Співатиме всесвітньо відома оперна співачка, сопрано Тетяна Мельниченко у супроводі фортепіанного тріо з трьох молодих, але відомих музикантів: Романа Лопатинського, Михайла Захарова, Олексія Шадріна. У програмі, зокрема, тріо Бориса Лятошинського, засновника українського музичного модерну (музиканти заздрять нашим виконавцям через можливість виконати його твір у Відні), цикл романсів Мирослава Скорика, який маестро пише саме для цього концерту. Уявіть собі: прем’єрне виконання української музики в «Концертхаусі», на одному з найпрестижніших концертних майданчиків Відня. Саме в цій будівлі відбувся перший український концерт у Відні 100 років тому. Можна сказати, що ми святкуємо цим концертом 100-річчя української дипломатії.

Також плануємо кілька вечорів документального кіно з проектом Ukrainer в Салоні Розумовського, в гостях у Грегора, праправнука нашого останнього гетьмана, який живе у Відні.

Традиційно приїде Сергій Жадан, один із найпопулярніших наших письменників у німецькомовних країнах. Читатиме під джазовий акомпанемент Фіми Чупахіна свої вірші.

І нарешті ми запланували виставку сучасного мистецтва Identity reloaded, кураторкою якої я запропонувала стати Беллі Логачовій, авторці серії «Новий український орнамент». Виставка обіцяє бути дуже гарною і виразною – про нову ідентичність, про модернізоване традиційне мистецтво, а ще – про Україну і Австрію, адже ми вступили в білатеральний рік культур.

– Не опускаєте руки?

– Якщо я не можу впливати на політику, на просування реформ в Україні, то я маю робити те, що мені під силу. Попри загальне розчарування, можемо констатувати, що і в українській політиці з’являються люди, які роблять правильні справи. Коли таких зусиль буде критична маса, ми переможемо.

А ще мені приємно, коли дякують українці, які багато років живуть тут: вони нарешті можуть з гордістю запрошувати своїх знайомих і близьких на гарні українські заходи. А це ж впливає позитивно на самосвідомість і, врешті-решт, сприяє інтеграції в багатонаціональне суспільство. Зустрічаючи мене після довгої перерви, вони питають: «Коли наступний фестиваль?». А це означає, що ми робимо потрібні речі.

Простой текст

  • HTML-теги не обрабатываются и показываются как обычный текст
  • Строки и абзацы переносятся автоматически.
  • Адреса веб-страниц и email-адреса преобразовываются в ссылки автоматически.