Юрій Андрухович: Якщо Європа в Україні програє – Євросоюз припинить своє існування
Юрій Андрухович, один із найвідоміших у Західній Європі українських письменників, розповів «ХН», чому свого часу був зачарований Харковом, як сподобатися іноземним видавцям і що Україна може дати Євросоюзу.
Ми зустрілися з класиком української літератури вже насамкінець його перебування в Харкові. Графік у письменника був дуже насиченим: відкриття «Літературної клюмби» біля Літмузею, виступи перед студентами та прихильниками, безліч телеефірів. Андрухович, утім, виглядав досить бадьоро і навіть жартував про інтерв’ю як частину професії: «письменник не має виглядати втомленим».
«Таксисти вихваляли Кернеса»
– Юрію, ви вперше побували в Харкові 1994 року. Я читала в одному з ваших інтерв’ю, що вам тоді не дуже хотілося сюди їхати, бо це був наче якийсь такий індустріальний «совок». Пам’ятаєте свої перші враження від міста?
– Я не просто їхав із якимись негативними стереотипами, що там буде «совок». Ні, не тільки це. Все-таки у мене існувала легенда радянського Харкова 20-х років, столиці Радянської України з поетами, художниками, митцями. Мені цікаво було це побачити Держпром, який до того я бачив у якихось довідниках з історії архітектури. Була б можливість уникнути цієї поїздки, то може б і уник. Але я приїхав і був зачарований. По-перше, тим, що тут виявилося багато моїх читачів. По-друге, мені показали місто, будинок «Слово». Пам’ятаю, як мене вразив один напис на стіні: «Без УНА всем хана». Це тоді виходило поза межі стереотипів, здивувало, що ці патріоти, націоналісти послуговуються російською мовою. Пригадую, це був дуже динамічний візит, але незабутній.
– Останнім часом ви часто буваєте в Харкові. На ваш погляд, як змінюється місто?
– Минулого разу було кумедне спостереження. Взимку ми приїздили з виставою «Альберт, або найвища форма страти», і впродовж тих кількох днів довелося багато їздити в таксі. Звернув увагу, що всі таксисти вихваляли в один голос Кернеса. Я почав було думати, що це якась така спеціальна акція: зустрічати гостей міста і розказувати, який хороший мер. Цього разу такого вже немає. Змінюється культура в готелях, зовсім на іншому рівні працює персонал. У 94-му році й мріяти марно було про те, щоб поселитися в якийсь готель, краще було не поселятися. Ця сфера дуже зросла у сенсі європейської чемності. Порівняно не тільки з 94-м, але і з 2000-ми роками Харків дедалі більше стає містом для життя, для людей. Можливо, я ідеалізую, бо я знаю лише центральну, найкомфортнішу частину й лише з розповідей можу знати про те, що відбувається на ХТЗ чи на Салтівці і що там усе не так оптимістично.
– Мабуть, Сергій Жадан розповідав вам історію, в якій він брав активну участь, про війну громадськості з так званим «одороблом» – ангелом на шпилі, якого хотіли поставити перед Держпромом. У вас є певна думка щодо цього протистояння?
– Звісно, Харків для мене – це важлива тема, я стежив за цією історією. Якось сумно було дізнатися, що вже знайдено рішення, бо я думаю, не треба з цим аж настільки квапитись. Ця площа, увесь цей ансамбль настільки унікальні, що варто взяти якусь паузу, замислитися, чи треба там щось робити. Наскільки я знаю, зараз «одоробло» (рішення щодо результатів конкурсу оскаржили – прим. «ХН») призупинено – і це непогано.
«Україна зійшла з перших шпальт»
– Зараз більшість українських письменників, особливо початківців, багато пишуть про війну на Донбасі. Мені здалося чомусь, що ви якось внутрішньо поставили для себе мораторій на опрацювання цієї теми у творчості. Чи так це?
– Можливо, не мораторій, це по-іншому якось можна назвати. Я завжди ставився до того, що я пишу, із максимальною вимогливістю. Упевнений, що як письменник я був не надто включений до цієї проблематики і замало знаю. Я не був на фронті навіть день-два, але гірше було б, якби поїхав на день-два і роман писав би про війну. Це занадто серйозні речі, теми війни й окупації, щоб отак за них хапатися, до кінця не розуміючи. Мені здається, є доволі перспективний шлях – писати на теми, які лише на перший погляд далекі від цього, але уважний читач відчує, що це теж про те.
– Європейського видавця зараз можна зацікавити історією про українську війну?
– Приклад наведу не зовсім безпосередній. Мій друг Олександр Ірванець ще на початку 2000-х написав роман «Рівне/Ровно». Він уявив, що Україну внаслідок катаклізму поділено на дві частини. Цей роман видано кількома іноземними мовами, цього року він має вийти німецькою. Видавці звернулися до мене з проханням про передмову. В них довго цей переклад лежав, вони не розуміли, про що цей роман, не розуміли аналогії з колись поділеним навпіл Берліном. Аж тепер події на сході України висвітлили їм сутність роману. Я взагалі радив би видатні твори нашої літератури перечитувати на цьому моменті. Проза Хвильового 20-х років може нам багато сказати про нашу війну.
– Україною цікавляться зараз на Заході взагалі?
– Україна зійшла з перших шпальт, але це добре, бо це означає, що катастроф немає. «Боїнг» не впав, немає великих боєзіткнень, унаслідок яких гинуть сотні. Але це незабута історія. Є чимало пересічних громадян, які цікавляться Україною. Я познайомився з волонтерами в Німеччині, вони родом звідси, з Харкова, та можуть багато розповісти, як звичайні німці залучаються до допомоги українцям. Для лікування наших поранених, наприклад, збирають гроші на їхнє перебування в лікарнях. Ми забуваємо, що є ось такий приватний бік підтримки. Нам головне, щоб летальну зброю давали, – ось що нам потрібно, щоб сказати, що нас підтримують.
– А що Україна може дати Європі, привнести туди, окрім дешевих робочих рук?
– Україна здатна зробити Європу більшою – не в географічному сенсі, хоча в ньому також, а в сенсі поширення європейської ідеї і європейських цінностей. Якщо Європа переможе в Україні, це свідчитиме про її життєздатність. А якщо Європа в Україні програє – Євросоюз розсиплеться, принаймні, в теперішніх межах. Але ці речі простіше пояснювати філософам чи політологам. Простим європейцям хочеться конкретних речей. Ми дуже перспективні як країна з потенційно потужним сільським господарством. Ми самі недооцінюємо того факту, що продукти харчування вже ніколи не будуть дешевшати. Вони ставатимуть дорожчими за бензин і нафту. У цьому сенсі ми багато маємо, доки не донищили навколишнє середовище. Я за те, щоб ми більше рекламували свої можливості.
«Крим і Донбас – це дві різні історії»
– У нас поширена така думка, що українці начебто самі ще не дуже визначилися: ми Європа чи не Європа. Захід – це наче Європа, а схід – ні. Постійно порушується тема двох Україн – східної індустріальної та західної індивідуалістичної. Ви відчуваєте цю різність?
– Це одна країна, безумовно, але з відмінною регіональною специфікою. Вона не означає антагонізму. Все тримається вкупі, й без стороннього збройного втручання воно і досі трималося б. Не варто драматизувати наші відмінності: вони є, та й хай собі. Є дуже різні Італії, Франції, я вже не кажу про Німеччину, яка вигадала собі форму федеративної республіки, щоб підкреслити всі відмінності, які в них там є.
У нас є об’єднавчі моменти, які сильніші, ніж різність. Переважна більшість суспільства і на сході, і на заході погоджується, що європейський вибір – це добре. Соціологія це засвідчує, я давно не бачив опитувань, які показали б негативне ставлення до цього вибору. Наведу ще один приклад: у Польщі, у тамтешніх університетах, дуже багато українських студентів. Там формуються студентські земляцтва, і там не видно поділу – хто з заходу, а хто зі сходу України.
– Болюче питання про території, які залишаються окупованими. Як думаєте, вдасться повернути Крим і Донбас та інтегрувати їх знову в Україну, чи зможемо ми?
– Крим і Донбас – це дві різні історії. З окупованими частинами Донбасу це реально, бо там антиукраїнські, сепаратистські настрої дуже поверхові. В Криму це сидить значно глибше, там доволі сильні почуття російського націоналізму. Так чи інакше, ми не маємо можливостей проводити там опитування і дізнаватися, хто і що там підтримує. Але в інтересах майбутнього я не став би ці регіони ставити на один рівень і застосовувати одні механізми до них обох. Із Кримом усе не однозначно, там від моменту початку незалежності були дуже сильні очікування, що це колись буде Росія. А от повернення донбаських територій обов’язково відбудеться, як тільки Росія потрапить у якийсь більший трабл і її не вистачить на утримування Донбасу.
