Є в Харкові місця, які цінні хоча б тільки одним сюжетом, і цей сюжет настільки мені дорогий, що я з задоволенням вивчаю історію будівель. Ось уже двадцять років, як я закоханий у вірші поетеси Мети Роос, яка покинула Харків в 1920 році і поїхала з батьками до Естонії. А до цього вона вчилася разом зі своєю рідною сестрою Єлизаветою у Вознесенській жіночій лютеранській гімназії, будівля якої збереглася до наших днів. Ось і привід зазирнути в історію будинків, які належали лютеранській громаді міста Харкова.

У 1830 році лютеранська громада збудувала свою першу кірху в ім'я Вознесіння Господнього по вулиці Мало-Сумській. Первісне дворове місце включало в себе тільки територію навколо самої кірхи, впираючись з півдня в Театральну площу, із заходу — на вулицю Мало-Сумську, яка нам відома як вулиця Гоголя, з півночі — в дворове місце архітектора Євгена Васильєва, а зі сходу — в міську землю, яка примикала до провіантських склади. Після смерті архітектора Васильєва в 1833 році його сім'я продала дворове місце з кам'яним будинком іншому архітекторові  — Андрію Тону. Він перебудував мезонін будівлі в повноцінний другий поверх, а в другій половині 1840-х років продав ділянку лютеранській громаді, яка стала використовувати двоповерховий кам'яний будинок для квартири пастора.

З покупкою дворового місця Андрія Тона у лютеранській церкві з'явилася можливість перенести школу для дітей безпосередньо до самої кірхи. Для цих цілей стали використовувати пасторський будинок, приступили також до перебудови кам'яного флігеля (був побудований ще архітектором Васильєвим у 1820-і роки). До флігеля добудували другий поверх, тут відкрилася школа. Підвальний поверх цієї будівлі займали льох, комора, кімнати для палива, кухня, їдальня, квартира церковного двірника і прислуги, одна спальня і вітальня гімназії. На першому поверсі розташовувалися: роздягальня, вчительська, кабінет початкового класу, бібліотека і фізичний кабінет. На другому поверсі було два великих класи, актовий зал, дамська вбиральня, пізніше тут же відкрили буфет.

Навесні 1850 року пастор Ландезен звернувся до генерал-губернатора Сергія Олександровича Кокошкіна з проханням передати землю, розташовану між будівлями лютеранської громади і провыантським магазином. Лютерани просили цю землю для облаштування саду, де могли б гуляти діти, які навчалися в лютеранської школі. Незважаючи на те, що Кокошкін ще в травні 1850 року дав розпорядження харківському цивільному губернатору Траскіну, а той в свою чергу губернському землеміру Карповичу розглянути це питання, справа затягувалася, і в липні того ж року розгніваний Кокошкін зажадав прискорити розгляд цього питання. Карпович доповів, що за височайше затвердженим планом Харкова 1822 року цю земля повинна була бути під вулицею.Тільки в жовтні 1850 року ця ділянка була знята на окремий план архітектором Под'яковим, а 20 лютого 1851 року харківський поліцмейстер доповів про те, що лютеранська громада прийняла землю в тимчасове користування. Церковна рада лютеранської громади дала підписку, що на першу вимогу ділянку буде повернуто місту. Навесні 1851 року лютерани зайнялися висадкою саду. Попросивши дозвіл губернського начальства, вони закрили територію саду з боку нинішнього провулка Мар'яненка дощатим парканом, а з боку Театральної площі ґратчастим, включивши до території саду поліцейську будку, де розміщувався постійний пост, який охороняв провіантський магазин.

До 1872 року лютеранська громада розширила дворове місце за рахунок частини саду з боку провулка Мар'яненка, а на колишньому дворовому місці Васильєва замість дерев'яних служб було побудовано кам'яний двоповерховий службовий будинок. У ньому розташовувалися в підвалі квартири прислуги (швейцарів, кухарки, двірника), льодовики і льохи; на першому поверсі —канцелярія і приймальня училища, а також сарай; на другому поверсі — один з класів училища і кабінет лікаря.

Тим часом, в 1870 році лютеранська школа була перетворена в училище 2-го розряду, в якому з 1876 року було два класи для хлопчиків і чотири класи для дівчаток, а з 1878 року у хлопчиків залишився взагалі тільки один клас, після чого його перетворили в підготовче училище. Жіноче ж училище розвивалося, і 18 грудня 1884 року воно було перетворене у Вознесенську жіночу семикласну гімназію.

З початком 1889 року член церковної ради лютеранської громади доктор медицини Фердинанд Васильович Ган був обраний для організації будівництва прибудови до будівлі гімназії. Прибудова розташовувалася усередині колишнього двору Васильєва, розділяючи його практично навпіл. Вона розширювала гімназію вузьким лівим крилом і більш широкою частиною з окремим входом. Проєкт двоповерхової прибудови на підвальному поверсі склав архітектор Іван Петрович Гінш.

У підвалі нового будинку розміщувалися комори, льох, квартири прислуги і кухарки, кухня, а також приміщення для палива. Поблизу будівлі були вигрібні ями. На першому поверсі розташовувалася квартира начальниці гімназії Кароліни Іванівни Мецнер, а над вигрібними ямами вбиральні. На другому поверсі знаходилися два класи гімназії.

У 1904 році за проєктом архітектора Юлія Семеновича Цауне з боку провулка Мар'яненка було розширено двоповерховий кам'яний службовий будинок, який захоплював частину міської землі, де вже понад 20 років був двір гімназії. До будинку надбудували третій поверх, в підвалі влаштували нові квартири для покоївок, приміщення з обладнанням для центрального опалення всього комплексу будівель гімназії, на першому поверсі розмістили два великі класи і кімнату для відпочинку учнів, на другому — ще три класи з кімнатою для відпочинку, а на третьому — новий актовий зал і клас для малювання. В цьому ж році прибудова поєднала старі будівлі гімназії і пасторський будинок, остаточно розділивши чорний двір гімназії на дві частини.

До наших днів дійшов весь комплекс будівель Вознесенської гімназії, а ось кірху знищили більшовики, вони ж вирубали і лютеранський сад.

І звичайно, я не можу на закінчити віршами тієї, яка надихнула мене на цю розповідь. Можливо, у вірші "Вечір" Мета Роос згадує саме лютеранський сад:

                                      Мы шли с ним вдвоем по заглохшей дорожке 

                                      Угрюмого сада, забыв о страданьях… 

                                      Вокруг было тихо… Лишь с легким жужжаньем 

                                      Кружилися в воздухе легкие мошки. 

                                      Победно в аккорд полнозвучный сливаясь, 

                                      Сердца трепетали от зноя и страсти 

                                      Мы жаждали счастья, огромного счастья, 

                                      И наши глаза раньше губ целовались.

Автор: Андрій Парамонов