Життя за Україну: "Якби мені хтось рік тому сказав, що буду воювати - я б не повірив ніколи"
Олег Литвин прожив коротке, але неймовірне життя. Коли в його Україну прийшла війна, не зміг всидіти вдома. Його намагалися завербувати до спецзагону з наведення "громадського порядку" в Києві, але він не пішов. «Шаман» потрапив до розвідки батальйону «Київська Русь».
Але спочатку був напис на сторінці у соцмережі – PARA BELLUM. Він зробив його 4 березня 2014 року, коли зрозумів, що життя вже ніколи не буде таким, як раніше.
Олег будував омріяний будинок – все самотужки, своїми руками.
– Йому не вперше було починати життя спочатку – він мріяв про будинок і справжню сім’ю. Але поруч була тільки Демі – собака, якого він урятував від важкої хвороби ще цуценям, та з яким займався різними видами кінологічного спорту – аджиліті, дог-пуллером, фрізбі. Він захопився цим раніше, та почав опановувати нову для себе сферу діяльності. Тварин він любив з дитинства, а завзятість і здатність змайструвати будь-що, цікавість швидко зробили Олега відомим у сфері кінологічного спорту, – розповідає його добрий друг із позивним «Фея».
Він збудував багато майданчиків для тренувань із собаками, його метою стало вивести цей спорт в Україні на світовий рівень. Разом із друзями з команди «КЛАСС» (Клуб Любителів Аджіліті та Спорту з Собаками) він проводив змагання, досяг рівня кандидата у майстри спорту, здобув третє місце у рейтингу спортсменів-аджилітістів України.
Він ніколи не міг залишатися осторонь, допомагав не тільки знайомим, але й чужим людям.
– Він розказував мені, що двічі в житті відрощував довге волосся. Але щоразу, як воно досягало пліч – потрапляв у якусь історію, воно обгорало. Одного разу їхав і побачив палаючу машину – зупинився, допомагав рятувати людей. Волосся дуже обпалив тоді. Посміхнувшись, каже мені: «У більшості людей як – вони тихо живуть, та тут – подія! У декого частіш, а в мене так взагалі – подія, подія, подія – швидко!». Посміхнувся й додав: «Знаєш, якщо б мені хтось рік тому сказав, що буду воювати – я б не повірив ніколи», – згадує волонтер «Фея».
Зникла справа і "монстрики" для передової
Мітингів Євромайдану, які почалися в Харкові раніше за Київ, Олег сторонився. На те були причини. За словами друзів, восени 2013 року його викликали до військкомату та провели з ним дуже незвичну бесіду – пропонували роботу, пов’язану з «наведенням громадського порядку в Києві», натякали на розгін демонстрантів, пропонували великі гроші.
– Йому все це здалося дуже підозрілим, він почав відмовлятися, але почув погрози: «Розумієте, це ж може трактуватися як зрада Батьківщини. Та й на кожну людину можна знайти щось, «закрити» можна – ви ж розумієте?». Олег зрозумів – та відмовився, очікуючи неприємностей. Пізніше його особиста справа з військкомату зникла, як і ще 200 справ, – згадують друзі.
На початку літа знайомий запросив Литвина допомогти армії – вони створювали «монстриків»: вручну бронювали машини, а потім передавали їх на передову. Під час роботи над бронею стався нещасний випадок: один із волонтерів сильно поранився бензопилою, відкрилася сильна кровотеча. Олег ледве встиг довезти друга до лікарні – тиск впав до 60/40.
Того ж 2014-го року йому кілька разів приносили повістку, він ходив до військкомату, але його повертали додому. Але одного разу в коридорі військкомату на Олега звернув увагу військовий. Мабуть, вони щось прочитали по очах одне одного, військовий зробив у повітрі рухи, немов встановлює розтяжку – Олег із посмішкою повторив.
– На тебе окремий наказ буде. До батальйону «Київська Русь», – одразу сказав воєначальник.
Потім була Десна, де Олег потоваришував із майбутніми побратимами – саме там він отримав позивний «Шаман» за здатність полагодити і підшаманити будь-що.
– Дивлюся – ого, така палка з вухами, два метри! Мабуть, у зв’язок, думаю, куди ж такого ще можна, задовгий (зріст в Олега – майже два метри)! Куди? Розвідка??? Та ну… – так розповідав про першу зустріч «Сапер», з яким вони здружилися і жартома віталися завжди словами: «У Шамана три руки – ууу!»…
Шаман швидко став одним із улюбленців у батальйоні. Коли начальник розвідки набирав команду, за Шамана голосували, не вагаючись. Пройде небагато часу – і йому дякуватимуть за врятовані життя: коли Олег вийшов із БМП під кулями та полагодив гусеницю, коли вивіз поранених чи групу з-під обстрілу, або просто за підтримку – усі пам’ятають шаманську каву, зварену в підвалі будинку в Нікішиному, під щільним мінометним вогнем.
Командир розвідки зрадів, що може зробити з нього гідну заміну і почав готувати його як свого заступника. Згодом стосунки між ними нагадували як між батьком і сином. Разом із двома напарниками – Лютим і Рамзесом – вони наводили справжній жах на ворога, роблячи це з гумором. Найкращою операцією групи став порятунок багатодітної родини.
– Майже сіра зона, діяти треба було без знаків розпізнавання. Їм удалося врятувати чотирьох малюків із мамою. Увечері найменша дівчинка вже сиділа за робочим столом командира роти малюючи, – згадують знайомі.
Він рідко дзвонив мамі у Дніпропетровськ: розвідка не дозволяє, спілкування із сином було неможливим також. 14 листопада 2014 року стався той роковий підступний обстріл неподалік від Дебальцевого. До крайнього блокпосту, де стояла черга цивільних машин на проїзд, із боку сепаратистів під’їхала якась машина. Повідомили розвідці – Шаман одразу почав просити оглянути авто. Спочатку командир не хотів відпускати його, але той дуже наполягав: казав, що швидко повернеться, упорається за 15 хвилин. Отримавши згоду, він зірвався на улюбленій L200 – навіть не дочекавшись напарника, що побажав супроводжувати його.
Майже за 15 хвилин отримали звістку – обстріл, у нас 200-й. Хто? «Шаман»…
Він устиг на блокпост саме на початок мінометного обстрілу. Діяв за правилами – вискочив із машини, заліг за БМП, почав відповзати до укриття. Все було правильно, але одна з мін перелетіла БМП і впала за метр від Олега. Він загинув миттєво…
Коли обстріл припинився, до нього підбігли бійці – вони навіть не зрозуміли, як він опинився там, поклали на броню і повезли в штаб. Дорогою бійці, коли дізнавалися, кого везуть, віддавали честь – прощалися із «Шаманом».
Олег Литвин похований у рідному селі на Дніпропетровщині. Над його могилою росте берізка. На її гілочках – жовто-блакитні стрічки, браслети, обереги та прапор «Київської Русі». Вулиця, на якій живе його мама, отримала ім’я Олега, а в Харкові росте хлопчик, що захоплюється авіамоделями, – так само, як колись Олег. Син Олексій дуже схожий на тата.
