На розі Лопанського провулка і Різдвяної вулиці привертає погляд масивна будівля, яку в середовищі любителів старовини іменують не інакше як колишнє казино "Split". Забиті дошками вікна першого і другого поверхів покликані захистити від його відвідин, а в іншому місці вже давно вибиті стекла.

Навряд чи сьогодні ця будівля прикраса міста, та й будувалася вона свого часу не для прикраси, а для успішної торгівлі мануфактурою. З тих пір, як в 1849 році оптову торгівлю перевели з центру міста за річку Лопань у новозбудовані купчихою Кузиною торгові Суздальські ряди, вулиця Різдвяна стала бажаною для кожної успішної мануфактури імперії  — всі прагнули купити тут дворове місце і побудувати зручну для торгівлі тканинами будівлю. Так і сталося, що мануфактури забудували своїми торговими будинками більшу частину вулиці, особливо ту, яка прилягала до Благовіщенської церкви і Суздальських рядів.

Чи можемо ми собі уявити, що було б на місці цієї сірої громили, яка є пам'яткою архітектури місцевого значення? Спробуємо! В середині XIX століття на розі Лопанського провулка і Різдвяної вулиці розташовувалася міська садиба жителя Харкова статського радника Михайла Петровича Клобуцького, ім'я якого сьогодні в Харкові знає дуже обмежене число краєзнавців та істориків. Одні пригадують його вірнопідданські віршики дуже слабкого художнього змісту, інші — його конфлікти з професорами університету та особливо Каченовським, треті — конфлікт з генерал-губернатором князем Долгоруковим через докторський іспит.

Михайло Петрович Клобуцький народився в 1808 році в родині купців і в 1830 році закінчив Імператорський харківський університет, викладав у Харківському інституті шляхетних дівчат з 1834 по 1861 роки, а також загальну історію і статистику в університеті. З 1839 він викладає державне право і захищає магістерську дисертацію на тему "Дослідження головних положень основних законів Російської імперії в історичному їх розвитку". Після чого затверджується ад'юнктом, а з 1840 року екстраординарним професором на кафедрі законів про державні повинності і фінанси. З 1841 по 1850 роки Клобуцький був секретарем факультету, з 1843 року перебував депутатом Комітету з рівняння міських повинностей і оцінці будинків.

5 червня 1853 року він захистив докторську дисертацію з юридичних наук "Про походження і користь паперових грошей взагалі і запровадження їх в Росії". У рукописах залишилися його праці: "Закони про державні повинності і фінанси", "Про вплив лісів в економічному і фінансовому відношенні", "Погляд на державні кредитні встановлення в Росії" і ін.

Садиба Михайла Клобуцького розташовувалася на досить обмеженому просторі, в ній не було ні найменшої можливості влаштувати навіть маленький садочок. Всю червону лінію по Різдвяній вулиці займав дерев'яний будинок на кам'яному підвальному поверсі і з галереєю всередині двору. На дерев'яному поверсі в семи кімнатах жила сім'я Клобуцького, а підвальний поверх здавався в оренду купцям і торговцям. В глибині ділянки розташовувався кам'яний двоповерховий будинок по п'ять кімнат на кожному поверсі, при цьому перший поверх займали кухня і значних розмірів лазня з окремим входом. Фасадом на Лопанский провулок повинні були виходити кам'яні холодні служби, але вони Клобуцьким так і не були добудовані, більш-менш був готовий тільки перший поверх, а другий більш ніж наполовину стояв без стін.

До початку 1872 року фінанси Михайла Клобуцького зменшилися настільки, що він змушений був продати садибу. Купив її 9 червня 1872 року потомствений дворянин і землевласник Ізюмського повіту підполковник Авксентій Олександрович Шидокірський. Вже в 1873 році він вирішив закінчити розпочаті Клобуцьким кам'яні служби, перетворивши їх в двоповерховий кам'яний теплий флігель. Проєкт склав кресляр зі штату єпархіального архітектора Добринін. Невеликий акуратний флігель з окремим виходом на Лопанский провулок здавався в найм поквартирно. Перший поверх з'єднувався з кухнею, а другий більш великий поверх з'єднувався зі старим кам'яним будинком.

Шидокірській проживав в садибі до кінця XIX століття. Мабуть, після його смерті спадкоємці продали її селянці Марфі Сидорівні Пурцеладзе (в друкованих джерелах Пурцелядзе). На 1901 і 1909 роки ця міська садиба оцінювалася в 16650 рублів. Марфа Сидорівна володіла цим дворовим місцем і в 1915 році. Саме цей факт змушує мене насторожено сприйняти офіційну дату споруди торгово-мануфактурної будівлі, яке передбачало знесення всіх споруд всередині дворового місця. Чи були кошти на таку споруду у селянки і чи потрібно їй було будувати таку споруду? Можна припускати, що будівля цілком могла бути побудована і після 1915 року.

Пам'ятку архітектури місцевого значення з 1980 року під охоронним номером 409 ще в радянські часи приписали авторству архітектора Олександра Івановича Ржепішевського на підставі того, що загальноприйнято вважати його єдиним архітектором, який працював з каркасом із залізобетону при будівництві будівель. Внутрішні рішення, що тяжіють до раціоналізму, і в цілому любов до будівель в сучасному на той момент залізобетоні також вважається дослідниками творчості Ржепішевського, архітекторами-реставраторами і мистецтвознавцями підтвердженням того, що автором цієї будівлі слід вважати Ржепішевського. Однак жодного офіційного підтвердження цьому абсолютно немає: ні проєктної документації, ні кошторису, ні згадок в пресі із зазначенням авторства  — нічого. В такому випадку резонно було б говорити про орієнтовне авторство Ржепішевського, але більшість дослідників це прямо стверджують.

Тим часом, розглядаючи кандидатури архітекторів початку XX століття, які працювали з залізобетоном, як правило говорять про Олександра Гінзбурга і Олександра Ржепішевського, абсолютно забуваючи про інженера Михайла Юхимовича Ройтенберга, який мав практичний досвід роботи із залізобетоном. Згадаймо хоча б будинкии Розенфельда на Чорноглазівській вулиці, які будувалися під його наглядом, або будинок по вулиці Римарській № 20 його авторства. До того ж його рідний брат, Лев Юхимович Ройтенберг, володів в Харкові заводом з виробництва бетону та залізобетонних конструкцій. Одним словом, поки питання про автора проєкту цього будинку відкрите.

У радянські часи до 1941 року будівля використовувалася для промислово-показової виставки ВДНГ УРСР, після війни тут розміщувалася протезна фабрика. А після того, як їй дали статус пам'ятки архітектури, будівлю закрили на ремонт. Передбачалося, що після, в 1980-і роки, її використовуватимуть для художнього салону і в якості виставкового залу. Майбутнє будівлі сумне: швидше за все, вона буде знищена, незважаючи на статус пам'ятки архітектури.

Автор: Андрій Парамонов