Як забезпечити мир у сучасному світі?
Повернення тимчасово окупованих територій - загальнонаціональне «питання №1», яке сьогодні має хвилювати кожного українця. Проте, влада не поспішає пропонувати суспільству можливі відповіді на нього.
Розроблені владою стратегії деокупації не є комплексними, вчасними і, можливо тому, результативними. Державні органи пропонують часто неузгоджені концепції: так, МВС, що бере на себе відповідальність за розробку національної стратегії, не залучає до цього процесу інші профільні міністерства – Міноборони, Мінюст, МТОТ. Можливо, це пояснюється тим, що державні інституції сформовані різними політичними силами, які наразі зосереджені не на дієвості запропонованих механізмів, а на запобіганні рейтинговим втратам перед виборами. Ці стратегії не враховують зусилля і зобов’язання міжнародних партнерів у справі відновлення миру та захисту територіальної цілісності України. Однак саме у цій площині – міжнародно-правовій – варто шукати відповіді.
Світові війни, що сколихнули людство у першій половині ХХ сторіччя, гостро поставили питання забезпечення гарантій світового порядку. Тоді ж під егідою зміцнення миру об’єдналася 51 країна, заснувавши ООН. Її історія налічує більше 70 років, але «солідний» вік наразі не дозволяє результативно реагувати на безпекові виклики сучасності. Активізація терористичної діяльності, наявність «гарячих точок» і гібридні війни ставлять під питання спроможність «70-річного миротворця» ООН забезпечувати і гарантувати мир і безпеку у сучасному світі.
Очевидний прояв безпекової неспроможності знаходимо у невиконанні державами міжнародно-правових договорів і документів ООН.
Всі члени «ядерного клубу» порушили ст.6 Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 року, не виконавши зобов’язання щодо повного ядерного роззброєння.
Проігноровані акти ООН, зокрема, Резолюція ГА ООН №56/83, якою встановлено принцип солідарної відповідальності за міжнародно-протиправні діяння. Зміст резолюції є безумовним правовим підгрунтям для пред’явлення Україною позову до країн-гарантів за порушення Будапештського меморандуму до Міжнародного суду ООН. Проте цей потужний потенціал міжнародного права українські дипломати досі не використали. Навпаки, чинність і обов’язковість виконання БМ піддається сумніву в керівництві дипломатичного відомства України.
Війна РФ проти України і реакція на неї з боку США та Великобританії є яскравим прикладом безвідповідальності за порушення міжнародно-правових договорів. Порушення безпекових гарантій дозволяло Україні ще у 2014 році здійснювати інформаційні, дипломатичні і правові заходи щодо відновлення потенціалу ядерної зброї. Адже, якщо Будапештський меморандум не визнається як такий, що встановлює зобов’язання, то Україна не зобов’язана не мати ядерної зброї.
До того ж, країна-агресор, що визнана такою в офіційних документах ООН, НАТО, Європарламенту та ОБСЄ продовжує залишатись постійним членом Ради Безпеки ООН. В порушення п.3 статті 27 Статуту ООН, РФ і досі голосує з українського питання, хоча має утримуватись або взагалі бути позбавлена права голосу, як сторона, що бере участь у конфлікті.
Надлишковий бюрократизм у діяльності ООН гальмує оперативну і дієву реакцію на порушення миру у світі. Позови, що розглядаються Міжнародним судом ООН роками, багатоетапність в ухваленні рішень про запровадження миротворчих операцій – ці миротворчі заходи просто «не встигають» забезпечувати мир там, де це потрібно. Яскраві приклади лише останніх років – Грузія, Україна, Сирія.
У цьому зв’язку постає питання: як захистити свої національні інтереси за умов відсутності міжнародних безпекових гарантій? Відповідь на нього знаходимо в оновленні принципів і механізмів діяльності ООН, суттєву роль в якому може зіграти українська дипломатія. Звісно, якщо вона спроможна змінити підходи у своїй діяльності.
Ця зміна можлива завдяки розробці правових ініціатив і проведенні безпосередніх безпекових перемовин. Саме Україна має ініціювати новий перемовний процес за участю країн-підписантів Будапештського меморандуму (РФ, США, Великобританії), а також Німеччини і Франції – у статусі країн-спостерігачів. Фактично - це зміна Нормандського формату на розширено Будапештський. Метою перемовин має стати укладання міжнародної Угоди, предметом якої стане врегулювання питань:
- припинення міжнародного збройного конфлікту;
- відновлення державного суверенітету та територіальної цілісності України;
- реінтеграція тимчасово окупованих територій (і Криму, і Донбасу);
- компенсація збитків Україні, завданих військовою агресією і тимчасовою окупацією.
Перспектива нового перемовного процесу між країнами-підписантами БМ, а також Німеччиною і Францією є неминучою. По-перше, це перспектива появи країни з ядерним потенціалом. По-друге, це хвилі біженців, що внаслідок розгортання військового сценарію повернення Донбасу мігруватимуть до країн Європи. По-третє, це дамоклів меч міжнародних судових тяжб за порушення Будапештського меморандуму.
Якого ж оновлення потребує ООН?
По-перше, це зміна засад діяльності. Йдеться про відмову від принципу консенсусу: голосування РФ в Радбезі ООН свідчить про тенденцію зловживання правом. Це неприпустимо задля забезпечення миру у світі. Право вето будь-якого учасника має бути обмежено, а зловживання правом має стати підставою для позбавлення членства в ООН. Мобільніше мають почати працювати і органи ООН – Рада Безпеки, Генеральна Асамблея, Міжнародний суд. Розгляд питань у відповідних органах і справ у Міжнародному суді ООН має розглядатись у розумні строки.
Другим напрямом оновлення діяльності ООН має стати посилення інституту міжнародно-правової відповідальності. Варто удосконалити відповідну резолюцію №56/83 шляхом її посилення і надання статусу конвенції.
По-третє, вкрай актуальним є запозичення досвіду і принципів діяльності НАТО, зокрема, забезпечення ООН миру у світі згідно з принципом колективної оборони. Так, збройний напад на одну або кілька держав-членів ООН має вважатися нападом на усіх. У разі здійснення такого нападу кожна держава-член ООН надасть допомогу тій Стороні або Сторонам, які його зазнали.
Варто пам’ятати, що в умовах, коли ніхто не може почувати себе безпечно, на місці України може опинитись будь-яка країна. Усвідомлення цього має надати впевненості українській дипломатії для запровадження вищезазначених ініціатив на міжнародному рівні.
