Лермонтовська вулиця була прокладена на початку XX століття на землі, яка належала купцю Семену Яковичу Толкачову, дружині кандидата прав Софії Михайлівні Коритіній і дружині купця Аграфені Василівні Водоп'яновій. Нова вулиця з'єднувала ділянки інших землевласників із Пушкінською вулицею і давала можливість виїхати на Журавлівку. У 1901 році всі три землевласники виділили безкоштовно під новостворену вулицю трохи більше однієї десятини і попросили місто у 1902 році влаштувати бруківку шириною у три сажні (близько 6,5 метра). Фінансували укладання бруківки Толкачов і Коритіна у рівних частках, лише попросивши міську владу розділити виплату за ці роботи на чотири роки. Нова вулиця отримала у 1903 році ім'я на честь поета Михайла Лермонтова за взаємним бажанням землевласників Толкачова і Коритіної та міської думи.

Після прокладання вулиці купцю Семену Толкачову довелося розбирати старі дерев'яні будівлі, що дісталися від колишнього власника Генріха Шмідмана, а також засипати старі ями колишнього цегельного заводу. У Софії Коритіної таких проблем не було, і вона просто розпочала продаж ділянок під забудову. Одну з них купив контролер Курсько-Харківської-Севастопольської залізниці, титулярний радник Лукілліан Миколайович Пєсков, який збудував на ньому невеликий дерев'яний будиночок.

У жовтні 1911 року ділянку Пєскова придбав прапорщик запасу, спадковий дворянин Харківської губернії Михайло Дмитрович Власов. Він і побудував існуючий до сьогодні кам'яний будинок на вулиці Лермонтовській під № 8. Крім триповерхового цегляного будинку, на ділянці було збудовано цегляний сарай майже у 100 квадратних метрів і дерев'яний сарай. Будинок опалювався голландськими печами, був приєднаний до центрального водопроводу та електромережі. Із початком Першої світової війни прапорщик Михайло Власов став учасником бойових дій. У січні 1916 отримав поранення і деякий час перебував на лікуванні у госпіталі у Кременчуці, отримавши за заслуги чин поручика.

Після Лютневої революції Власов виставив домоволодіння на продаж, його купила дружина надвірного радника, помічника поліцмейстера Івана Федоровича Сизова Ганна Федорівна. Очевидно, що, вийшовши у відставку, Сизов вирішив провести решту днів власником доходного будинку.

Іван Федорович Сизов свого часу був відомою особистістю, він походив із державних селян, здобув домашню освіту, після служби в армії 1 березня 1877 року вступив на службу урядником Харківського повіту. Той рік видався гарячим на події: масові пожежі, викликані підпалами, епідемія тифу. Урядник Сизов проявив себе розторопністю та розумними вказівками під час гасіння пожеж. За що губернатор оголосив йому подяку, а  міністр внутрішніх справ кілька разів нагороджував його грошима. У 1880 році Сизов знову відзначився — розкрив крадіжку борошна на 507 рублів у міщанина Пашинова, за що знову отримав подяку губернатора та грошову нагороду.

З 30 квітня 1883 року Івана Сизова було призначено околодочним наглядачем Харкова і він так ревно ніс службу, що на нього звернуло увагу не тільки начальство. Жителі Основи настільки виявилися ним задоволені, що попросили дозволу нагородити Сизова від себе золотим перстнем. З 1887 року його було призначено становим приставом (сучасною мовою — начальником райвідділу області) Харківського повіту, з 1905 року колезький секретар (громадянський чин, відповідний полковнику) Сизова було призначено приставом 1-ї поліцейської дільниці у Харкові. А з 1908 року і до самої Лютневої революції він виконував посаду помічника поліцмейстера, був нагороджений орденами святого Станіслава та святої Анни ІІІ ступеня.

Коли 1912 року Сизов відзначав у готелі Руфа на Катеринославській вулиці 35-річчя служби, про нього говорили, як про поліцейського, який зберіг з населенням добрі стосунки, постійно люб'язний і уважний, що так рідко траплялося у ті часи. Незважаючи на свій 56-річний вік, Іван Федорович був бадьорий та енергійний.

Напередодні Жовтневого перевороту 1917 року Сизови продають домоволодіння цеховому міста Харкова Семену Миколайовичу Зарицькому за 100 тисяч рублів. Можливо, це фотограф Зарицький, проте збентежує той факт, що у 1920-х роках у віці 74 років він займається ковальським ремеслом.

У 1920 році домоволодіння націоналізували і замість двох квартир у будинку та ще й кам'яному сараї влаштували двадцять дві, у яких проживали 36 мешканців. У роки незалежності будинок перебудували, якийсь час там діяв Клуб "Віденський дім", потім відділення "Надра Банку".