30 років тому тисячі харків’ян взяли в облогу "білий дім", аби вигнати звідти керівників радянської Компартії. Сьогодні учасники подій згадують, як вітали Незалежність, вимагали знести пам’ятник Леніну і декомунізувати Харків.

Найперший харківський майдан починався у 1990 році в саду Шевченка біля пам’ятного знаку на честь проголошення суверенітету України. Там читали вірші, туди приносили жовто-блакитні прапори, звідти дисидентів частенько відвозили до відділку міліції. А вже через рік кількасот харків’ян пішли звідси до обкому партії, де зараз розташована адміністрація, аби забрати від неї ключ. KHARKIV Today поговорив з активістами, правозахисниками, репортерами, які були учасниками цих подій.

Віктор Маринчак "На кожній службі були присутні один-два представники КДБ"

У день, коли по телевізору усього Радянського Союзу показували балет, у Харкові готувалися до першої служби біля Іоано-Богословського храму. Тому настоятель храму отець Віктор Маринчак зранку не бачив балет по телевізору — перед службою було чимало клопоту. Тим не менше, дорога до церкви була непростою.

"Тоді будь-які рухи, що  хоч трохи нагадували націоналістичні, тлумачились як ворожі. Українська православна церква, до якої я належав, була під підозрою в КДБ. Коли 19 серпня я йшов на першу службу біля храму, дружина боялась мене самого відпускати, відправила зі мною 10-річну дочку. Якісь двоє підозрілих людей подивились на нас уважно і пішли нашим маршрутом — один попереду, один позаду. Потім уже в храмі прийшов староста і розказав про путч у Москві. Казав, що якась кліка захопила владу і все дуже серйозно.  А я тоді сказав: "Несерйозно! Бо якби все було серйозно, ми б з вами тут не зустрілися". Тоді не було ніякого остраху", — пригадує отець Віктор.

Його дружина, навпаки, побоювалась, що першого українського священика в тоді ще радянському храмі після служби заарештують. Але на ту першу службу прийшло близько 200 чоловік — уся проукраїнська громадськість Харкова, навіть атеїсти, що до церкви відтоді більше не ходили, розуміли, що потрібна підтримка.

"До дружини тоді підійшов професор Олександр Юрченко з кафедри української мови і сказав: "Не бійтеся, вони вже нічого не можуть". Я вдячний йому за цю підтримку усі 30 років. І в той день, і потім ще, протягом двох місяців, на кожній службі один-два представники КДБ були присутні. Але вже нічого не могли зробити. Тоді в них уже пропав драйв", — згадує священик.

Ніяких провокацій під час молебну не було, тож Віктор Маринчак поїхав до центру міста. Там уже на кожному стовпі була листівка із закликом Єльцина чинити опір путчу. Він тоді дуже здивувався, як вони потрапили за ніч з Москви до Києва. За кілька днів в Україні була проголошена Незалежність, а в Москві під танками загинули троє молодих людей. Українська релігійна громада зібралася у Молодіжному парку біля хреста жертвам Голодомору, аби відслужити за ними панахиду. У Харкові ж жодних зіткнень не було.  

Леонід Логвиненко: "Депутати хотіли підземними переходами тікати з зали"

Журналіст і письменник Леонід Логвиненко у 1991 році працював фотокореспондентом газети "Вечірній Харків".

"19 серпня я пішов на роботу. Виявилось, що в редакцію прийшла ЦУ — публікувати листи трудящихся на підтримку путчу.  Усі газети тоді вийшли з такими листами. Ми з колегою, щоб нічого такого не змусили писати, знайшли якусь тему подалі від цього всього і злиняли з роботи до пивбару біля кінотеатру "Київ". Не скажу, що був якийсь страх, але переживали", — згадує він.

23 серпня журналіст разом з однодумцями поїхав до Києва, де мали проголосити незалежність. Під Верховною Радою зібралося багато людей, тому довелося залізти на скульптури біля парламенту, аби щось сфотографувати. Чекати довелося дуже довго — Незалежність усе не проголошували.

"Ми з Лесем Кусайкіним тоді першими почали кричати "Воля або смерть", натовп підхопив. Депутати хотіли підземними переходами тікати з зали, але їх не пустили. Люди почали кричати "Прапор на Раду". Уже вечоріло, якась жінка стала під Радою, підняла отак Біблію перед собою і почала молитися. І невдовзі після цього Незалежність таки проголосили", — розказує Леонід.

Репортер привіз із столиці безліч знімків. На одному з них якийсь чоловік тримав у руках плакат "Київ проти Москви". У редакції спочатку хотіли цей напис замазати, а потім узагалі відмовилися ставити таку світлину. Журналіст згадує, як у перші дні після проголошення Незалежності разом з активістами пішов до Київського райкому партії — поспілкуватися з керівництвом про події останніх днів.

"Приходимо — двері закриті, якісь партійні чиновники виглядають із вікон. Тоді там першим секретарем був Олександр Кривцов (потім займав посаду заступника міського голови Харкова, — ред.). Пустив нас, дуже переживав тоді. Він ніколи не курив, а тоді попросив у нас закурити. Казав, що засуджує ГКЧП — утім, вони всі тоді так почали казати", — згадує репортер.

А далі почалося нове життя з новими труднощами. Вже тоді постало питання Криму. Великою проблемою був кордон із Росією, який ніхто не охороняв — його довелося патрулювати міліціонерам. Деякий час в України та Росії навіть була спільна армія.

Згадуючи події 1991 року, Леонід Логвиненко сумує, що Україні вдалося не так багато, як мріяли тоді.

"Тоді мені було 30 років, було дуже багато сподівань. Зараз мені 60, і до моїх мрій про Україну ще дуже далеко. Дуже хотілось би хоч шматочок того прекрасного майбутнього побачити".

Ольга Резніченко: "Кушнарьов перелякався, що ми рознесемо цей обком"

Фахівчиня Літмузею Ольга Резніченко перебирає архіви з плівками. Зараз вона готує виставку "30 кроків Незалежності по-харківськи". Перші кроки Ольга разом з однодумцями зробила набагато більше 30 років тому. Рух, що провів блокади обкому у серпневі дні 1991 року, починався набагато раніше. 

"У Харкові тоді були різні демократичні середовища: "Апрель", "Шанс", "Ноябрь", анархо-синдикалісти. Доволі часто мітинги вони робили всі разом, на відміну від наших часів. Тоді всі об’єднувались проти комуністів. Одна з перших акцій, на яку я потрапила, була у 1988-му, ми зібралися на площі за пам’ятником, який називали "П’ятеро несуть холодильник з ломбарду" на день народження Тараса Шевченка. Читали вірші, поет Степан Сапеляк тримав "Кобзаря", але з'явилися якісь чоловіки і вихопили у нього з рук книжку", — згадує бурхливі 80-ті учасниця руху за Незалежність.

Життя української інтелігенції в Харкові було веселим, але непростим. Активісти збиралися у саду Шевченка чи біля Дзеркального струменю почитати вірші чи обговорити політичні новини, але їх "пасла" міліція, тож часто доводилось ночувати не  вдома, а у відділку. Як би там не було, а демократичні рухи в Харкові кінця 80-х — початку 90-х були настільки потужними, що на виборах 1990-го року до міськради пройшло близько 70% представників так званої Демократичної платформи КПРС.

19 серпня, коли ГКЧП (Держкомітет з надзвичайних ситуацій) захопило владу, активісти пішли на площу.

"Було відчуття, що треба виходити і остаточно розривати стосунки з радянщиною. Ми були страшенними романтиками, ми думали: буде прийнята національна символіка, піднято прапор, то Україна відразу почне процвітати. Я приїхала до обкому, а там люди почали його оточувати, щоб вони не винесли звідси свої документи і була можливість люструвати все це середовище. Ми хотіли ночувати навколо обкому, перекрили всі виходи. Тоді Кушнарьов (у 1991 році очолював Харківський міськвиконком, — ред.) перелякався, що ми рознесемо цей обком, він приїхав і ключ передали нам", — розказала Ольга Іванівна KHARKIV Today.

За її словами, тоді в Харкові були й такі, хто сумував за радянським минулим, але більшість прагнула іншого: "Більшість харків’ян не хотіли, щоб комуняки залишались при владі".

Євген Захаров: "Масельский навідріз відмовився розганяти мітинг"

Одним із тих, хто опечатував обком у буремні дні путчу, був правозахисник Євген Захаров. Він пригадав, що одним з перших отримав факсом з московських  інформаґенцій текст заяви Бориса Єльцина про незаконний переворот і побіг читати його на площу тоді ще Дзержинського. У цей час інший відомий правозахисник Генріх Алтунян поїхав із факсом до міськради.

"Він розповідає, що після отримання інформації в міськраді люди якось позаспокоювались. Женя Кушнарьов відійшов од страху, набрався духу, прибрав свого звичного — поважного та гордовитого — вигляду і вирішив скликати екстрену сесію міськради. У вівторок не встигаємо — значить, у середу. Голова облради Олександр Масельський, навпаки, розпустив намічену заздалегідь на 20 серпня сесію — "Нам треба збирати хліб". Алтунян розповідає, що Олександр Степанович ще вдень навідріз відмовився розганяти мітинг на площі", — пригадує Захаров.

Обком оточили 24 серпня. Пройшли чутки, що комуністи там палять папери. Покликали на переговори першого секретаря  Анатолія Мялицю, але довіри до нього вже не було, домовитись не вийшло. Потім приїхав Євген Кушнарьов і запропонував правозахисникам і депутатам міськради запечатати обком, аби нічого звідти не зникло.

"Співробітники обкому залишають будівлю. Юрба, що помітно збільшилася з ранку, зустрічає кожного улюлюканням і свистом. Нарешті виходимо на вулицю й запечатуємо вхідні двері. Я був найвищим з усіх, тому підняв паперову стрічку з печаткою якомога вище та приклеїв її до дверей. Юрба реве від захвату. Гамір неймовірний, крики, свист. Поруч Мялиця, він насилу замикає вхідні двері великим ключем і крутить його в руках, наче не знає, куди подіти. Я вихоплюю в нього ключа з рук і кажу, що нехай він побуде в мене. Мялиця протестує, я не віддаю. Юрба кричить. Тоді Мялиця погоджується, але за умови: що я принесу ключа в понеділок на 8 ранку. Я не заперечую, і Мялиця під свист і крики ретирується", — згадує правозахисник.

Але ключ віддавати не довелося — Верховна Рада заборонила компартію СРСР, і справами обкому вже займалася ліквідаційна комісія.

26 серпня зібралася сесія міськради і перейменувала площу Дзержинського на площу Свободи. Хотіли ще тоді знести пам’ятник Леніну, але не вистачило трьох голосів. Ленін залишився на площі Свободи, і почалася вже зовсім інша історія.

Євгенія Левінштейн: "Ми й не думали, що Україна може отримати Незалежність"

Сьогодні Евгенія Левінштейн відома як кураторка волонтерських проектів, зокрема, "Оленів Святого Миколая", що возять на Різдво подарунки дітям прифронтової зони. На початку 90-х вона, як і безліч молодих людей Радянського Союзу, захоплювалась демократичними рухами і рольовими іграми.

"Ми до 90-го року були активними учасниками подій, були анархістами, виступали за декомунізацію, яка почалась вже тоді — ми вимагали перейменування кінотеатру Жданова, що був на Пушкінській. Тобто все  почалося набагато раніше 1991 року, коли наша компанія захопилася рольовими іграми. У серпні ми як раз їздили під Москву на велику гру за мотивами "Володаря перснів". Ми програли, наш Гондор пав, Арагорна було "вбито", Кільце потрапило до чорних. Пів ночі ми розмовляли про добро і зло. А о шостій ранку подзвонив один із друзів: "У країні фашистський переворот".

Наступні чотири дні ми сиділи на підлозі кімнати, посередині якої стояв приймач, і слухали новини — що відбувається Біля білого дому. І ми знали, що якщо ГКЧП залишиться при владі, це не значить для нас нічого хорошого.

Коли все скінчилось, було велике полегшення і шок, бо до цього ми й не думали, що Україна може отримати Незалежність. Я подумала: "Невже так може бути? Я можу відокремитись від цієї пасивної відповідальності за діяльність цієї ідіотської країни?". Виявилось, що це можливо".

Юрій Ворошилов: "Натовп перетворювався в народ"

У 1991 році Юрій Ворошилов працював фотокореспондентом у газеті "Соціалістична Харківщина". Він уже встиг прославитися серією знімків із Чорнобильсокї АЕС у дні катастрофи. Про путч, як і більшість харків’ян, він дізнався з балету по телевізору.

"Коли стався путч, я першим ділом подумав: "Як добре, тепер не треба буде платити членські внески", бо газета ж була партійна. А потім бігав по Харкову і думав, куди сховати чорнобильські негативи, бо хто його зна, хто там прийшов до влади і що мені за них буде, а ці фотографії далися мені дуже важко, хотілося зберегти їх.

Тоді не було ніякої рефлексії, не було усвідомлення, що Союзу не буде. Просто була подія, і мені треба було бути біля обкому, бо по телефону не сфотографуєш. Розуміння важливості події прийшло вже потім.  

Перед цим ми теж тусувалися, збиралися по кав’ярнях, були якісь острівці свободи, але все дуже локально. Тоді люди якось усвідомили вперше, що вони не натовп, а люди. Це вже була зовсім інша аура. Натовп перетворювався в народ. Це був неймовірний етап дорослішання".