Жизнь за Украину. «Микола був при тямі, намагався врятувати побратима»
Их портреты висят в воинских частях и родительских домах. Для побратимов они навсегда останутся в строю, а мамы и жены будут вспоминать их голос в телефонной трубке. В последние минуты жизни они твердили: «У меня все хорошо». «Харьковская неделя» начинает спецпроект о воинах XXI века, которые отдали свою жизнь за Украину.
У розвідку – з другої спроби
Син сказав мені: «Нас відправляють під Київ, у Бровари, на навчання». Те ж саме – і своїй дівчині. І дізналася я, що він там, тільки коли подзвонили 22 березня і повідомили, що Коля важко поранений і знаходиться в лікарні Дніпра. Сказали: «Вам потрібно приїхати». Я побачила його 23 березня в лікарні Мечникова, він був у комі. До 28 березня боровся за життя...
Галині Олександрівні – матері солдата Миколи Твердохліба – боляче говорити й досі. Вона розповідає про сина уривками, зупиняючись, щоб трохи заспокоїтися і витерти сльози. 18 вересня цього року йому мало б виповнитися 33. Автомобіль, на якому пересувався помічник кулеметника з позивним Крига, підірвався на фугасі неподалік Слов’янська в 2015 році. Микола у складі групи розвідників повертався з нічного бойового завдання.
Із 2011-го Твердохліб працював у патрульно-постовій службі Харкова. Під час Майдану його разом із товаришами по службі відправили до Києва. Після цього відрядження він кине службу, не бажаючи пов’язувати своє життя з – на той момент ще – міліцією.
Міліція на той час втратила довіру народу, начебто правоохоронці, які мають захищати права і свободи громадян, стали основною бідою, яка є в Україні. А Коля був дуже чесним. Думаю, він просто не витримав цього тиску. У нього була чудова фізична підготовка і досвід служби як для міліції, адже він колишній морський піхотинець, – розповідає заступник командира по роботі з особовим складом Олексій Дзюба.
Після того як Микола пішов із міліції, працював різноробочим на будівництвах – хапався за будь-яку роботу, аби прогодувати родину. Наприкінці 2014 року двоє односельчан і друзів дитинства розповіли йому про набір у перший в Національній гвардії України окремий загін розвідки спецпризначення (сформований в жовтні 2014 року). Хлопець повірив у новий елітний спецпідрозділ і зважився вступити на службу.
Він прийшов до нас у грудні 2014 року. Провели співбесіду, але він з першого разу не склав тест із фізичної підготовки. Нам були дуже потрібні люди, але ми і зараз дотримуємось принципу, що у спецназі мають служити підготовлені бійці, – згадує Дзюба. – Миколі дали місяць, але він не витерпів, передзвонив раніше і сказав, що вже готовий. Я йому кажу: «Ти ж розумієш, що третього шансу ми тобі не дамо». Він наполягав на своєму. Складав заліки прямо на подвір’ї – тоді лежав сніг, а він дуже добре пробіг. Так хотів служити, що не жалів себе. Вперше він прийшов такий кремезний, з м’язами, як кажуть, «голлівудський» профіль. А вдруге приходить – худий, синці під очима. Я жартую: «Коля, тебе що, били?», відповідає: «Ні, я готувався». Тоді він виконав усі нормативи; видно було, що людина готова свідомо служити. 29 січня Микола вже був у наказі, прийшов у бойову групу.
Фугас на повороті
Більше місяця Твердохліб готувався до ротації у зону проведення АТО: постійні заняття з фізичної підготовки, тактика ведення бою, нічні виходи і стрільби, робота з різними видами зброї та психологічна підготовка. На Донбас, кажуть побратими, Микола виїхав уже досвідченим спецназівцем як фізично, так і емоційно. Група розвідників вирушила в зону АТО на початку березня.
Завдань у нас було тоді дуже багато, тому що наш загін на той час був взагалі один у Нацгвардії. Ми ганяли по всьому «нулю». Це була розвідка – виявлення місць скупчення бойовиків, облаштування нових блокпостів ворога, кількість його техніки і вогневих точок. Війна – це не смерть, пожежі і втрати, це – спосіб життя, і боєць спецназу постійно ним живе, – згадує майор Дзюба.
Весь цей час рідні навіть не здогадувались, де перебуває їхній син і коханий. Дізнались про Донбас вже опісля.
Це сталося на дорозі під Слов’янськом. Наші виїхали вночі на завдання, виконали його і поверталися. На повороті вискочили на фугас. Коли він був закладений – ще у 2014 році чи нещодавно – сказати складно. Зрозуміло одне: пристрій залишили на дорозі, аби завдати удару Україні. Навряд чи хтось думав, хто підірветься на ньому: військові чи мирні люди.
Автомобіль розвідників підірвався і вилетів у кювет, де врізався в дерево. Миколу затисло на передньому сидінні, але він був ще при свідомості й намагався допомогти пораненому побратиму – командиру розвідгрупи Ігорю Шпаку. Про трагедію командуванню доповіли розвідники, які рухалися за машиною Твердохліба.
На місце виїхав командир, підключили медиків-волонтерів. В Ігоря вже тоді сталася клінічна смерть, йому запустили серце. Коля був при свідомості, йому дуже побило ноги – під ними лежав кулемет, який тріснув. Приїхали наші, завезли хлопців у польовий госпіталь, там одразу сказали: треба відправляти до лікарні Мечникова. Завантажили їх на борт – і до Дніпра.
Мамі зателефонували побратими.
Коля взагалі нікому нічого не розповідав. Коли вступив на службу, був радісний, казав, що йому все подобається, що хлопці хороші. Старший син Олександр – він з 2014 року служить в батальйоні «Луганськ-1» – знав, що брат перебуває під Слов’янськом, але тоді ця територія вже була звільнена, тому він, може, не надав цьому значення або не хотів мене засмучувати, – говорить Галина Олександрівна.
У військовій частині, де служили Твердохліб і Шпак, на згадку про хлопців – стенд, з якого Микола й Ігор посміхаються: для побратимів вони ніби й досі в строю.
Олексій Дзюба показує відеоролик зі спецпризначенцями, і на кожному кадрі серед бійців у балаклавах безпомилково визначає Миколу – Крига скрізь зосереджено дивиться у приціл кулемета.
Хочеться, аби до них було більше уваги. Хлопці загинули на роботі, яку люди повинні шанувати, тому що вони виконували її за «диванних воїнів», – додає заступник командира.
У батьківському домі Галина Олександрівна зробила куточок пам’яті сина. Тут, біля портрету Миколи, його шеврони і нагороди, поруч – форма морського піхотинця. Товариші по службі приїжджають у рідне село Твердохліба (Перемога, Лозівський район) на день пам’яті і день народження загиблого побратима, телефонують матері, бо, кажуть, своїх не кидають. Не забуває ще й Валєчка (так називав свою дівчину Микола) – щомісяця приїжджає до мами. А Галина Олександрівна жити без сина й досі не в змозі.
