"Він був у самій м'ясорубці", — сказали мені, рекомендуючи 27-річного солдата Нацгвардії Олександра Середнього як співрозмовника. Насправді, сказали не так — це я перевів у літературну форму, занадто знизивши емоційне напруження. Сказали куди простіше, не заморочуючись "високим стилем".

Назва міста Рубіжне у Луганській області знають, мабуть, усі — там із перших днів російської війни проти України точаться жорстокі бої. Олександр Середній у складі роти особливого призначення Національної гвардії України захищав місто з початку березня.

Взагалі-то підрозділ Олександра не призначений для виконання бойових завдань, це конвойна команда, у мирний час Середній із товаришами по службі конвоював ув'язнених, ніс охорону в залах суду під час засідань. Бойовий досвід довелося набувати на ходу.

До Нацгвардії наш герой прийшов два роки тому. До цього, закінчивши Сумський національний аграрний університет, працював недовго юристом, поміняв ще кілька цивільних професій. На громадянці Олександр не знайшов себе, і, порадившись із батьком, офіцером запасу, вирішив укласти військовий контракт. Так поповнив лави нацгвардійців.

Війну Олександр зустрів на Луганщині, куди ще взимку його відправили на ротацію. На початку березня його роту особливого призначення перевели під Рубіжне, туди бійці прибули на 8-ме. Того ж дня стався, висловлюючись військовою мовою, перший контакт із противником, Олександр називає його лютим. Каже, було багато галасу — ворог обстрілював постійно, намагаючись узяти дорогу, яку боронили бійці Нацгвардії.

Тоді росіянам вдалося відтіснити наших бійців, їм довелося відступити у приватний сектор Рубіжного, на щастя, без втрат. Там вони й закріпились. Противник атакував позиції нацгвардійців практично щодня:

— Обстрілювали з танків, літаків, мінами різних калібрів, зокрема 152 мм. Не було, мабуть, і дня, щоб вони не стріляли, не намагалися атакувати, постійно був, скажімо так, гучний контакт: працювала їхня техніка, обстріли… А ми всі ці моменти вичікували, не пам'ятаю, чи були у нас двухсоті. Поранені так, і то не з кульовими пораненнями, а з уламковими від мін. Це говорить про те, роботи їхніх піхотних груп ніби й не було. Залякати нас чи що хотіли, як чеченці, які через паркан кричали: "Аллах акбар".

Вночі не було обстрілів, щоб не було видно виходів, а от як тільки світає, починалося "свято" у людей: і обстріли, і гранатометні постріли, особливо гранатометна велика кількість. Таке враження було, ніби у них автоматичні гранатомети. Потім танки пішли на нас. Вони постійно намагалися йти по всіх флангах, у нас рації не замовкали — то там бачимо противника, то там даємо відсіч.

Олександр зауважує, що українських бійців дивувала і часом навіть веселила "робота" ворожої піхоти:

— Те, що я помітив: люди з їхньої "піхоти" — у лапках, бо я не можу їх піхотою назвати, вони некомпетентні, чи що. Іноді, як не дивно, можна було з них і посміятися, з їхніх атак. Може, наші хлопці так гарно розставили позиції, що вони не знали, де ми знаходимося, може вони вулиці плутали. Але було таке, що вони перелазять через паркан і не знають, що ми вже на них дивимося. Та й наші хлопці, звісно, з ними не розмовляли та відстрілювали їх. Таке враження, що маленьким групкам по три-чотири чоловіки давали команду сходити подивитися, а раптом там хтось є, при цьому постріляти кудись. Залякували вони нас, чи що? Як каже наш командир, не можна недооцінювати суперника, але іноді своїми діями ворог давав нам розслаблятися. Щоправда, коли їхня техніка починала з сусіднього двору стріляти по наших позиціях, це вже було серйозно, там уже було не до гумору.

Набувати досвіду солдатам підрозділу, де служив Олександр Середній, допомагали колеги-нацгвардійці бойової частини з Гостомеля, які встигли побувати у серйозних битвах. У найкоротші терміни вони ввели новачків у курс справи: як виживати, як пригнічувати супротивника вогнем, і швидко вивели їх на свій рівень, згадує Олександр і каже, що дуже вдячний не лише своїм командирам, а й хлопцям з гостомельської частини.

Якось у квітні кілька людей, серед яких був і наш герой, перевели на позицію до гостомельців.

— Ось уявляєте вулицю у приватному секторі: будинки йдуть у ряд. Ми утримували центральний фланг, ліворуч та праворуч були інші хлопці. Коли ми туди приїхали, ворог був через вулицю чи дві, зміцнював позиції у будинках, окопувався. А вулиці там метрів 40-50. Вони намагалися перелазити через паркани, наближатися до наших постів, але це не виходило — ми трималися, і досить непогано.

Зараз Олександр Середній у шпиталі, незабаром знову має повернутися у стрій.

Автор: ФІліп Дикань