Ольга Турутя-Прасолова: Чоловіки ще не готові до жіночої свободи
Сьогодні у російському драматичному театр ім. Пушкіна вдбудеться прем’єра вистави «Ляльковий дім» за драмою Генріка Ібсена. Режисерка Ольга Турутя-Прасолова розповіла «ХН» про те, чому ідея жіночної незалежності й досі революційна, як молодому режисеру потрапити на роботу в театр і чому Харків як театральне місто має більше перспектив, ніж столиця.
Ольга Турутя-Прасолова з-поміж усіх харківських театральних режисерів вирізняється незвичайною біографією. Художниця за першою освітою, майстриня ляльок, поетеса і драматург, вона кілька років працювала художником-постановником і художником по костюмах, й тому досі сама вигадує одяг для героїв та оздоблення сцени. У 2015-му Ольга стала відомою на всю країну, вигравши конкурс Британської ради з виставою «Ножі в курях», який поставила в столичному театрі ім. Франка. У Харкові її ім’я гучно пролунало навесні цього року, коли режисерка поставила чеховську «Чайку» на малій сцені театру ім. Пушкіна. 30 червня відбудеться її дебют на великій сцені.
Бути жінкою-режисером дуже непросто
Ми зустрічаємося з Ольгою на одній із останніх репетицій. Перед інтерв’ю вона робить кілька зауважень акторам. Турутя-Прасолова народилася і довго жила в Одеській області, зазвичай говорить українською, у роботі над текстом вистави переходить на російську. Актори, здається, до цього звикли й подекуди самі користуються двома мовами.
– Олю, вам не складно постійно переходити з української на російську мову й навпаки? Я так зрозуміла, що в побуті ви надаєте перевагу українській, але російська в театрі Пушкіна є робочою.
– Так, це театр російської драми (сміється). Ні не складно, я живу в Харкові 10 років, тому звикла користуватися двома мовами.
– Виставу «Ляльковий дім» заявлено як таку, що розкриває сучасні проблеми у стосунках чоловіка та жінки. Коли Ібсен писав цю п’єсу, сама ідея того, що жінка може піти з дому, була досить революційною. Зараз усі звикли, що жінки ходять на роботу, мають власні гроші, розлучаються з чоловіками. Що зараз може дати сучасній жінці ця історія?
– Ідея постановки виникла невипадково, бо зараз багато йдеться про гендерну рівність між чоловіками та жінками, але я бачу, що наше суспільство до неї ще не готове. Найпростіший приклад – оголошення: «Шукаємо на роботу директора, заступника директора, секретарку та прибиральницю». Це жарт, звісно, але одразу зрозуміло, де жіноче місце. Жарти жартами, але я скажу, що бути жінкою-режисером невеликого зросту і неміцної статури дуже непросто. Перше, через що я проходжу завжди, – несприйняття. Хоча далі простіше.
– Мабуть, на перших етапах доводиться долати це ставлення як до дівчинки, особливо серед акторів-чоловіків старшого віку?
– Насправді актори-чоловіки старшого віку найбільш слухняні й найбільш професійні. Певна недовіра є на перших етапах, але проходить одразу, коли починаються професійні відносини.
– Тобто «жіноче питання» ще актуальне?
– Я бачу, що жінки готові бути вільними, але чоловіки ще не готові до жіночої свободи. Думка Ібсена про те, що жінка може піти шукати себе і залишити дітей – досі революційна. Жінка, якщо йде від чоловіка, забирає дітей, часто лишає квартиру. У нас жінки більш відповідальні.
– Так, здається, серед українок не так багато жінок, схожих на Нору, які граються в таку собі жінку-дитинку?
– Це гра, яку пропонує їй чоловік. Це йому подобається, що вона – «пташечка», «білочка», і вона погоджується – «я пташечка, я білочка», аж поки в ній це все не накопичилося і не знайшло вихід у тому, що вона розуміє про себе: вона не пташечка і не білочка, а людина.
– Ваша «Чайка» була експериментальною: там у вас Сорін взагалі був опудалом, а Трепльов розділився на двох персонажів. «Ляльковий дім», навпаки, виглядає дуже традиційно. Чому ви відмовились від експериментів?
– Мені було цікаво, щоб прозвучала думка. Не експеримент, не мій погляд на це, а думка Ібсена. Він писав цю п’єсу про свободу людини взагалі, я лише акцент трішки змістила. Я собі ставила завдання зробити виставу так, щоб кожна жінка, яка її побачить, розуміла відповідальність за свої вчинки. І кожен чоловік – також.
«Мене не брали в жоден театр»
– Після того, як ви виграли конкурс Британської ради, були пропозиції залишитись у Києві?
– Більше від акторів самого театру Франка. Для них моя сценічна мова була новою, їх зацікавила така манера викладання матеріалу. Директор театру лишився задоволеним і, можливо, якби я виявила таке бажання… Я не мала бажання. Не люблю Київ.
– Це дещо дивно чути від людини з театрального світу. Існує така думка насправді, що Харків – зовсім не театральне місто, на відміну від того ж Києва. У вас виникали такі думки?
– О, це вище Одеси не бачили (сміється). У Києві я помітила одну не дуже гарну тенденцію. Вони так звикли до того, що глядач і так прийде, тому не напружуються ні в чому: ні в постановці, ні в організації. Можуть зліпити щось буквально за два тижні, бабок зняти – і все. Причому навіть експериментальні сучасні театри працюють так само. Якесь недбале ставлення до театру.
– Харківські театри не такі балувані глядачем?
– Так.
– У театру Пушкіна останнім часом була репутація дуже консервативного, дуже традиційного. Коли вам запропонували співпрацю, були сумніви: приймати чи не приймати її?
– Знаєте, до будь-якого театру молодому режисерові потрапити неймовірно складно. Мене не брали в жоден, мої пропозиції були не цікавими. Мені Сергій Анатолійович (Сергій Бичко, директор театру ім. Пушкіна — прим. «ХН») запропонував експеримент на Малій сцені, і я погодилась. Коли він сказав, що треба ставити щось і на Великій, я розуміла, що експериментувати тут не зможу одразу. Але я бачу, що й на Великій сцені має з’явитися якась інша мова для інших глядачів. Не можуть до театру увесь час ходити ті самі люди. Треба, щоб одні приходили на традиційні вистави, інші – на експериментальні.
– А чому доволі складно знайти роботу молодим режисерам?
– Ніхто не хоче поступатися своєю сценою. В одному театрі мені сказали прямим текстом: «Ми не хочемо тут конкуренції». В іншому відмовили прямо на вахті: «Что ето за бумажкі, забєрітє, мнє нє інтєрєсно, у меня тут ставят такие професіонали».
Зараз наступне питання, яке ми маємо вирішити з директором театру імені Пушкіна: хто іще тут буде ставити. Бо дуже погано, коли працює один режисер, погано для трупи. У нього вже є улюблені актори, він бере тих самих, «половина саду квітне – половина в’яне». Актори з різними режисерами стають більш універсальними.
«Бігаю разом із ними»
– Що змінилося з вашою появою в театрі?
– Я запровадила таке обов’язкове правило, щоб усі розминалися перед репетицією. Я це так пояснюю своїм акторам: «Одна половина залу хоче бути вами, інша – хоче вас», і тому ви не можете бути некрасивими. Вони дещо розслаблені в цьому плані. Ми разом займаємось, бо якщо я буду їх примушувати, а сама тут сидітиму, вони подумають: ага, сама не може. Я так само бігаю разом із ними — це зручно й економить час на всілякі спортзали.
– Усі погодились на фізкультуру?
– Ні, декому складно ходити на 10 ранку, бо є вечірні вистави. Я з розумінням ставлюся до цього й не можу примушувати. Але більшість приходять. Ще в нас є педагог із сценічної мови, це – обов’язкове заняття. Нереально класна жінка, яка виправляє усі дефекти, щоб не було цього харківського звучання, яке дуже ріже слух. Як писав один критик про наш театр: тут можна почути всі харківські райони – ХТЗ, Холодну гору і так далі. Є такий грішок.
– Можливо, ви вже думаєте про якісь нові вистави?
– Було б непогано поставити казку або комедію. Має бути чергування: спочатку – драматичний матеріал, потім – комедійний. Бо інакше можна загнати себе в якісь рамки. У чому взагалі проблема молодих режисерів? Вони несуть у театр щось своє. Жоден театр таке не візьме, у кожному театрі є певні плани. Молодому режисерові кажуть: а ось поставте нам це. І починається опір: ні, я не буду, це жахливо. А мені цікаво спробувати себе в такому класичному матеріалі. Моє захоплення формою поступається дуже сильно. Тут не можна виїхати на гарних картинках. Але я люблю перешкоди.
