Бої за Дебальцеве: "Там навіть сніг був червоний"

18 лютого 2015 року закінчився останній великий бій на Донбасі — українські військові вийшли з оточення у Дебальцевому.

Тоді загинули сотні бійців, а техніку залишили в розгромленому місті. Як і в інших подібних випадках, причини котла досі не з'ясували, а винних не покарали. До п'ятої річниці KHARKIV Today зібрав спогади бійців про бої за Дебальцеве.

Вадим Мякотін (позивний "М’який") — боєць БСП НГУ "Донбас":

Те, що буде Дебальцеве, було зрозуміло ще з 14 січня. Тоді по всім блокпостам незаконних збройних формувань почали збирати тепловізори і стягували сили на Дебальцеве. Ніхто не розумів, нащо їм тепловізори. Я знаходився на радіоперехопленні і аналізував.

Коли був прорив з Дебальцевого, ніхто про це не знав. Наші координатори були в Слов’янську, і вони о першій ночі почали достукуватися до керівництва Нацгвардії і пояснили, що йде прорив, на що їм відповіли, що прориву немає.

Наші частини майже всі заглушили. Росіяни використали нові глушилки, працювали лише SDMA-телефони. Тому з радіоперехоплення противників ми зрозуміли, що наші прориваються з Дебальцевого. Опівночі росіяни вже зайняли висоти і стріляли по наших. В основному стріляли по важкій техніці, економили боєприпаси.

Наступні два дні російська армія передавала ДНРівцям висоти навкруги Дебальцевого. І одне з наших підрозділів захопило 12 полонених. Це були справжні донецькі шахтарі. Їх ми виміняли на наших загиблих. На жаль, це був не еквівалентний обмін.

Ворог включив дві потужні глушилки, тому все, що знаходилося під контролем ЗСУ та Нацгвардії, залишилося без зв’язку. Рації працювали лише в умовах прямої видимості. Десь о 10:00 годині сформувалася колонна для прориву у Вуглегірськ, про які ворог знав.

За даними розвідки, у Вуглегірську було два-три танка та до 100 чоловік піхоти. Виявилося, що це зовсім не так. До нас ще прийшла колонна зі Слов’янська з Кульчицьким. Помилка була в тому, що Кульчицький 30 січня заходив у Вуглегірськ, зробив зачистку, але покинув місто і не закріпився. А на це місце знову зайшли російські війська. Вони зробили капоніри на в’їзді, вирили окопи, синіми прапорцями робили мітки.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Президент України затвердив межі тимчасово окупованих територій Донбасу

Наша колона і колона Кульчицького зайшли з південної сторони, де їх ніхто не чекав. Тому вони почали евакуацію частини ЗСУ та Нацгвардії. Підірвали кілька опорних пунктів з повним комплектом озброєння і те, що не змогли унести. Все було зроблено професійно і грамотно.

Нашу колону зустріли три міномети, два танка, кілька машин і один БТР із прапором ДНР, не враховуючи восьми диверсантів, які сиділи в окопі посеред дороги і розстрілювали колону. У них на підготовку було більше 14 годин. Влаштували грамотну засідку за чеченським сценарієм.

Я зі своєю групою на першому танку проскочив засідку і влетів у блокпост. Після цього наш танк підбили з лівого боку — з капоніра. Потім нас добивав вже танк, який був навпроти. Нам вдалося вийти. Зібрали поранених і вбитих. Зібрали кругову оборону. Почали рухатися назад. Танки зробили кілька пострілів по нам фугасами. Витягли важкопоранених на дорозі, надали першу медичну допомогу та позначили, де ми їх залишили.

1 лютого у Дебальцевому були сильні обстріли: в будівлі, в якій ми були, два поверхи знесло Градами. Найстрашніше було, коли на блокпосту "Хрест" в цей день поміняли Нацгвардію. Прислали туди необстріляних нацгвардійців з Вінниці. Попередню групу я знав, а до них зайшов — сидять як "здрастє". Вони були в самій жопі, тоді як раз зносили Чорнухіне — йшли прямі обстріли без перестанку, а вони розгублені.

Під час боїв на початку лютого харківську Нацгвардію відправили в Дебальцеве щось деблокувати. Їм наказали зайняти залізничний вокзал, а потім сказали зачистити приватний сектор. Вони тільки вийшли з вокзалу, і його не стало. Не можу не відзначити цинізм наших ворогів. Коли когось вбивали і знаходили телефон, вони дзвонили і казали: "Я в підвалі, витягніть мене. Пришліть допомогу". Туди їхала група, яка потрапляла в засідку.

В місті супротивники використали кілька блукаючих мінометів "Васильок". Один з екіпажів вбили місцеві жителі, бо росіяни сильно вертикально поставили дуло і не змогли поїхати. "Васильок" забрали солдати Національної гвардії України.

Дебальцеве обстрілювали й електромережі й води там не було вже з 14-17 січня. За два тижні дівчинка років трьох-чотирьох вперше вийшла з укриття та побачила сонце. Нам як раз сказали їхати звідти. Її мама років 25 питає: "Куди ж ви їдете,  нас тут усіх вб’ють". А дитина тебе обіймає за ногу. Це було емоційно вражаюче, без сліз згадувати важко. І ти не можеш їх забрати, бо ви військова колонна і вас будуть розстрілювати в першу чергу. Це найстрашніше враження, що ти нікому не можеш допомогти, і не будеш, бо в тебе інша задача.

Коли я привіз загиблих до Артемівська, частина жителів та поранених евакуювалася в Харків. В місті в цей час працювали кафе, дискотеки, а до війни не більше 25 км. Там зносяться населенні пункти, а тут все працює повним ходом. І ні в кого немає параної.

Дані в Штабі та на передовій завжди різнилися. Міг приїхати командуючий військами, сказати, що вас тут 375 чоловік, а по факту вас тут на червоному пахарі (Ступакове) — семеро. Або я їду на зачистку з сімома бійцями з 17-ти, мені дзвонять і кажуть: візьми 72 людини, 8 залиш на охороні і переміщуйся рятувати інших.

Це війна. Україна цього не проходила і вчиться через криваві уроки: Крим, Іловайськ, Дебальцеве. Тоді все було в крові, навіть сніг був червоний. Росіяни за п’ять-десять хвилин збирали КамАЗ полонених, а решту вони вночі добили. Ті, що залишилися на полях, замерзли при -12. Загиблих було дуже багато.

Віталій Цуканов (позивний "Вітас") — боєць 92-ї ОМБр:

У нас був наказ заходити в місто Щастя. Коли доїхали до Ізюма, нас розвернули. Ми не знали, що їдемо в Дебальцеве, — це була військова таємниця, бо росіяни все моніторили. Керівництво прийняло правильне рішення не говорити, куди ми їдемо. В Дебальцевому на той момент було дуже спекотно: все палало, гуркотіло, земля тряслася.

27 січня ми приїхали в Артемівськ, де знаходився штаб 128-ї бригади, потрапили під їхнє керівництво. Танкістів у перший же день забрали на плацдарм у Дебальцеве. А нам зранку надійшов наказ вирушати на висоту "Валєра" 307,5. Санжарівку, яка була внизу, вже зайняли сєпари. Тільки поле відгороджувало селище від цієї висоти. Поранених і вбитих привозили двічі на день, вивозили в Бахмут. Десантникам, яких ми змінили на висоті, пообіцяли, що їх змінять через добу, вони ж там пробули три дні, багатьох втратили. Нам теж сказали, що будемо там не більше трьох діб, а вийшло, що застрягли на п’ять. Ця висота була стратегічно важливою, бо збоку закривала місто. Якби сєпари зайняли її, могли б із легкістю підігнати танки й розібрати Дебальцеве по цеглинах.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Життя за Україну. "Іду за вас, щоб мир був в Україні"

Під час чергування по дві години доводилося стояти на морозі, в одному бліндажі — близько 10-12 людей. Росіяни нас розхитували протягом всієї доби. Підійшли на 200-300 метрів, ми відсіч дали, вони пішли. І так цілий день. Пресінг був постійний. Спали по дві-три години сидячи. У нас по всіх трьох сторонах стояли "очі", кулеметники працювали, АГС. У крайніх випадках підключався танк. У росіян був переїзний міномет. Вони його перевозили і стріляли по нас 120-ми мінами.

Без гумору було просто неможливо. Треба було якось розряджати обстановку, бо психологічного тиску не витримували.

Коли пішов повномасштабний наступ, думали, що ми звідти вже не вийдемо. Все було закрито. Якби не наші танкісти, які виїжджали один танк проти трьох російських, невідомо що було б. Коли цю висоту вже взяли росіяни, вони знімали там документальні фільми. Розповідали, як там одні діти проти них воювали.

Мирному населенню дали три доби на евакуацію, після цього почалися веселощі — безперестанний вогонь с перервою лише з 22:00 до 23:00 години. У цей час дозволялося вивозити поранених, завозити воду і продукти.

Особисто я виїхав 3 лютого, коли отримав контузію. Мене забрали в Артемівський шпиталь в Бахмут, звідти перевезли в Дніпро.

Анатолій Кучурін (позивний "Сич") — боєць БСП НГУ "Донбас":

В Дебальцевому люди ходили як зомбі, бо там відбувалися серйозні бої, а на вулицях лежали тіла загиблих.

Ми потрапили туди 31 січня, на початку активної фази, коли ситуація загострювалася і був майже захоплений Вуглегірськ, велися бої в Чорнухіному. Того ж дня прийняли рішенні вийти на розвідку. На той час Дебальцеве ще було під нашим контролем.

Прийняли рішення перенести штурм Вуглегірська на 1 лютого, бо в нас не було важкої техніки. Була інформація, що ВСУ провели розвідку і важкої техніки у Вуглегірську немає. Ми неодноразово пропонували провести розвідку ще раз. Але сказали, що на 100% там нікого немає. Ну і ми, як на параді. За підтримки 30-і бригади з БМП і танком вирушили у Вуглегірськ. Розбилися на дві групи: одна пішла на місце ліворуч, а наша розвідгрупа з танком вперед. Наше завдання було прорвати кільце, першу лінію оборони росіян, і допомогти "Світязю" вийти з оточення, закріпитися на перехресті міста, і тримати, поки наші війська не прийдуть, не закріплять ці позиції як опорний пункт, щоб не дати зі сторони Вуглегірська наступу в місто. Це було дуже правильне на той момент рішення. Якби ми не потрапили в засідку, багато чого пішло на плюс.

Але ми їхали за танком і потрапили під обстріл. Першими розбили центральну частину колони. І тут вискочив танк, який росіяни закопали. Ми навіть не доїхали на перехрестя, як вони лупонули з капоніра (фортифікаційна споруда, що забезпечує ведення флангового або поздовжнього вогню в протилежних напрямках. — Ред.). Ми одразу втратили двох бійців — Твердого і Дадді.

На нас чекали, це була класична радянська засідка. Росіяни спрацювали, як в Афгані.

Наш танк розбили, водій загинув на місці. Нас обстрілювали з усього, з чого можна було. Нас врятувала місцевість. Там непрямий з’їзд і була можливість маневрувати транспортом. Нас буквально засипали мінами. У мене перед обличчям на відстані сантиметрів з 15 косило дерева. При цьому ще стріляв танк і міномети.

Було прийняте рішення відходити, проте ми не знали чи закриті тили з іншої сторони. Контужених відправляли вперед, я зі Столяром прикривав відхід групи. Як командир, М’який виводив группу на початкові позиції до залізниці. Ми вийшли і витягли поранених хлопців. Двом я надав медичну допомогу, але ймовірність, що виживуть була відсотків пять. І не було можливості їх забрати. Прийняли рішення виводити живих. 

По нам працювало чотири танки, міномети, ЗУ-шки (зеніті установки. — Авт.), жива сила. А група, що зайшла ліворуч у Вуглегірськ, здається, навіть підірвала пару ворожих танків та БМП. Коли російські окупанти бачать, що противник їх не боїться, починають боятися самі.

1 лютого ми забрали тіла наших хлопців. 2-го Вуглегірськ остаточно зайняли сєпари і вже завозили своїх журналістів, щоб показати картинку.

Вночі ми повернулися в музичну школу, а на ранок по будівлі почали вести прицільний вогонь. Втрат не було з нашого боку, були поранені й контужені. Було прийняте рішення виходити в місто.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Гроші не пахнуть, совість не тисне — БЛОГ

Все було дуже хаотично. Не було нормального керівництва батальйону на той час, розбиралися самі, як і куди виходити. В Інтернеті розповідають, що "Донбас" утік з позицій. Ніхто нікуди не тікав. Ми знаходилися там до вечора 2 лютого. Одна наша людина залишилася зв’язним координатором. Він виходив останнім в колонах військ. Ми вийшли на Артемівськ (Бахмут) і закріпилися там на позиціях.

Була можливість знищити військову силу, яка їздила по місту і знищувала позиції наших військ. Був блукаючий міномет і танк, з яким ніхто не міг нічого зробити. Було військо, була сила, не було керівництва. Всі розуміли, що ми знаходимося в кільці, можна було щось робити, виходити, але не було команди від Генерального Штабу. Я на той час бачив повну розгубленість керівництва вищих ланок. Я дивився за хлопцями, як вони себе поводять, і ЗСУ, і СБУ. Постійні обстріли серед білого дня, дев’ятиповерхівки відриваються, не для тих, у кого слабкінерви. Серед бійців не було паніки, всі були готові пробивати кільце, але не було наказів згори.

З Дебальцевим нічого не вийшло, бо не було конкретного плану дій. Я одразу казав, коли ще їхали туди, що цей жолоб буде закритий і треба забирати звідти хлопців, якщо вони не збиралися проривати. Очевидно було, що його закриють.

Вадим Шеліховський (позивний "Столяр") — боєць БСП НГУ "Донбас":

Наша база була в Мирній долині, туди теж прилітали Гради, але в Дебальцевому навіть сніг був уже чорний. Коли їхали, зупинилися на перехресті біля розтрощеної автозаправної станції, вирішили сфотографуватися разок. За п’ять хвилин туди почали прилітати міни. Дали команду переміститися, щоб не маячити, автормобілі залишили і до позицій пішли пішки.

У місті не було ні зв’язку, ні води, ні електрики. Містом їздили лише військові автомобілі. Все було, як у фільмі: сіре, в тумані, ані ліхтарів, ані людей.

Місто скидалося на привида: обстріли були постійно, били по площах, щоб не давати відпочити і постійно тримати в напрузі. Місцевих жителів майже не було видно на вулицях. Кілька сімей сиділо в підвалі школи.

Зранку 1 лютого був наказ вирушати на Вуглегірськ. Одна колона звернула вліво, ми пішли прямо, де виявилась засідка. Танкісти спитали: ви в курсі що ми на м’ясо їдемо? Нас було восьмеро на танчику. Три БМП, мерседеси з автоматичними гранатометами. Зранку розвідка доповіла, що дорога чиста. А насправді дорога була постріляна, на гілках були навішані пакунки.

Задача була доїхати до переїздів і прикривати вхід колони, а потім тил і фланг. У посадці була  підозріла прогалина. Ми на танку проїжджаємо цю прогалину ще метрів 100. Як тільки пройшли, через поле, почав стряліти міномет. Не знаю, чому колонна не зупинилася. Ми їхали вперед під мінами і бачили, як колонну розстрілюють. Всі відійшли, а ми поїхали вперед, по дорозі — обстріли, крики, дим. Хати видно через посадку, видно вже ДНРівські прапори через бетонні блоки. Як тільки доїхали і пригальмували, в лівий борт танку влетіла болванка. Наш танк зсунувся і зупинився. Ми кричимо: "У***ємо мершій!"

Нас почали засипати фугасами. Людину поряд розрубало одразу навпіл. З восьми двоє одразу загинули.

Почали пересуватися посадкою у бік ворога. Я шукав вдалу позицію, як тільки переповз у зручне місце, за мною вибухнула міна. Залишилися я і снайпер. Виїхала зенітна установка. Ми розуміємо, що пора робити ноги, і разом зі снайпером повертаємо назад. Снайпер чкурнув швидко, а я повз по секторах, паралельно стріляв, щоб ніхто не висовувався, й рухався далі. Над головою пролітали кулі.

Так дійшли до нашого Гелентвагена, який підстрелили. Водій був мертвий, двом пораненим надали допомогу, але забрати із собою не змогли. Потихеньку зайшли до свого КРАЗу в кущах.

Ми відступали, але не розуміли що на нас чекає, бо керівництва боєм не було.

В цей же день була батарея, яка знялася з позицій і чкурнула на наших очах. Їм хтось сказав, що з Вуглегірська їде 15 танків. Артилерійська батарея знялася, поїхала без наказу, їх командир вирішив, що так буде краще.

Ми повернулися у школу мистецтв і відправили поранених на Бахмут. Вночі забрали тих, що залишилися в місці засідки, але вони вже були не живі. Наші чули голоси сєпарів, як ті перемовлялися, обшукували двохсотих, забирали телефони і дзвонили рідним. Коли почали стріляти в школу мистецтв, командир роти прийняв рішення виїжджати.

Автор: Ольга Ілюніна