Юлія Ілюха: «Письменники бувають і живими»

Цього тижня харківська письменниця Юлія Ілюха представила в прес-центрі KHARKIV Today роман «Східний синдром», який отримав друге місце на конкурсі «Коронація слова». Ми поговорили з літераторкою про нову книжку, психологію повернення з війни та особливості вітчизняної літератури.

У 2014 році, на початку війни на Донбасі, Юлія Ілюха долучилася до волонтерського руху – передавала військовим та добровольцям аптечки, амуніцію та необхідні речі. Волонтерські переживання стали поштовхом до літературної творчості. 2016-го року вийшла перша книга Юлії – збірка оповідань «Неболови». Тоді ж народилися і перші рядки «Східного синдрому».

Без кривавих подробиць

– Юліє, що таке східний синдром?

– Це така красива алегорична назва посттравматичного стресового розладу, аналогічного афганському або в’єтнамському синдрому. Стан, знайомий багатьом людям, які пройшли через бойові дії. Проявлятися він може по-різному – це і підвищена агресія, і депресія, і неможливість нормально спілкуватися в суспільстві.

– Наш східний синдром має якусь специфіку?

–Я говорила з військовим психологом, коли писала книгу.  Він відповів, що цей стан однаковий для усіх, хто був на війні. Вилікувати його може лише час. Коли людина повертається з війни, спершу приходить тільки тіло. Голова за ним повертається лише через рік – тільки тоді приходить усвідомлення того, що він вже – на мирній території.

– Ваша книга може стати терапією для них?

–Я б так не сказала. «Східний синдром» – це книга, скоріше, для тих, хто не був в місцях бойових дій. Війна в романі присутня, але це – не головна тема. Тут немає батальних сцен чи кривавих подробиць. Спершу іде передісторія героїв, потім вони зустрічаються на Донбасі, потім розходяться у своє життя, але воно змінюється під впливом того досвіду, який вони отримали на війні. І кожен із них намагається здолати свій східний синдром.

– Їм це вдається?

– Не всім – один із героїв не зміг його подолати. У житті теж буває таке, що не справляються. Статистику ветеранів, які здійснили самогубство, в Україні ніхто не веде – більше того, ми навіть точно не знаємо, скільки людей загинуло на війні.

– Ваші герої – Таня, Макс і Вася – мають реальні прототипи?

–У Тані є прототип, це реальна росіянка, яка воювала на Донбасі за Україну. На цьому спільне закінчується – у них різні долі та характери. Вася – цілком вигаданий образ, а прототип Максима – мій товариш Олег. Я використала реальні факти його біографії. Він до війни жив у Луганську. У книзі є епізод, коли його б’ють терористи, бо він відмовився їм допомагати – це було насправді. Потім він довго лежав у лікарні, виїхав до Харкова, пішов добровольцем у 92-гу бригаду, був снайпером. Зараз служить у патрульній поліції. Він знав, що я використаю його історію в романі, але поки не знає, що «Східний синдром» уже вийшов.

«Книги про війну погано купують»

– Новий роман та книгу оповідань «Неболови» поєднує одна тематика. Як сталося, що ви почали писати про війну?

– Я взагалі ніколи не думала, що почну писати книги, працювала журналістом, потім була в декретній відпустці, займалася волонтерством. Раптом я помітила, що назбиралося багато оповідань, вистачить на збірку. Надіслала їх у видавництва, одне з них, «Віват»,  надрукувало «Неболовів». Коли виходить перша книга – настрій відразу піднесений. Хочеться написати щось іще – роман. Першою до мене прийшла назва, потім придумала героїв. Почала писати в серпні 2016 року, закінчила в травні 2017 року.

– Ви писали для «Коронації слова» ?

– Ні, я писала її, щоб відправити у видавництва. Але коли почала надсилати рукопис, мені відповідали – а, ну це ж про війну, таке погано читають.

– Невже? Здається, зараз з’явилося чимало книжок про війну.

– Книг багато, але кажуть, що їх погано купують. Коли жодне видавництво роман не взяло, я відправила книжку на «Коронацію». Наступної весни мені зателефонували з конкурсу і сказали: «Приїздіть на нагородження».  До того моменту, поки тебе не оголосять, ти не знаєш, яке в тебе місце – ніхто цього не каже, отже, я поїхала. Церемонія була довга, вже три години пройшло. Почали оголошувати переможців у номінації «Проза», оголошують третє місце – і це не я. І я тоді розумію, що в мене – друге або перше. Неймовірно – я аби знала, хоча б якусь промову підготувала! А так просто подякувала бійцям.

– Що вам дала нагорода? 

– На роман звернули увагу видавці. Після оголошення результатів до мене підійшов представник «Клубу сімейного дозвілля» і запропонував видати книгу.

– У наступному романі знову буде військова тема чи, може, мирне життя?

– Я зараз пишу оповідання, і деякі з них – про війну. Але новий роман хочеться написати про щось життєствердне, позитивне, бо якщо дивитися на українську літературу, то це – якась суцільна історія страждань, і мої книги – не виключення.

Котик, який мріє познайомитись з Ілоном Маском

– Окрім оповідань та роману про війну ви видали ще дві книжки для дітей. Як вдається писати такі різні речі – серйозні дорослі тексти та казки?

– Я вимушена дитяча письменниця, бо маю сина  і, природньо, мені хочеться йому щось цікаве розповісти. Він не дуже любить слухати книжки, традиційні історії його не цікавлять. Я написала для нього «Історію Цвірінька» про курчатка, яке народилося в родині качок. Він послухав якось один раз і сказав: «Не дуже, мамо, цікаво, давай щось інше». А в нього як раз був такий період вередунства –  не хочу те, не хочу це. І я придумала йому книжку про хлопчика, який любив  вередувати, бо його вкусила Муха-Нехочуха. Він сприйняв це з більшим зацікавленням. А потім попросив написати книжку про котика. І я написала про звичайного українського котика, який мріє познайомитись з Ілоном Маском і полетіти на Марс. Йому сподобалось. Сподіваюсь, у вересні ця книжка вийде.

– А ви себе сприймаєте передусім як письменницю дитячу чи дорослу?

–  Мені взагалі поки що важко усвідомити, що я – письменниця. Це щось таке …знаєте, як ми з колегами ходили в школу на зустріч, і дітей більш за все здивувало, що письменники можуть бути живими, що це – не просто портрети на стіні, що письменники бувають і живими.  Напевне, я вважаю себе більше письменницею для дорослих, але в мене росте син і я буду писати для нього і далі. Із ним будуть рости і твори. Дві попередні книжки були для дошкільнят, а наступна вже – для молодших школярів, бо Іван іде в школу. Не виключаю, що буду писати і для підлітків.

–Чи будете писати про війну на Донбасі для сина та інших дітей? Чи варто їм узагалі про це розповідати?

– Мій син про війну знає – він з нами збирав аптечки для «дядь, які нас захищають від ворога». Треба, звісно, писати про війну для дітей, але не так, як це було в нашому дитинстві. У нас була героїзація війни. Зараз дітям треба наголошувати на тому, що війна – це зло, це погано, але ми праві, бо захищаємо свою країну.