Прибутковий будинок на Сумській вулиці під № 96 сьогодні ще привертає увагу своїм модерним фасадом гостей Харкова і городян, щоправда, з роками він вже стільки втратив, що його образ далекий від кращих часів. Через постійні перебудови він втратив частину своєї ліпнини та витонченість віконних прорізів.

Наприкінці XIX століття власницею порожнього тоді дворового місця була дружина художника Євдокима Волошинова Тетяна Євстафіївна, після її смерті воно було продане з публічного торгу в 1900 році корнетові запасу Костянтину Олександровичу Невіандту. Але і він також нічого не побудував на цій ділянці, відтак 15 лютого 1905 року продав його купецькому синові Мойсеєві Гершовичу Диканському за 8000 рублів. Цього ж дня  Диканський позичив у Невіандта 9000 рублів, тобто, по суті, взяв у нього земельну ділянку із зобов'язанням сплатити її вартість після закінчення будівництва прибуткового будинку, з тим щоб закласти його до Земельного банку і отримати позику в 36500 рублів.

Триповерховий кам'яний будинок з підвальним поверхом побудований фундаментально, на залізних двотаврових балках в тому ж 1905 році, так що восени до нього в'їхали мешканці. Автором проєкту вважають самого Мойсея Диканського, проте документальних підтверджень цього факту немає. Сам Диканський значиться як технік і власник будівельної контори, який прибув до Харкова з батьком, севастопольським купцем 1-ї гільдії Гершем Йосиповичем Диканським і його численним сімейством.

На закінчення будівництва будинку Диканському довелося позичити 20000 рублів у харківського купця 1-ї гільдії Мойсея Йосиповича Голобородька. Очевидно, свої фінансові можливості Мойсей Диканський дуже переоцінив, оскільки йому довелося в 1907 році взяти в борг під 10% річних у дворянина Володимира Олексійовича Дудукалова, а також 5000 рублів в 1908 році у того ж Голобородька під 12% річних. Тоді ж Диканський бере додаткову позику в Земельному банку в розмірі 15250 рублів, щоб погасити свої боргові зобов'язання.

Але сам був будинок був чудовим, сучасним і дуже зручним для проживання, з парадними мозаїчними сходами і чорною кам'яною із цементною штукатуркою. Він був обладнаний центральним водопостачанням, каналізацією, водяним опаленням з радіаторами (за винятком кухонь і ванних), системою штучної вентиляції, ватерклозетами англійської системи, емальованими раковинами і ванними з мідними кранами і нагрівачами. На горищі було встановлено бак з насосом, що дозволяло в будинку створити більш потужний тиск води.

У підвалі розташовувалися пральня, льохи, льодовик, котельне обладнання, квартира двірника. На 1-му поверсі були дві квартири на 4 і 6 кімнат вартістю 850 і 1200 рублів, на 2-му — дві квартири на 6 і 7 кімнат за 1200 і 1400 рублів і на 3-му — дві квартири на 6 і 7 кімнат вартістю 1200 і 1300 рублів. Перегородки всередині квартир були дощатими, у всіх квартирах були поклеєні шпалери, покладені паркетні підлоги, за винятком дитячих кімнат, там вони були чистими сосновими і пофарбованими. У ванних і туалетних кімнатах, кухнях і сходах на підлозі була на цементній основі плитка заводу Бергенгейма. У кухнях стояли варильні плити, а також в двох квартирах були каміни.

У 1906 році оцінка будинку складала 65086 рублів, а з урахуванням вартості дворового місця — 73451 рубль. Прибутковість будинку становила 7150 рублів у рік з чистим річним доходом 4350 рублів. Правильність будівельних рішень Диканського підтвердилася вже найближчими роками: в 1908 році прибутковість будинку зросла до 9975 рублів в рік, а загальна оцінка будинку і дворового місця — до 111 813 рублів.

Одну з шестикімнатних квартир орендувала з вересня 1905 року у Диканського історик Олександра Яківна Єфименко із загальною платнею в 1200 рублів, яка розподілялася так: 20 вересня вона оплатила 350 рублів, 20 грудня 250 рублів, 20 березня 250 рублів і 20 червня 150 рублів, що фіксувалося в особливій квартирній книжці. Квартира була з кухнею, ванною, сарайчиком для дров, погребом, ящиком в льодовику. Єфименко зобов'язалася утримувати квартиру в чистоті і охайності, натирати паркетні підлоги і не мити їх водою, виливати нечистоти і помиї у вказане місце, не робити переробок у квартирі без дозволу домовласника, про всіх прибулих чи вибувших осіб повідомляти двірнику, керуючому або домовласникові.

Іншими мешканцями прибуткового будинку Диканського в кінці 1905 року стали гірський інженер Йосип Панасович Крживицький, лікар Катерина Григорівна Монтвід, дружина купця Олександра Андріївна Шевцова.

Невирішеність фінансових проблем з будівництвом будинку призвела до того, що Мойсей Диканський змушений був його продати в 1910 році санкт-петербурзькому купцеві 1-ї гільдії Леону Іллічу Елькінду. Новий домовласник побудував у глибині ділянки кам'яний триповерховий флігель на підвальному поверсі за проєктом інженера Ротенберга.

Але і цей домовласник був прив'язаний до застав у банку, відтак 11 серпня 1917 року дворове місце купив Сергій Геннадійович Бєляєв, потім 14 березня 1918 року Іехезкіель Меєрович Меламедзон, а останнім приватним власником стала з 20 листопада 1918 року Гася Абрамівна Френкель, у якої його націоналізували більшовики.