Про будинок на Сумській вулиці під № 61, як і його власника, видавця газети "Південний край" Олександра Олександровича Іозефовича, краєзнавцями та істориками архітектури написано чимало, знайти щось нове, здавалося б, уже неможливо. Але я спробую.

Першим власником ділянки землі в 254 квадратних сажні (близько 1,5 тисячі кв. метрів — Ред.) на розі вулиці Сумської та Барачного провулка (інакше вулиця Проектована) була дружина комерції радника Ольга Іванівна Велитченко. Купила вона його 11 листопада 1896 року в міської управи, але для яких цілей — невідомо. Ділянка Велитченко стояла пусткою доти, поки 3 вересня 1913 року її придбав за 25 127 рублів дійсний статський радник Олександр Іозефович. Тож, ті з краєзнавців та авторів заміток, які пишуть, що в 1913 році його сім'я в'їхала до цього особняка, — помиляються. Вибудувати такий будинок, а тим паче провести в ньому оздоблювальні роботи до кінця 1913 року навряд чи було можливим. Мабуть, дата "1913" на верху будівлі означає заснування цієї садиби власником.

Для будівництва свого особняка Іозефовичу довелося закласти в Полтавський земельний банк будинок друкарні і редакції газети "Південний край" на Сумській вулиці №13. Він отримав позику 21 грудня 1913 року в розмірі 220 тисяч рублів на 38 років і 4 місяці.

Особняк на Сумській, 61 у два з половиною поверхи і розміром в 650 квадратних сажнів (майже 3 тисячі кв. метрів — Ред.) для Іозефовича проєктував художник-архітектор Артемій Іванович Горохов. Один із сучасників описав його як побудований в стилі "модернізованого ампіру". Будинок обійшовся власнику в суму понад 162 тисячі рублів, він прикрашений доричними колонами, ліпленням, оштукатурений теразитом, по багатому прикрашений всередині. Один з відвідувачів так відгукнувся про нього: "будинок справляє враження дуже багатого особняка, дещо навіть обтяженого прикрасами, балконами і колонадами". У будівлі було центральне водяне опалення, вентиляція без механічного спонукання і підігрівом вхідного повітря, водопостачання, каналізація і електрика, встановлений телефон.

Планування будівлі було дещо незвичним для Харкова. Підвальний поверх особняка був зайнятий  житловими кімнатами для прислуги, для неї ж були окремі відхожі місця і ванна кімната, туалет передбачався і для гостей. Відвідувачі проходили через центральні ворота, біля входу їх зустрічала пара левів. Увійшовши до особняка через передпокій, гості потрапляли до вітальні або кабінету господаря. З вітальні можна було пройти до величезних розмірів зали і далі до їдальні. Тут же на першому поверсі була спальня кімната власників Олександра Олександровича і його дружини Олександри Павлівни Іозефовичів, до якої примикала туалетна кімната і ванна з туалетом. Зі спальні був прохід до двох дитячих кімнат, у дітей також був свій ватерклозет. Мабуть, одна дитяча кімната була зайнята донькою Надією, а інша хлопчиками Георгієм і Олександром. Ці діти у 64-річного Олександра Іозефовича були пізні, від другого шлюбу: на момент закінчення будівництва особняка доньці було 6 років, синам 4 і менше року відповідно.

На другому поверсі над кабінетом і вітальнею дві кімнати займала бібліотека, потрапити до неї можна було тільки сходами з передпокою. З іншого боку будинку до другого поверху був прохід у величезних розмірів кухню, кімнату та їдальню для прислуги.

Будівля служб в 260 квадратних сажнів (близько 1200 кв. метрів — Ред.) була двоповерховою без центрального опалення, її будівництво обійшлося власнику в 19500 рублів. Нижній поверх службового будинку займав гараж для автомобіля, каретні сараї і стайня. 27 грудня 1913 року Олександр Іозефович купив автомобіль "Форд" — лімузин темно-зеленого кольору, ось він і зайняв після закінчення будівництва місце в гаражі. У крилах першого поверху розташовувалися квартири кучера і двірника. Шофер Іозефовича Павло Кандін, мабуть, проживав окремо. Другий поверх службового будинку займали пральня та інші службові приміщення, хоча багато хто визнав би цей поверх шикарною сучасною квартирою. Зараз в колишньому службовому приміщенні музична школа.

Садиба Іозефовича була оточена цегляною огорожею, заштукатурена теразитом, з чудовою решіткою в стилі ампір. Наприкінці огорожі на Сумській вулиці стояли дві квадратні, красиві кам'яні сторожки, також оштукатурені теразитом з ліпними прикрасами. З боку Сумської вулиці до садиби вели троє сталевих воріт, центральні — з кам'яними стовпами і прикрашені левами. Ще одні сталеві ворота йшли з боку Барачного провулка (зараз це вулиця Культури). Навколо будинку був розбитий декоративний сад і квітники.

Тільки 26 квітня 1917 року в родині Іозефовичів відбулася радісна подія — їх зарахували до потомственого дворянства Російської імперії з занесенням до I-ї частини родоводу книги по Харківській губернії, як обставини змусили Іозефовича вже влітку того ж року шукати кошти. Він звернувся до Харківського земельного банку, який 21 серпня 1917 року оцінив будинок і служби Іозефовича в 414 400 рублів. Через місяць, 27 вересня, банк прийняв рішення видати позику під заставу садиби 248 400 рублів.

Але, мабуть, це не вирішувало всіх фінансових проблем Іозефовича, і 5 жовтня 1917 року Олександр Олександрович вирішує продати свій особняк. Покупцями розкішного особняка стали полтавський купець Мордха Лейзер Беркович Яровицький і дантист Яків Лейб Шмеркович Шульман.

Незабаром колишній особняк Іозефовича націоналізували більшовики і організували в ньому концентраційний табір. Потім тут розташовувалося Товариство старих більшовиків, Палац піонерів, а зараз в ньому Палац одруження.