Cхоже, це таки він - кінець "андроповської епохи"
Тримаю кулаки, стукаю по дереву. Але, схоже, це таки він - кінець "андроповської епохи".
Від 1967 р., коли Андропов очолив КГБ СРСР і став послідовно повертати цій структурі сталінську "верховну позицію", ставлячи країну під тотальний контроль "органів", - і до сьогодні, коли реалізований під началом Путіна проект Андропова - корпоративна "держава спецслужб" під іменем РФ - вбиває, ґвалтує, бомбить і анексує кого їй заманеться, - світ (не тільки колишній "східний блок!") жив під владою міфа про всемогутність і непереможність ("високий професіоналізм"!)) зловісного Кей-джі-бі.
Від "Адъютанта Его превосходительства" і "Семнадцати мгновений весны" до "Ликвидации" - ах, як же вони старалися! Ціла індустрія працювала на образ "інтеліґентного чекіста" - еліти людства.)) Такими вони хотіли себе бачити, такий портрет із себе "замовляли" культурі (і ретельно дбали, щоб ніякий інший не прорвався на публіку!), - і навіть найпросунутіші для свого часу російські "дисиденти" на це велись - на "магию власти", хай чорну, але ж – непоборну!.. ("Да неужели у КГБ можно выиграть?! - расхохотался Буш" (с) - це всіма любимий Довлатов, хароший парєнь, "врун, болтун и хохотун", теж свою цеглиночку в міф поклав: нєльзя, рєбята, нєльзя, цей монстр непереможний, навіть і не пробуйте...)
І тут - бац! - якісь «андерсенівські хлопчики», якісь х"хли, вічний "средний офицерский состав" рос. армії, що про нього всі ці "потомствєнниє чекісти", з усією їхньою зграєю "прікормлєнних"-заворожених медіатрубадурів, звикли думати тільки як про гарматне м'ясо, - раптом вийшов на авансцену історії, з посмішечкою запорожця з картини Рєпіна тицьнув пальцем - і виявилося, що монстр-то – трухлий! Пустий всередині, як потьомкінська хата, і все те "бряцаніє" - звичайнісіньке гопництво, тільки мегаломанського масштабу…
Це дуже «шевченківський» сюжет, архетипальний. Хто читав «Шевченків міф України», мусить пам’ятати мій порівняльний аналіз образу рос. влади («Петербурзький текст») у Міцкевича – у Пушкіна – і в Шевченка: «де Міцкевич обурюється, гнівно потрясаючи п’ястуком свого Олешкевича, де Пушкін шанобливо схиляється, не в змозі відвести зачарованого зору від лику великодержавної Медузи, там Шевченко просто-напросто – глузує: по-гоголівсьокму й по-українському» (с.83 за останнім виданням).
От і в СБУ цього разу вийшло так само.))
А це – найпевніший знак, що воно СПРАВДІ стає українським.
Спасибі вам, хлопці.
Оригінал: Оксана Забужко/Facebook
