Три роки брехні

14 марта 11:47
Звёзд: 1Звёзд: 2Звёзд: 3Звёзд: 4Звёзд: 5 4,00(1)
Загрузка...
семенуха (2)
народный депутат Украины

Виснажені, проте рішучі. Саме такими були обличчя тих українців, які три роки тому, ризикуючи життям і здоров’ям, iшли на фронт. Вони до останнього боролися за Слов’янськ та сотні інших міст і містечок. Вони були готові стояти на смерть і продовжують робити це й зараз.

Серед них — тисячі добровольців, яким розірвана, знекровлена держава не могла забезпечити навіть базових потреб бійця. Однак справжніх патріотів це не спинило, бо українці змогли мобілізувати власні сили й виступити єдиним фронтом. Байдужих до долі країни тими днями просто не було. Ця рішучість і мобілізація свідомості зрештою й уберегла тоді, 2014 року, українську державність. Однак подяки годі й чекати. Замість неї — чорна невдячність, завуальована під патріотичні лозунги та солодкі обіцянки.

Брехня і кров

Чи щасливі родини, стосунки в яких тримаються на брехні? Чи будуть щасливими їхнi діти? Наша держава, в якої був шанс виплекати щасливе забезпечене покоління, знову скотилася до того стану, коли «чорне» називають «білим». Коли замість операції на раковій пухлині нам пропонують нерезультативне коштовне лікування, наперед знаючи, що смерть від хвороби — лише справа часу.
Її симптоми чи не першими відчувають хлопці, що повернулися з війни. Адже мінімальна пенсія учасника бойових дій нині — це принизливі копійки: трохи більше, ніж дві тисячі гривень. Щомісячна цільова допомога пенсіонерам — учасникам бойових дій — сорок гривень. А пам’ятаєте, як голосно влада обіцяла наділити тих, хто віддав своє здоров’я державі, не лише виплатами, а й земельними ділянками?
Проте й тут теж повний провал. Наприклад, у Лебедині на Сумщині, де я нещодавно спілкувався з людьми, за півтора року влада не спромоглася виділити ветеранам ані клаптика землі! Аргумент залізний — у районі немає вільних ділянок
сільськогосподарського призначення. Всеукраїнська статистика теж невтішна. За роки війни до Держгеокадастру із законним і справедливим проханням на отримання землі звернулися близько 140 тисяч учасників АТО. Однак отримали у власність свої заслужені ділянки менше третини з них — лише сорок тисяч ветеранів. Виявляється, в цьому процесі проти них часто стоїть ціла армія чиновників: одні приховують інформацію про наявність вільних ділянок, пропонуючи купити ці дані, інші — затягують процес видачі дозволів, треті — відмовляють, користуючись юридичною неграмотністю й розгубленістю бійців. А четверті — просто брешуть! Із кожним таким прикладом беззаконня та байдужості вимальовується прикрий факт: у тих, хто боронив нашу землю, з’явився новий ворог, у тилу. І зветься він «паперовою армією» чиновників, яку очолюють у найвищих владних кабінетах.

Сусід чи ворог?

Утім найвищого рівня цинізм досяг у кабінетах тих урядовців, які втаємничили витрати Міноборони, пояснюючи це нібито потребою приховати військові секрети держави. Насправді відбулося ось що. Бюджетний процес воюючої країни перетворився на війну олігархів за оборонний бюджет. То що ж таке цінне не озвучують нам бійці «паперової армії»? Вартість патрона чи огірка для кожного солдата? І чому кожен українець, що сплачує військовий збір, не має права знати, на що йдуть його кошти? 21 мільярд гривень. Саме стільки заплатили українці з власних кишень на фінансування армії з початку введення збору. До речі, вводячи податок, влада обіцяла людям, що він тимчасовий. Народ погодився, стерпів, бо знав — так він боронить державу. І чим вона віддячила? Тим, що під завісою нібито військової таємниці відбуваються злочини — освоєння мільярдних бюджетних потоків своїми і для своїх. Пригадайте широко розпіарений Арсенієм Яценюком проект «Європейський вал», який мав би стати стіною між Україною та сусідом-агресором. За два роки Держприкордонслужба замість обіцяних мільярдів отримала на його реалізацію всього 600 млн. гривень. Ця сума покриває лише 12% необхідних робіт з облаштування кордону! Наприклад, на Луганщині цей процес тільки почали. Що маємо в результаті? Замість валу — дірявий кордон.
Схоже, влада й сама вже не горить бажанням відмежовуватися від сусіда. І в цьому полягає її найбільший цинізм. Прийшовши на свій олімп на крові майданівців і добровольців, вона нічим не краща за тих, кого змінила.
Бо ті, колишні, інспірували й розв’язали війну. Ці ж, сьогоднішні, навчилися жити нею. Сито i вдоволено. Вони годуються з бізнесу, який побудували на крові тих, кому не дають землю, кому відмовляються платити пенсію, про кого згадують під вибори та річниці.
Вони паразитують на війні. Тому бояться назвати її війною, не хочуть визнавати території окупованими, а Росію — агресором. Вони винесли за межі дискусій питання Криму, повертаючись до нього лише у вигідний момент. Якби не підрив ЛЕП на Херсонщині минулого року та російська позиція — відмовитися від українського світла, — вони й досі постачали б електроенергію на півострів, за який не збираються боротися. Вони б продовжували «освітлювати» життя тим, хто ігнорує права наших людей там — арештовує, тисне, саджає за ґрати без суду і слідства.
Про цей цинічний паразитизм влади українці здогадувалися й раніше. Однак більше мовчали. Бо ж «війна», бо «не маємо права плекати всередині країни внутрішнього ворога, допоки біля кордонів стоїть кровожерливий сусід», бо «маємо показати партнерам єдність».

Блокада як рентген

Наше мовчання і віра розлетілися на друзки, зіткнувшись із суворою реальністю. Це яскраво проілюструвала реакція влади на вчинок добровольців — ветеранів, якi вирішили блокувати торгівлю з терористами ОРДЛО.
Блокадники, а разом iз ними i вся країна, раптом на власні очі побачили всю ницість заяв і обіцянок, якими нас усіх так щедро годували. Кілька сотень хлопців, які ризикували життям заради держави, вирішили перевірити, чи чесна вона з ними у своїх обіцянках? Чи не зраджує за їх зраненими спинами з ворогом? Як це не прикро, блокада зробила рентген і поставила невтішний діагноз — влада хвора на вірус брехні та байдужості.
Виявилося, що зовнішній ворог може бути діловим партнером, якщо йдеться про чималі гроші. Виявилося, що за кілька кілометрів від кривавих боїв, де гинуть українські хлопці, залізничними коліями можуть iти ешелони вагонів iз лісом-кругляком, будівельними матеріалами, нафтопродуктами, металом, промисловими партіями алкоголю, сигарет та іншими, відверто «не гуманітарними», вантажами.
Утім цифри красномовніші за слова. Лише за січень цього року на східному фронті загинуло 18 українських бійців. Тим часом менш ніж за місяць блокади в окупованому Дебальцевому на залізничних коліях скупчилося кілька сотень вагонів iз вугіллям, яке окупанти тепер не можуть відправити в Україну.
Візьміть карту в руки й оцініть масштаб хвороби. В одній точці вбивають, в іншій, за кілька десятків кілометрів, під прикриттям благих намірів торгують iз ворогом.
«Нічого особистого. Лише бізнес» — мала б сказати нам влада на ці кричущі цифри, якби була чесною. Однак ні. Вони до останнього захищатимуть свої напрацьовані схеми, в яких блокадники — зайвий компонент. Тепер, у дні третьої річниці Революції гідності, коли країна стрімко прямує до економічного дна, коли борги населення за оплату комунальних послуг сягнули 20 млрд. гривень, коли уряд зменшує норми споживання та пропонує громадянам оплачувати квитанції у розстрочку, виявилося, що катастрофічного підвищення цін на електроенергію можна було уникнути.
Адже, запроваджуючи навесні формулу Роттердам+, НКЕРП сформував тариф на електроенергію за біржовою ціною в голландському порту, заклавши туди ще й витрати на перевезення антрацитового вугілля в Україну. І що ми зрештою отримали? Влада говорить, що офіційно купує вугілля на шахтах ОРДЛО за ціною 1730 гривень за тонну. Власники копанок зізнаються, що продають його за 600—800 гривень. Ціна ж у порту Роттердама за період iз травня 2016 року, коли НКРЕП почав розраховувати відповідний тариф, до січня 2017-го зросла з 48 доларів за тонну до 83. Утім купувати за такі гроші вугілля за кордоном ніхто й не збирався. Навіщо, якщо можна заробити на цьому, за найскромнiшими підрахунками, від 10 до 15 мільярдів гривень? У чию кишеню пішли ці кошти, не є секретом. Інша справа, хто отримав від нього процент? І чому ці ділові стосунки має спонсорувати кожен українець, для якого зріс не лише тариф на світло, а й відповідно вартість товарів на поличках. За найскромнiшими оцінками макроекономістів, таке здорожчання витягло з кишень українців додатково по 1200 гривень щомісяця!

Ми і вони. Хто слабший?

Риторика влади — кричуще гуманна. Виявляється, купуючи вугілля в окупантів, ми забезпечуємо роботою людей, які могли б піти воювати проти нас. Так би мовити, рятуємо самі себе.
Кульгава логіка, враховуючи той катастрофічний стан, у якому перебувають шахтарі по цей бік кордону. Лише кілька промовистих цифр. Шахтарям ДП «Волиньвугілля» не виплачують зар­платню з грудня.
А працівники ДП «Лисичанськвугілля» отримали лише 40% заробленого в грудні й жодної копійки за січень і лютий. З огляду на цей факт, виходить, що проблеми цих українців обходять владу менше, ніж тих, хто залишився по той бік кордону?
«Они погибли за родину». Такий напис можна прочитати на вході в шахту «Щегловська — Глибока», що в окупованій Макіївці. Він з’явився там після того, як під час обстрілів на шахті загинуло кілька працівників. Запитайте в тих, хто повісив цей плакат, яка в них батьківщина і за що вони її люблять? Відповідь болюча та банальна. Їхня батьківщина — не Україна. І від неї їм потрібні лише гроші. Вони отримують зарплату в гривнях на картку українського банку. В середньому близько п’яти тисяч гривень.
Проте більшість iз них сентиментів до нас не відчувають. Лише бізнес. Бо це ми, ті, хто живе «тут», платить за цю війну кілька разів — спочатку військовий збір, потім віддає волонтерам, а тепер ще й сплачує комунальні послуги у кілька разів більші, ніж ті, хто живе «там». Вони ж свій шанс не втрачають. Навпаки, вигідно ним користуються. Адже сьогодні на українські залізничні шляхи ворог привозить боєприпаси, які розвантажують наші громадяни. Сьогодні наші лікарі лікують бойовиків, які потім убивають наших військових. І після цього бойовики та їхні родичі їдуть до нас, аби отримати українську пенсію з рахунків Пенсійного фонду, що балансує на межі банкрутства. Най­страшніше те, що цей ефект — не їхня заслуга, а наша. Бо це ми, українці, сплачуючи непосильні тарифи за вугілля, надане окупантом, гріємо квартири ворога. Це завдяки нам цієї морозної зими було тепло в помешканнях Захарченка, Плотницького та інших убивць! По­гляньте зараз на свої платіжки і зрозумійте, що такої катастрофічної суми там могло й не бути, якби ви, окрім своєї квартири, не платили за помешкання терористів. Просто влада посоромилася вам про це сказати.
Нам усім треба нарешті ви­знати, що жити в умовах постійних недомовок, або й відвертої брехні, неможливо. Незагоєна рана буде кровити, боліти й спинятиме життєвий ритм усього організму. Шанс України зберегти своє тіло ще не втрачено. Для цього ми маємо врешті зробити кілька важливих кроків: урегулювати статус i правовий режим тимчасово окупованих територій, мінімізувавши тим самим можливість корупції та контрабанди, поставити реальний кордон, захистити національні інтереси. І лише після цього почати новий етап боротьби за території, цинічно відібрані ворогом. Лікування складне й без жодних гарантій. Але без нього нам усім не вижити.
Президент не хочет переговоров Волонтеры - на выход!
Перейти на главную страницу 2day.kh.ua Перейти на 2day Авторы
Комментариев: 0