Харківський обласний диспансер радіаційного захисту населення на вулиці Новгородській став для України другими "Санжарами": 22 червня 2020 року "швидкі" привезли перших пацієнтів хворих на коронавірус. З блокадою, бійками, криками. Менш ніж за рік у непрофільній лікарні від COVID-19 вилікували 2500 чоловік.

"У Пирогової" у найскладніші часи хотіли отримати ліжко-місце чиновники і бізнесмени. За рік роботи з коронавірусом Ірина Василівна так і залишається з приставкою "виконувачка обов'язків директора".

Ірина Василівна Пирогова, онкогінеколог, багато років відпрацювала в Онкоцентрі лікарем, начмедом. Саме у диспансері радіаційного захисту розкрилися її менеджерські якості. Їй довіряють лікарі, пацієнти та бізнес. Зараз у диспансері — своєрідний перепочинок, є час згадати, як все починалося.

"НІКОЛИ НЕ ЗАБУДУ ЦЕЙ ДЕНЬ"

— Ірино Василівно, рік тому картинка, як вашу лікарню, можна сказати, брали штурмом, облетіла Україну. Ви тоді розуміли, що починається? Були згодні вступити у боротьбу з COVID-19?

— Питання згоди не стояло, тому що ми були включені до списку опорних лікарень і за фактом дізналися, що включені у цей список, а зовсім не тому, що ми просили нас узяти або просили нас не брати. Ми не інфекційний стаціонар і не могли цього хотіти, тому що це зовсім інша специфіка роботи. В екстремальних умовах бажання, напевно, такого не було ні у кого. Хоча розуміли, що ситуація серйозна, що це, все ж, епідемія, і, звичайно, вона всіх торкнеться. Але ось бачити себе у цій боротьбі, не будучи інфекціоністом, ми не прагнули.

— До того моменту, коли лікарню включили до опорного списку, у вас не було інфекціоністів у штаті?

— Ні, у нас не було ні інфекційного відділення, ні навіть кабінету.

— А ви розумієте, чому потрапили до списку "опорних"? Чому НСЗУ так вирішила?

— Я не копалася у цій темі, але це було зроблено без нашої участі.

— Ваш персонал тоді був проти? Багато хто пішов з першими пацієнтами?

— Коли ми дізналися, що включені у цей список, ніхто нікуди не йшов, бо персонал розумів, що це є, але те, що це торкнеться безпосередньо нас, ніхто не вірив.

— Це ще березень 2020-го?

— Так, ще у березні опублікували ці списки, і ми знали, що ми у цих списках, але ніхто на себе це не приміряв, тому що думали: "Просто включили".

— Думали, що "інфекціонка" впорається?

— Так, так і думали, що інфекційна лікарня впорається, бо це її специфіка, лікарня підготовлена, "заточена" на це, і тому ми думали, що вона впорається, звичайно. Ніхто не уявляв на той момент масштабів поширення цього захворювання.

— До червня скільки у вас у стаціонарі пацієнтів було?

—До червня у нас (влітку завжди трохи менше пацієнтів, ніж взимку) десь близько двохсот чоловік лежали у стаціонарі. Це була абсолютно звична робота, в якій всі багато років жили. Це було розмірено, спокійно, планово.

— Першого пацієнта пам'ятаєте? Взагалі той день для вас яким запам'ятався?

— Я думаю, що ніколи не забуду цей день. Про те, що до нас привезуть пацієнта хворого на коронавірус, ми дізналися о 11:30. А о 11:40 їх вже привезли.

— Від "швидкої" дізналися?

— Ні, це ми дізналися з департаменту Харківської облдержадміністрації. Нам передали наказ про те, що ми приймаємо пацієнтів з COVID-19.

— Просто привезли документ? Ніякого діалогу не було?

— У телефонному режимі не було.

—  Як це було?

— Про це нескінченно йшли розмови, про те, що інфекційна лікарня перевантажена, про те, що там не вистачає місць, не вистачає кисневих точок і так далі. І тому цілком можливо, що найближчим часом до нас будуть завозити людей. Ось у якому сенсі — так, але не більше того.

— Ніякої планової підготовки лікарні до прийому ковідних хворих не було?

— Дивіться, коли ми отримали розпорядження, що ми у списку опорних лікарень, безумовно, готувалися. Тому що у будь-якому випадку, якщо ми вже там стоїмо, повинні бути якось готові. Тому у нас були засоби індивідуального захисту і був підведений кисень на четвертий поверх.

— Стаціонарний кисень — причина, по якій вас включили до списку?

— У лікарні був відсутній потоковий кисень у реанімації і в операційних, працювали на балонах. У грудні 2019 року було проведено у реанімацію і операційні, а розводка по палатах вже була у квітні 2020 року, після того, як диспансер включили у список.

"РЕАНИМАЦИЯ ЗІБРАЛА РЕЧІ І ВИЙШЛА"

— Скількох людей зі своєї команди ви втратили після того, як привезли перших пацієнтів хворих на коронавірус?

— Усі морально готувалися до того, що це може бути, але чіткої дати або розпорядження не було. Тому всі жили в режимі очікування, не зовсім вірячи, що це може статися. На той час, коли завезли першого хворого, у нас практично пішла вся реанімація. Відділення реанімації просто взяло свої речі і тихо, спокійно вийшло з будівлі. Залишилася лікарка анестезіолог-реаніматолог і медична сестра у відділенні реанімації, Строєнко Катерина і Федотова Ірина, а також завідувач реанімації Едуард Єфременко. Пацієнти були вже завезені — не надавати допомогу ми, природно, не могли, тому почали гарячково шукати і запрошувати до себе анестезіологів, медичний середній персонал. Ми звернулися у обласну інфекційну лікарню: запросили їх попрацювати у нас, хоча б сумісниками на цей час, поки не вкомплектуємо штат. Ситуація була досить пікова.

— Вам було страшно?

— Це було страшно: людей завезли, персоналу — немає. Звичайно, у відділеннях залишилися люди, які готові були працювати. Було страшно не виконати свої функціональні обов'язки, не врятувати людину — у цьому сенсі було страшно.

— Один із перших пацієнтів помер. Вам не вдалося його стабілізувати?

— Так, був дуже важкий пацієнт, якого не вдалося врятувати, він помер

— Це був перший удар. Другий, по-моєму, — через деякий час у вас суїцид стався.

— Був такий епізод, коли пацієнт викинувся з вікна.

— Внаслідок коронавірусу?

— Це був просто такий ланцюг подій. Було кілька випадків у Києві і  Харкові, до того ж відбувалося все у певний час. Саме ось ці події відбувалися. Що це було — якась модифікація вірусу з впливом на функції головного мозку, що у людей були суїцидальні спроби ...

— Надзвичайна подія підірвала настрій у колективі? Чи вдалося швидко купірувати ситуацію?

— Звичайно, це дуже страшно, коли у тебе відбувається ось така ситуація. У нас ще у той момент, можливо, не настільки був укомплектований штат: медсестра просто вийшла у сусідню палату до пацієнта. Пацієнт був у палаті інтенсивної терапії, не висловлював суїцидальних думок. Він тривалий час перебував на апараті неінвазивної вентиляції легенів. Насправді це вкрай непросто пережити такий момент і не всі витримують психологічно, деякі після 2-3 тижнів на кисні просять: "Дайте нам піти. Ми просто не можемо це витримувати". Це вкрай важко, тому ось такі прохання бувають у людей.

— Це відбувається через тривале кисневе голодування?

— Так, при тривалому кисневому голодуванні і низькій сатурації, коли не допомагає потоковий кисень — вже доводиться застосовувати неінвазивну вентиляцію легенів. Коли людина постійно прив'язана до апарату ШВЛ, на ньому постійно знаходиться маска, яка герметично прилягає, і пацієнти не піднімаються, постійно лежать, тому що будь-який рух викликає зниження сатурації.

— Кому люди озвучують ці слова?

— Медсестрам або лікарям.

— З ними потім працює психолог?

— У нас це не настільки розвинене. Вже створюються центри, відділення реабілітації, але це ще не настільки широка мережа, яка дозволяє кожному звернутися.

— Ви пам'ятаєте своїх пацієнтів? Знайомитеся з ними?

— Пам'ятаю дуже багатьох. Я більше знаю пацієнтів, які були у важкому стані. Тих, у кого була легка форма, можу не пам'ятати.

— Про що ви говорите з ними?

— Лікарі намагаються вселити пацієнтам, що вони одужають, що потрібно боротися.

"ПОЗИЧАЛИ АПАРАТИ ШВЛ"

— Влітку 2020-го була перерва. У вас був час для того, щоб підготуватися і морально, і фізично до осіннього періоду. Як зробили крок в осінь?

— Люди вже були навчені роботі, штат був укомплектований, розуміли, на що йдемо і що потрібно робити.

— З фінансуванням проблем не було?

— Ні, з цим проблем не було.

— Коли ви зрозуміли, що прийшла друга хвиля?

— Як тільки почали надходити пацієнти і заповнюватися ліжка, а ліжка заповнювалися дуже швидко: спочатку не було місць у реанімації, потім не було вільних апаратів ШВЛ, тому що вони стояли не тільки у реанімації, а й у палатах.

— ШВЛ, СІПАП, витратних матеріалів вистачало?

— Постійно чогось десь не вистачало: щось закінчувалося, доводилося потім замовляти. Апаратів ШВЛ спочатку вистачало — потім не вистачало. Ми позичали їх у інфекційній, обласній та залізничній лікарнях на цей період. Потім ми їх повертали.

— Влітку до вас прийшли студенти з Куп'янського коледжу. Хтось залишився, став частиною вашої команди?

— Так, залишилося чотири чоловіки. Вони відразу включилися у роботу. Це середній персонал. Вони прекрасно влилися у колектив і працюють. Вони молодці.

— Восени ви перехворіли на ковід. Розумієте, як це сталося?

— Не знаю. У нас, як тільки ми почали приймати хворих, це було у червні місяці і до вересня, жоден співробітник в ковідних відділеннях не захворів, тому, що ми всі були забезпечені засобами індивідуального захисту. У мене був стан середньої тяжкості, але я не лежала у стаціонарі.

— Продовжували управляти процесами у диспансері під час хвороби?

— Так, в якомусь вигляді з дому.

— Скільки людей з команди вже перехворіли на ковід?

— Повторних заражень, які міг би підтвердити ПЛР, не спостерігалося. Перехворіло приблизно 20% персоналу лікарні. У відділенні для чорнобильців заражень не було.

— Чорнобильці у вас залишаються?

— Так, у корпусі на 90 ліжок лікуються чорнобильці. Це ті пацієнти, які завжди були з нами. Персонал, який їх обслуговує, ніяк не пов'язаний з "ковідним" відділенням.

"ТЕЛЕФОНУВАЛИ ЧИНОВНИКИ, ПРОСИЛИ"

— Пандемія і коронавірус зробили вас сильнішою?

— Це сприяло відкриттю якихось прихованих потенціалів.

— Пам'ятайте якісь нестандартні випадки?

— Так, було. Телефонували чиновники з проханням вилікувати певного пацієнта, і самі лікувалися.

— Так, у Харкові навіть була така фраза "потрапити до Ірини Василівни Пирогової". Чому так склалося?

— Не знаю. Мабуть, чули про організацію роботи або про якість. Можливо, зіграв той факт, що ми забезпечені медикаментами на 100%. Але зараз через те, що нас не фінансує НСЗУ, ми не отримали гроші за квітень і травень.

— Чому?

— Пред'явлена претензія, що у нас була неправильно сформована команда анестезіологів. Ці команди були сформовані давно, але чомусь питання виникло саме зараз.

— Тобто НСЗУ не задовольняє формула? Перемовини тривають?

— Так, писали до НСЗУ, у центральний офіс. Також інформували наші департаменти, міськраду, обладміністрацію. Як сказала Вікторія Василівна Мілютіна, питання знаходиться на розгляді.

— Постраждали всі лікарі, які працюють у ковідному відділенні?

— Поки що я не знаю, чим платити зарплату лікарям, якщо нам не виплатять ці гроші.

— Скільки заробляли ваші лікарі у пікові моменти пандемії?

— Вони отримували зарплату і + 300%. За квітень ми платили зарплату і + 250%.

— Це підтримало лікарів у складний період?

— Безумовно, адже це було неймовірне навантаження. По-перше, це дійсно особливо небезпечна інфекція, це велике фізичне навантаження, це робота у респіраторах, рукавичках, костюмах — це дуже непросто. Це повинно хоч якось адекватно оплачуватися.

— Бізнес допомагав вам?

— Бізнесмени самі виходили на нас. Це був просто бізнес, який хотів допомогти у цій складній ситуації, тихо, без розголосу.

— А чиновники, які закінчували у вас лікування, дякували вам?

— Так, говорили "спасибі".

— Скільки пацієнтів вилікували протягом року?

— За весь час у нас було проліковано близько 2500 пацієнтів. Померло 350 чоловік. Бували дні, коли жоден пацієнт не вмирав, бували дні, коли кількість летальних випадків доходила до чотирьох.

"З КОРОНАВІРУСОМ ЖИТИМЕМО ЗАВЖДИ"

— Як проходить день директорки лікарні? Скільки годин тривав ваш робочий день раніше?

— У мене перші три місяці, поки ми все не налагодили, робочий день тривав з 6 ранку до півночі. Потрібно було відпрацьовувати кожен крок. Не було специфіки інфекційного стаціонару. Потрібно було продумати всі дрібниці: як мити руки, де маски надіти і т.д. З постачанням теж були проблеми: то кисень є, то його немає.

— Розкажіть, яка була різниця між першою і другою хвилею коронавірусу?

— У першій хвилі було багато вікових пацієнтів: це було 75+ і люди з супутніми патологіями (кардіальними, психічними, діабет). Навіть у тих, у кого не було діабету, цукор підскакував до 30 і вище.

— Наймолодший ваш пацієнт?

— 18 років. Це був хлопець, який проходив строкову службу. Він був переведений з госпіталю на апарат СІПАП. У нього була важка форма: він довго лікувався — приблизно місяць.

— Найстарший пацієнт?

— 90 і 92 роки. Чим старша людина — тим складніше: супутні патології і шанси на одужання зменшуються.

— Ви щось зрозуміли для себе за цей рік про коронавірус та епідемії?

— Я думаю, що ми з коронавірусом будемо жити завжди, просто сподіваюся, що це будуть якісь окремі епізоди, як грип. Ми навчимося з ним жити, якщо буде проведена вакцинація. Сподіваюся, що вироблення колективного імунітету зіграє роль і ми повернемося до нормального способу життя.

— Як ви бачите життя лікарні далі?

— Звичайно, хочеться повернутися до звичного ритму життя, до життя звичайної лікарні і працювати в усіх напрямках: терапевтична допомога, кардіологія, неврологія, хірургія, реабілітація. У нас на базі прекрасне відділення фізіотерапії. Безумовно, хочеться просто працювати і щоб з цією епідемією було покінчено.

— Цього разу, коли переглядали список опорних лікарень НСЗУ, була загроза, що диспансер можуть прибрати. Я так розумію, що ще не час. Виходили з вами на контакт з НСЗУ?

— Ні. Я думаю, що причина, по якій лікарня залишена, — це 140 точок потокового кисню, це навчений колектив. Хтось радів, що залишили, у кого немає роботи, наприклад. Хтось навпаки хоче повернутися у свої рідні відділення.

— Зараз важкі хворі є?

— Є, різні. Вірус помолодшав: якщо раніше важкі випадки випадали на 70+, то зараз 50+. Летальні випадки все ще є, часто через те, що пізно звертаються до лікаря: багато лікуються вдома, шукають поради в інтернеті, приймають всякі препарати.

— Два тижні тому на території лікарні сталася пожежа. Розумієте, що це могло бути?

— Це сталося у приміщенні, яке не використовується, на віддаленій частині території. Самозаймання там статися не могло.

— Після цього інциденту вирішили відеоспостереження встановлювати?

— Так, нам пообіцяли надати кошторис і ми будемо вирішувати, чи зможемо оплатити чи ні. Але, звичайно, відеоспостереження потрібно робити.